– Ой! – Ірина обернулася й побачила, що Марина подивилася на годинник і почала йти швидше.
– Мариночко, що трапилося? – обличчя Ірини було сумним і все тому, що туфлі натерли ноги і їй було важко йти, а бігти вже й поготів.
– Іринко, я сказала Дмитру, що повернуся до восьмої, а зараз уже о пів на девʼяту! Та ще й майонез не той купила, який він любить. Знаєш яку сварку він мені влаштує! – Марина взяла Ірину за руку і стала вести за собою.
– Ну, що ти мене ведеш? – Ірина забрала свою руку з рук Марини і зупинилася. – Ну, не можу я йти швидше. Ти давай одна біжи до свого Дмитра, а я піду у своєму темпі.
– Ні, ні, ні, – Марина благаюче подивилася на Ірину. – Давай ти до нас зайдеш… Ну хоч на пару хвилин. При тобі він сваритися точно не буде. Будь ласка!
Подруги знову почали йти по тротуару.
– Добре, – погодилася Ірина. – Тільки це все так дивно. У тебе Дмитро приємний молодик. Ніколи не галасує. Мені важко уявити, щоб він сварився. Тим більше, він знає, що ти зі мною…
– Це все зараз не важливо. Просто ходімо швидше.
– Та йду я, йду!
Нарешті з’явився їхній під’їзд і дівчата зайшли у нього. Марина викликала ліфт і стояла переступаючи з ноги на ногу, бо його довго не було. Ірині взагалі здавалося, що була б її воля, то вона побігла б на свій поверх по сходах.
Нарешті двері ліфта відкрилися і Марина натиснула на свій сьомий поверх.
– Тільки ти стань поряд зі мною, гаразд? – сказала вона Ірині. – Так, щоб Дмитро одразу побачив тебе.
– Гаразд, – кивнула Ірина, хоча насправді вона думала, що Марина перебільшує майбутню реакцію Дмитра на запізнення своєї дружини і не розуміла чому її подруга так нервує.
Двері ліфта відчинилися, Марина смикнула Ірину за рукав і швидко вискочила, Ірина зробила крок, щоб вийти за подругою, але її каблук застряг у дверях ліфта, тому вона забарилася. Марина не звернула на це уваги і одразу відчинила двері квартири і на порозі миттєво зʼявився її Дмитро. Напевно він там вичікував, і справді почав галасувати.
Ірина застигла на місці і забула про свій черевик і взагалі про все на світі. Вона не вірила своїм вухам. Бо ж Дмитро не просто обурювався тим, що його дружина прийшла невчасно, він казав дуже неприємні речі!
– Дмитре! – гукнула Ірина, намагаючись відвернути його увагу на себе. – Допоможи мені!
Вона зрозуміла, що він почув її, тому що галас різко припинився, а потім він сам зʼявився поряд з Іриною і люб’язно допоміг їй впоратися з проблемою.
Ірина бачила, що Марина нишком шмигнула в квартиру і їй стало сумно.
– Ну от і все, – тим часом промовив Дмитро.
– Дякую, – кивнула Ірина.
Дмитро розсипався в комплімента і запрошував заходити до них в гості частіше.
– Звісно, звісно, – запевнила його Ірина.
Вона знову зайшла в ліфт, піднялася вже на свій поверх, зайшла в квартиру й розплакалася.
Всі ці неприємні слова Дмитра запали їй в душу і їй здавалося, що наговорив він їх не Марині, а особисто їй.
– Як же ж Марина може жити з ним? – подумала Ірина…
…Ішов час. Ірина часто бачила Марину й Дмитра і вони були разом і наче щасливі.
Ірина посміхалася їм і віталася і зупинялася побалакати, але ніяк не могла поводитися з ними так, як і раніше. У її вухах чувся галас Дмитра і вона намагалася якнайшвидше піти.
І коли вона йшла, то бачила, що погляд Марини ставав сумним, але подруга не зупиняла її. Більше того, вона перестала їй дзвонити й писати свої милі повідомлення.
– Та вже ж… Мабуть Марина розуміє, що після того, що я почула, спілкуватися мені більше не хочеться…
Ось і цього разу вони зустрілися, обмінялися люб’язностями і розійшлися в різні боки. І хоча Марина з Дмитром йшли в той бік, в який треба було й Ірині, вона не пішла з ними, а вирішила йти іншим, хоч і довшим шляхом.
Так Ірина опинилася на зупинці. Вона подивилася на розклад автобуса, потім на годинник.
– Іринко, автобус буде через 5 хвилин, – пролунав раптом голос поруч.
Ірина стрепенулася, підняла очі й побачила перед собою усміхненого Володьку.
– Володю! – Ірина зраділа. – Я так рада тебе бачити!
