Історії жінок

Ірина закохалася в Андрія. Але дівчина ніяк не могла наважитися запросити його на побачення. Ось і зараз вони трохи пожартували й Андрій пішов. Ірина знову так нічого йому й не запропонувала… – Ірино, – гукнула її колежанка, Ольга Петрівна. – Що ти таке виробляєш, га? Ти прямо стрибаєш, коли з’являється Андрій. А він же ж нещодавно одружився. – Що?! – ахнула та. – Що ви таке говорите?! Ірина не вірила своїм вухам. – Що знаю, те й говорю. Ось, дивись, – Ольга Петрівна простягла Ірині свій телефон. Та глянула на екран й очі вирячила він побаченого

– Ой! – Ірина обернулася й побачила, що Марина подивилася на годинник і почала йти швидше.

– Мариночко, що трапилося? – обличчя Ірини було сумним і все тому, що туфлі натерли ноги і їй було важко йти, а бігти вже й поготів.

– Іринко, я сказала Дмитру, що повернуся до восьмої, а зараз уже о пів на девʼяту! Та ще й майонез не той купила, який він любить. Знаєш яку сварку він мені влаштує! – Марина взяла Ірину за руку і стала вести за собою.

– Ну, що ти мене ведеш? – Ірина забрала свою руку з рук Марини і зупинилася. – Ну, не можу я йти швидше. Ти давай одна біжи до свого Дмитра, а я піду у своєму темпі.

– Ні, ні, ні, – Марина благаюче подивилася на Ірину. – Давай ти до нас зайдеш… Ну хоч на пару хвилин. При тобі він сваритися точно не буде. Будь ласка!

Подруги знову почали йти по тротуару.

– Добре, – погодилася Ірина. – Тільки це все так дивно. У тебе Дмитро приємний молодик. Ніколи не галасує. Мені важко уявити, щоб він сварився. Тим більше, він знає, що ти зі мною…

– Це все зараз не важливо. Просто ходімо швидше.

– Та йду я, йду!

Нарешті з’явився їхній під’їзд і дівчата зайшли у нього. Марина викликала ліфт і стояла переступаючи з ноги на ногу, бо його довго не було. Ірині взагалі здавалося, що була б її воля, то вона побігла б на свій поверх по сходах.

Нарешті двері ліфта відкрилися і Марина натиснула на свій сьомий поверх.

– Тільки ти стань поряд зі мною, гаразд? – сказала вона Ірині. – Так, щоб Дмитро одразу побачив тебе.

– Гаразд, – кивнула Ірина, хоча насправді вона думала, що Марина перебільшує майбутню реакцію Дмитра на запізнення своєї дружини і не розуміла чому її подруга так нервує.

Двері ліфта відчинилися, Марина смикнула Ірину за рукав і швидко вискочила, Ірина зробила крок, щоб вийти за подругою, але її каблук застряг у дверях ліфта, тому вона забарилася. Марина не звернула на це уваги і одразу відчинила двері квартири і на порозі миттєво зʼявився її Дмитро. Напевно він там вичікував, і справді почав галасувати.

Ірина застигла на місці і забула про свій черевик і взагалі про все на світі. Вона не вірила своїм вухам. Бо ж Дмитро не просто обурювався тим, що його дружина прийшла невчасно, він казав дуже неприємні речі!

– Дмитре! – гукнула Ірина, намагаючись відвернути його увагу на себе. – Допоможи мені!

Вона зрозуміла, що він почув її, тому що галас різко припинився, а потім він сам зʼявився поряд з Іриною і люб’язно допоміг їй впоратися з проблемою.

Ірина бачила, що Марина нишком шмигнула в квартиру і їй стало сумно.

– Ну от і все, – тим часом промовив Дмитро.

– Дякую, – кивнула Ірина.

Дмитро розсипався в комплімента і запрошував заходити до них в гості частіше.

– Звісно, звісно, – запевнила його Ірина.

Вона знову зайшла в ліфт, піднялася вже на свій поверх, зайшла в квартиру й розплакалася.

Всі ці неприємні слова Дмитра запали їй в душу і їй здавалося, що наговорив він їх не Марині, а особисто їй.

– Як же ж Марина може жити з ним? – подумала Ірина…

…Ішов час. Ірина часто бачила Марину й Дмитра і вони були разом і наче щасливі.

