Любов Василівна до дрібниць пам’ятала своє дитинство. Росла вона у багатодітній родині. Була найстарша.
На неї лягли всі справи по дому. Мати з батьком постійно на роботі. Щойно щось не так, то відразу сварилися.
Якось узимку пішла вона десятирічна до колонки по воду з великим відром.
Набрала вона повне цебро, щоб не ходити двічі. По дорозі назад зашпорталась і пролила на себе воду. Зі сльозами на очах повернулася додому вся мокра.
Так мати, замість того щоб втішити її, почала сваритися… Отаке було життя…
Вже й школу вона закінчувала, а сварки були постійно…
…Дуже зраділа Люба, коли коханий хлопець покликав її заміж. Не любов нею навіть керувала, а головне було – вибратися з цієї сімейки, де вона провела свої дитячі роки.
Весілля було скромненьке. Люба навіть не хотіла бачити на ній своїх батьків. Але нікуди не дінешся, обов’язково мають бути батьки нареченого та нареченої…
Спочатку, як їй здавалося, Андрій робив для неї все: обдаровував подарунками, виконував роботу по дому.
А коли народилася донечка Аліна, наче щось змінилось в її душі.
Будь–які вчинки чоловіка почали її дратувати.
Спочатку Люба списувала все на такий настрій після пологів, але потім зрозуміла, що ця людина їй просто неприємна.
Все ж таки вона намагалася приховувати неприязнь до Андрія, адже в їхній родині росте донька.
Жила Люба за приказкою: «Стерпиться – злюбиться».
Андрій бачив ставлення дружини до себе. Став шукати втіхи на стороні. І одного прекрасного літнього дня заявив:
– Вибач, Любо, але я йду. Навіщо псувати один одному нерви. Ти весь час чіпляєшся. Ось залишишся сама, тоді дізнаєшся, як жити без чоловіка. Навряд чи швидко ти його знайдеш. При твоєму характері всі мужики обходитимуть тебе стороною…
Андрій, зібравши речі, пішов. Люба, сидячи у кріслі, посміхалася.
Нарешті їй не треба прикидатися, а житиме вона так, як їй захочеться.
Вже хто–хто, а вона з дитинства привчена була до будь–якої роботи.
Навіщо потрібен нелюбий чоловік, їм з Аліною буде й так добре.
Кілька разів приходила свекруха, вмовляла повернути чоловіка.
– Мамо, не вмовляйте, я бажаю Андрію щастя, а зі мною він тільки сумував. Зізнаюся: я і заміж вийшла за нього, щоб піти з батьківського дому, а не з великого кохання.
І Люба розповіла про дитинство та юність, які, пролетіли повз неї.
– Так, забула, син казав передати, що цю квартиру він залишає вам з Аліною, – сказала колишня свекруха. – Днями він заїде, щоб оформити все.
– За це Андрію величезна подяка, – сказала Люба. – Значить, я й справді його недооцінювала…
…Люба звикла все робити сама. Вона вирішила поштукатурити стіни, ось тільки виходило якось неакуратно.
Карниз ледве тримався, тому вона перестала сіпати штори.
Та й люстра в залі бовтається. Попросити сусіда? Але якось не подружилася вона з ним. Чи то винна у всьому її закритість, яка супроводжувала її все життя, чи то вона боялася ревнощів його дружини.
– Ні, треба шукати інший вихід! – вирішила Люба.
На роботі вона випадково підслухала розмову колежанок.
– Ти уявляєш, у нашому невеликому містечку відкрилася фірма «Чоловік на годину», – казала одна подруга іншій. – Цікаво, що ж входить до його обов’язків? Взагалі, не уявляю. Мій, якщо візьметься щось робити, то розтягне на весь день!
Люба після роботи оформила заявку на майстра…
…Наступного дня Люба з самого ранку крутилася на кухні. Вона вирішила спекти пиріг з вишнями. Люба замісила тісто й увімкнула розігрітися духовку.
Раптом пролунав дзвінок у двері. Люба спочатку здивувалась, а потім згадала:
– Ох, точно! Я ж майстра викликала вчора!
Вона швиденько сполоснула руки, витерла їх рушником і поспішила в коридор. Люба відкрила двері й застигла від несподіванки.
– Майстра викликали? – на порозі стояв чоловік зовсім не схожий на майстра.
Люба очікувала побачити такого втомленого роботою чоловіка, а побачила підтягнутого і статного красеня.
Люба показала, що треба робити.
– Вибачте, але за годину я не впораюся при всьому бажанні, – похитав головою чоловік. – Доведеться вам робити ще кілька замовлень.
– Добре, зроблю.
Вже другий тиждень Ігор Іванович працював у квартирі Люби.
– Ну, все, здається, ще один день, і квартира ваша буде, як лялька!
Коли всі роботи в будинку Любові Василівни були закінчені, вона запросила Ігоря Івановича до столу, на якому стояв свіжоспечений пиріг. За чаєм вони розговорилися.
– Я далекобійником працював, – почав чоловік. – Понад двадцять п’ять років їздив по закордонах. Останнім часом заслаб був трохи, тому звільнився. Але в моєму віці сидіти без діла не годиться. І тут підвернулася оця робота у фірмі, вирішив спробувати.
Батько у мене був рукастий, тому й мене привчив до всього. Зараз я вже розлучений, квартиру залишив дружині із сином.
Люба слухала, як заворожена. Її приваблював не лише його голос, а й правильна мова, манери.
З першої появи Ігоря в її будинку, у неї щось сколихнулось в душі. І за ці десять днів вона зрозуміла, що чоловік їй сподобався.
Коли він запросив Любу прогулятися, вона навіть не думала відмовлятися, так не хотілося з ним розлучатися. Більше місяця вони зустрічалися, здавалося б, замало, щоб зробити пропозицію жінці, але Ігор полюбив Любу, як хлопчисько!
– Люба, я полюбив тебе! Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною!
Жінка збентежилась, на очах з’явилися зрадливі сльози. Вона вже не могла жити без Ігоря. Вперше Люба зрозуміла, що таке кохання, що значить кохана людина…
– Я згодна, – намагаючись не видати почуттів, якими було переповнене серце, промовила вона…
…Після розпису життя її заграло новими фарбами. Із замкнутої Люба стала товариською і веселою жінкою.
І це відзначили всі навкруги…