Із ним Ірина навчалася у школі, але потім їх шляхи розійшлися.
– Я теж, – сказав Володька. – Куди зібралася?
– До бабусі. Треба допомогти їй прибрати і в магазин сходити. Ось намагаємося з мамою зробити так, щоб кур’єр їй продукти приносив – не хоче!
– Знайома історія.
– А ти куди їдеш? – запитала Ірина.
У цей момент підʼїхав автобус і вони зайшли всередину і вже там продовжили розмову.
– На роботу.
– На роботу? Сьогодні ж неділя!
– Ну так. Неділя. Але мені треба дещо там доробити.
– Ясно, – кивнула Ірина.
– Слухай, Іринко, а може сходимо погуляти кудись сьогодні ввечері? – запропонував чоловік. – Наприклад, у парк?
– Давай, – погодилася Ірина.
І вони обмінялися телефонами. А ввечері справді зустрілися та знайшли багато тем для розмов…
…Мама дивилася на Ірину й посміхалася.
– Мені здається, дочко, що ти скоро вийдеш заміж, – сказала вона.
– З чого ти взяла? – запитала Ірина.
– Ну як же ж… Ви з Володькою постійно зустрічаєтеся, – сказала мама.
– З Володькою? Мамо, ми просто друзі. Мені подобається зовсім інший, – Ірина розсміялася.
– А даремно! Ми з твоїм батьком теж були просто друзі, а потім одружилися і все життя у нас повне порозуміння! – Ірина помітила, що мама образилася.
– Ну мамо! Володька хороший, але… Одним словом, мені подобається Андрій і начебто я йому теж і може бути я наважуся й запрошу його кудись.
– Ти наважишся? А мені здавалося, що це чоловік має кликати на побачення. Ой, Іринко! Володимир у тебе хороший хлопець… Одразу видно, що відповідальний, хазяйський, працьовитий. Я б на твоєму місці трималася б за нього руками й ногами. Тим більше що черги з кавалерів у тебе немає.
Ось такою сумною фразою закінчила свою промову мама. Й Ірина подумала: невже її мама вважає її негарною і нікому непотрібною?
Ірина спостерігала й спостерігала за Андрієм. І що більше вона це робила, то більше укріплювалася в думці, що вона йому подобається.
– Слухай, – казала вона сама собі. – Та підійди до нього і запроси кудись. Які проблеми?
І начебто проблем і справді ніяких, крім того, що так прийнято, що перший крок повинен зробити чоловік.
Ось і зараз вони пофліртували один з одним і Андрій пішов, а Ірина так нічого йому й не запропонувала.
Ірина з жалем дивилася на екран комп’ютера.
– Ірино, – сказала Ольга Петрівна, що сиділа поруч з нею. – – Що ти таке виробляєш, га? Ти прямо вистрибуєш із сукні, коли з’являється Андрій. А він же ж нещодавно одружився.
– Що?! Що ви таке говорите?! – Ірина прямо остовпіла від почутого.
Вона не вірила своїм вухам.
– Що знаю, те й говорю. Ось, дивись, – Ольга Петрівна простягла Ірині свій телефон.
Та глянула на екран й очі вирячила він побаченого.
Там була фотографія у весільному вбранні якоїсь дівчини і Андрія.
– А чому у вас ця фотографія на заставці? – підозріло запитала Ірина.
– Тому що ця дівчина – це моя дочка. Зрозуміло? І будь ласка, поводься з чоловіком моєї дочки пристойно.
…Ірина сиділа на лавці в парку поряд з Володькою. Їй було сумно і прикро. Оце так… Тобі здається, що ти комусь подобаєшся, а виявляється, що ні. Що це твоя особиста ілюзія.
– Слухай, Іринко, а давай одружимося, – несподівано сказав Володька.
– Що? – Ірина подивилася на свого супутника широко відкритими очима.
– Пропоную тобі руку й серце, – знову сказав Володя й Ірина зрозуміла, що це їй не почулося. – Подумай сама, у нас багато спільного, приблизно однакові погляди на життя. Чому б нам не спробувати?
– Й одразу одружитися? – недовірливо запитала Ірина.
– А чого тягти? – хлопець знизав плечима. – Ми ж із тобою не молодіємо.
Ірина зітхнула… Звичайно, Володька був для неї тільки другом, але мама сказала, що вони з батьком спершу теж просто дружили… Та й черги з кавалерів у неї дійсно немає … Може ризикнути? Мама з татом точно будуть задоволені.
– А давай! – зважилася Ірина.
На подив Ірини, після її згоди, справа справді пішла до весілля. Вони з Володькою подали заяву в РАГС і почалися різні розмови про те, де вони житимуть після весілля, яку сукню їй варто купити, де вони відзначать цей захід разом із батьками. Ну і, ясна річ, батьки з обох боків були раді.