Ірина посміхалася їм і віталася і зупинялася побалакати, але ніяк не могла поводитися з ними так, як і раніше. У її вухах чувся галас Дмитра і вона намагалася якнайшвидше піти.

І коли вона йшла, то бачила, що погляд Марини ставав сумним, але подруга не зупиняла її. Більше того, вона перестала їй дзвонити й писати свої милі повідомлення.

– Та вже ж… Мабуть Марина розуміє, що після того, що я почула, спілкуватися мені більше не хочеться…

Ось і цього разу вони зустрілися, обмінялися люб’язностями і розійшлися в різні боки. І хоча Марина з Дмитром йшли в той бік, в який треба було й Ірині, вона не пішла з ними, а вирішила йти іншим, хоч і довшим шляхом.

Так Ірина опинилася на зупинці. Вона подивилася на розклад автобуса, потім на годинник.

– Іринко, автобус буде через 5 хвилин, – пролунав раптом голос поруч.

Ірина стрепенулася, підняла очі й побачила перед собою усміхненого Володьку.

– Володю! – Ірина зраділа. – Я так рада тебе бачити!

Із ним Ірина навчалася у школі, але потім їх шляхи розійшлися.

– Я теж, – сказав Володька. – Куди зібралася?

– До бабусі. Треба допомогти їй прибрати і в магазин сходити. Ось намагаємося з мамою зробити так, щоб кур’єр їй продукти приносив – не хоче!

– Знайома історія.

– А ти куди їдеш? – запитала Ірина.

У цей момент підʼїхав автобус і вони зайшли всередину і вже там продовжили розмову.

– На роботу.

– На роботу? Сьогодні ж неділя!

– Ну так. Неділя. Але мені треба дещо там доробити.

– Ясно, – кивнула Ірина.

– Слухай, Іринко, а може сходимо погуляти кудись сьогодні ввечері? – запропонував чоловік. – Наприклад, у парк?

– Давай, – погодилася Ірина.

І вони обмінялися телефонами. А ввечері справді зустрілися та знайшли багато тем для розмов…

…Мама дивилася на Ірину й посміхалася.

– Мені здається, дочко, що ти скоро вийдеш заміж, – сказала вона.

– З чого ти взяла? – запитала Ірина.

– Ну як же ж… Ви з Володькою постійно зустрічаєтеся, – сказала мама.

– З Володькою? Мамо, ми просто друзі. Мені подобається зовсім інший, – Ірина розсміялася.

– А даремно! Ми з твоїм батьком теж були просто друзі, а потім одружилися і все життя у нас повне порозуміння! – Ірина помітила, що мама образилася.

– Ну мамо! Володька хороший, але… Одним словом, мені подобається Андрій і начебто я йому теж і може бути я наважуся й запрошу його кудись.

– Ти наважишся? А мені здавалося, що це чоловік має кликати на побачення. Ой, Іринко! Володимир у тебе хороший хлопець… Одразу видно, що відповідальний, хазяйський, працьовитий. Я б на твоєму місці трималася б за нього руками й ногами. Тим більше що черги з кавалерів у тебе немає.

Ось такою сумною фразою закінчила свою промову мама. Й Ірина подумала: невже її мама вважає її негарною і нікому непотрібною?

Ірина спостерігала й спостерігала за Андрієм. І що більше вона це робила, то більше укріплювалася в думці, що вона йому подобається.

– Слухай, – казала вона сама собі. – Та підійди до нього і запроси кудись. Які проблеми?

І начебто проблем і справді ніяких, крім того, що так прийнято, що перший крок повинен зробити чоловік.

Ось і зараз вони пофліртували один з одним і Андрій пішов, а Ірина так нічого йому й не запропонувала.

Ірина з жалем дивилася на екран комп’ютера.

– Ірино, – сказала Ольга Петрівна, що сиділа поруч з нею. – – Що ти таке виробляєш, га? Ти прямо вистрибуєш із сукні, коли з’являється Андрій. А він же ж нещодавно одружився.

– Що?! Що ви таке говорите?! – Ірина прямо остовпіла від почутого.

Вона не вірила своїм вухам.

– Що знаю, те й говорю. Ось, дивись, – Ольга Петрівна простягла Ірині свій телефон.

Та глянула на екран й очі вирячила він побаченого.

Там була фотографія у весільному вбранні якоїсь дівчини і Андрія.

– А чому у вас ця фотографія на заставці? – підозріло запитала Ірина.

– Тому що ця дівчина – це моя дочка. Зрозуміло? І будь ласка, поводься з чоловіком моєї дочки пристойно.

…Ірина сиділа на лавці в парку поряд з Володькою. Їй було сумно і прикро. Оце так… Тобі здається, що ти комусь подобаєшся, а виявляється, що ні. Що це твоя особиста ілюзія.

– Слухай, Іринко, а давай одружимося, – несподівано сказав Володька.

– Що? – Ірина подивилася на свого супутника широко відкритими очима.

– Пропоную тобі руку й серце, – знову сказав Володя й Ірина зрозуміла, що це їй не почулося. – Подумай сама, у нас багато спільного, приблизно однакові погляди на життя. Чому б нам не спробувати?

– Й одразу одружитися? – недовірливо запитала Ірина.

– А чого тягти? – хлопець знизав плечима. – Ми ж із тобою не молодіємо.

Ірина зітхнула… Звичайно, Володька був для неї тільки другом, але мама сказала, що вони з батьком спершу теж просто дружили… Та й черги з кавалерів у неї дійсно немає … Може ризикнути? Мама з татом точно будуть задоволені.

– А давай! – зважилася Ірина.

На подив Ірини, після її згоди, справа справді пішла до весілля. Вони з Володькою подали заяву в РАГС і почалися різні розмови про те, де вони житимуть після весілля, яку сукню їй варто купити, де вони відзначать цей захід разом із батьками. Ну і, ясна річ, батьки з обох боків були раді.

А Ірина все-таки продовжила просто дружити з Володею.

Ні, він звісно спробував перейти до активних дій, але вона просто сказала, що поки що не готова.

– Ну ні, так ні, – сказав він. – Чекатиму.

– Дякую, – вдячно сказала Ірина, а сама подумала, що чекати йому мабуть доведеться довго.

– Ірино, – сказав якось Володя. – Я думаю, що нам треба обговорити наше майбутнє спільне життя зараз. Все-таки у нас через два тижні весілля.

– Давай, – Ірина спробувала посміхнутися.

– Дивися, я прихильник того, що і чоловік, і дружина вкладаються в спільний бюджет, – після цих слів Володимир замовк і уважно подивився на Ірину.

Ірина знизала плечима.

– Добре, – сказала вона.

– Ну і чудово, – полегшено зітхнув він й Ірина подумала, що напевно іншим дівчатам такий його підхід не подобався.

– А побут як у нас ділиться? – запитала Ірина.

– Який побут?

– Ну як який? Прибирання, приготування їжі, – почала перераховувати Ірина.

– Ірино, ну це ж жіночі справи!

– Почекай… Ти хочеш сказати, що я працюватиму весь день, а потім ще й буду займатися всім побутом, але при цьому, вкладати стільки ж грошей, скільки і ти? – запитала Ірина.

– Не забувай, я займатимуся ремонтом чогось, якщо у нас щось зламається, – сказав той.

– Ти вмієш лагодити техніку і знаєш усе про сантехніку? – вирішила уточнити Ірина.

– Я просто викличу майстра, – його тон став поблажливим.

– Зрозуміло, – сказала Ірина і подумала, що напевно дарма вона погодилася на це весілля.

Адже виходить, що їхній внесок у спільне життя буде нерівноцінним і воно, як і її мама, тягне все на своїх тендітних плечах.

…Ірина сиділа в кафе і чекала на Марину. Їй раптом захотілось поділитися з нею своїми побоюваннями, бо, коли вона ділилася ними з мамою, то мама тільки й робила, що відмахувалася, кажучи, що головне, щоб Ірина була заміжня і щоб швидше народила дитину.

Ірина зітхнула.

Ну а як вона може народити дитину? По-перше, між нею та Володимиром досі нічого немає. А по-друге, за чий рахунок буде бенкет? А вірніше її декретна відпустка.

– Ми допоможемо тобі, – сказала мати.

Але Ірина знала, що це тільки слова і що насправді у її матері знайдеться мільйон справ, щоб не допомагати Ірині.

– Привіт! – навпроти Ірини сіла Марина. Марина була в темних окулярах і в закритій блузці, хоча на вулиці була спека.

– Привіт, – Ірина глянула на Марину здивовано.

– Про що ти хотіла поговорити? – запитала подруга.

– Та-а-а, – Ірина махнула рукою. – Нісенітниці. Марино, навіщо ти з ним живеш?