А Ірина все-таки продовжила просто дружити з Володею.
Ні, він звісно спробував перейти до активних дій, але вона просто сказала, що поки що не готова.
– Ну ні, так ні, – сказав він. – Чекатиму.
– Дякую, – вдячно сказала Ірина, а сама подумала, що чекати йому мабуть доведеться довго.
– Ірино, – сказав якось Володя. – Я думаю, що нам треба обговорити наше майбутнє спільне життя зараз. Все-таки у нас через два тижні весілля.
– Давай, – Ірина спробувала посміхнутися.
– Дивися, я прихильник того, що і чоловік, і дружина вкладаються в спільний бюджет, – після цих слів Володимир замовк і уважно подивився на Ірину.
Ірина знизала плечима.
– Добре, – сказала вона.
– Ну і чудово, – полегшено зітхнув він й Ірина подумала, що напевно іншим дівчатам такий його підхід не подобався.
– А побут як у нас ділиться? – запитала Ірина.
– Який побут?
– Ну як який? Прибирання, приготування їжі, – почала перераховувати Ірина.
– Ірино, ну це ж жіночі справи!
– Почекай… Ти хочеш сказати, що я працюватиму весь день, а потім ще й буду займатися всім побутом, але при цьому, вкладати стільки ж грошей, скільки і ти? – запитала Ірина.
– Не забувай, я займатимуся ремонтом чогось, якщо у нас щось зламається, – сказав той.
– Ти вмієш лагодити техніку і знаєш усе про сантехніку? – вирішила уточнити Ірина.
– Я просто викличу майстра, – його тон став поблажливим.
– Зрозуміло, – сказала Ірина і подумала, що напевно дарма вона погодилася на це весілля.
Адже виходить, що їхній внесок у спільне життя буде нерівноцінним і воно, як і її мама, тягне все на своїх тендітних плечах.
…Ірина сиділа в кафе і чекала на Марину. Їй раптом захотілось поділитися з нею своїми побоюваннями, бо, коли вона ділилася ними з мамою, то мама тільки й робила, що відмахувалася, кажучи, що головне, щоб Ірина була заміжня і щоб швидше народила дитину.
Ірина зітхнула.
Ну а як вона може народити дитину? По-перше, між нею та Володимиром досі нічого немає. А по-друге, за чий рахунок буде бенкет? А вірніше її декретна відпустка.
– Ми допоможемо тобі, – сказала мати.
Але Ірина знала, що це тільки слова і що насправді у її матері знайдеться мільйон справ, щоб не допомагати Ірині.
– Привіт! – навпроти Ірини сіла Марина. Марина була в темних окулярах і в закритій блузці, хоча на вулиці була спека.
– Привіт, – Ірина глянула на Марину здивовано.
– Про що ти хотіла поговорити? – запитала подруга.
– Та-а-а, – Ірина махнула рукою. – Нісенітниці. Марино, навіщо ти з ним живеш?
Марина схлипнула.
– Бо недолуга я! Я була закохана зовсім в іншого, а той мене покинув. А тут Дмитро зустрівся. Втішав мене. Потім заміж запропонував. Я не хотіла. Мати наполягла.
Марина зняла окуляри, щоб витерти сльози.
– Іринко! Будь ласка! Прошу тебе! Якщо ти не любиш людину і якщо ти знаєш, що твоє життя буде не таким, як ти хочеш, не виходь заміж! Чуєш, Іринко! Не повторюй моїх помилок. Будь ласка.
Марина знову почепила окуляри на ніс.
– А від нього я піду. Тільки батьки мене назад не беруть. Сказали, щоб я йшла назад до чоловіка. Значить мені треба назбирати грошей на оренду квартири. А ще я вагітна.
– Знаєш, – сказала Ірина. – Іди прямо зараз. У нас на дачі поживеш спочатку, а далі подивимося.
– Що, правда? – Марина не вірила своїм вухам.
Ірина кивнула.
– Так. Мама не буде проти. Навіть допоможе чимось. Ходімо. Ти можеш почати переносити свої речі до мене. Тільки не пробачай його, гаразд?
– Гаразд. Дякую тобі, – і Марина знову зняла окуляри, щоб витерти сльози, що набігли.
Марина пішла збирати свої речі, а Ірина зателефонувала Володі:
– Володю, слухай, вибач мені, але я передумала. Весілля не буде.
Вона чула, як той почав говорити, що всі жінки меркантильні, але просто скинула дзвінок.
На її серці стало легко. Й Ірина раптом зрозуміла, що самотність – це не привід виходити заміж…