Марина схлипнула.

– Бо недолуга я! Я була закохана зовсім в іншого, а той мене покинув. А тут Дмитро зустрівся. Втішав мене. Потім заміж запропонував. Я не хотіла. Мати наполягла.

Марина зняла окуляри, щоб витерти сльози.

– Іринко! Будь ласка! Прошу тебе! Якщо ти не любиш людину і якщо ти знаєш, що твоє життя буде не таким, як ти хочеш, не виходь заміж! Чуєш, Іринко! Не повторюй моїх помилок. Будь ласка.

Марина знову почепила окуляри на ніс.

– А від нього я піду. Тільки батьки мене назад не беруть. Сказали, щоб я йшла назад до чоловіка. Значить мені треба назбирати грошей на оренду квартири. А ще я вагітна.

– Знаєш, – сказала Ірина. – Іди прямо зараз. У нас на дачі поживеш спочатку, а далі подивимося.

– Що, правда? – Марина не вірила своїм вухам.

Ірина кивнула.

– Так. Мама не буде проти. Навіть допоможе чимось. Ходімо. Ти можеш почати переносити свої речі до мене. Тільки не пробачай його, гаразд?

– Гаразд. Дякую тобі, – і Марина знову зняла окуляри, щоб витерти сльози, що набігли.

Марина пішла збирати свої речі, а Ірина зателефонувала Володі:

– Володю, слухай, вибач мені, але я передумала. Весілля не буде.

Вона чула, як той почав говорити, що всі жінки меркантильні, але просто скинула дзвінок.

На її серці стало легко. Й Ірина раптом зрозуміла, що самотність – це не привід виходити заміж…

Вам також має сподобатись...

Катя повернулася у рідне місто. Жінка зайшла на ринок, де колись працювала. – Катя! Це ти? – не повірила очам подруга Оксана. Раптом у Каті задзвонив телефон. – Чоловік дзвонить, секундочку! – Катя взяла слухавку. – Так, рідний! Ключі забула? Ну, підвези мені їх. Через хвилину під’їхала машина, з неї вийшов чоловік і передав Каті ключі, після чого повернувся в авто. – Це твій чоловік? – Оксана аж застигла від здивування

В Андрія був день народження. Його наречена Зоряна з його матір’ю накрили стіл. Приїхали друзі батьків Андрія зі своєю дочкою Катею. Катя одразу кинулася до Андрія в обійми. – Привіт, Андрійку! – вигукнула вона. – Бажаю тобі щастя, удачі, ну і палкого кохання. Взявши Андрія за руку, вона посадила його поруч із собою за стіл. Всі розсілися, а Зоряна стояла й не знала куди їй подітися. Довелося прилаштуватися на куті столу… Коли гості вже збиралися йти, Зоряна раптом почула, що Катя щось шепоче Андрію. Дівчина прислухалася, й очі вирячила від почутого

Ольга відкрила двері своїм ключем. Вона зайшла на кухню і поставила важкі сумки з продуктами на стіл. Ольга жила з бабусею, Зінаїдою Федорівною. Сьогодні дівчина вирішила приготувати смачну вечерю, бо мала сказати старенькій дещо важливе… Увечері, зібравшись із духом, Ольга сказала нерішуче: – Бабусю, я хочу тобі дещо сказати… – Ну що там у тебе трапилося? – роздратовано запитала Зінаїда Федорівна. – Давай кажи! – Ти ж знаєш мою подругу Вероніку? – запитала Ольга. – Вона поїхала в інше місто. Працює. Живуть вони в гуртожитку… – Хто це «вони»? – здивовано запитала бабуся. Вона не розуміла, що відбувається

Ірина встала раненько, приготувала сніданок, нагодувала дітей і поїла сама. Жінка вирішила зробити генеральне прибирання в квартирі. Вона мила вікна в кімнаті, коли пролунав наполегливий дзвінок у двері. – Хто б це міг бути? – здивувалася Ірина. Вона витерла руки рушником і пішла в коридор. Ірина відкрила двері, й округлила очі. На порозі стояв її колишній чоловік Микола. – О, Микольцю, здрастуй! – сплеснула руками жінка. – А чого без попередження? Микола чомусь опустив очі. – Іринко, у мене є дуже важливе прохання… – раптом сказав чоловік. – Яке ще прохання, Миколо?! – Ірина не розуміла, що відбувається