Життєві історії

Наталія Дмитрівна стояла в РАГСі неподалік від свого сина Ігоря, як раптом різко змінилася на обличчі. Вона примружила очі й запитливо подивилася на свого чоловіка. Анатолій Борисович зробив розгублене лице, показуючи дружині, що він і сам не зрозумів, що це він таке щойно почув. Наталія Дмитрівна ледь стрималася від того, щоб не зажадати пояснень від сина та новоспеченої невістки Ніни. Згодом вона підскочила до Ігоря й недобре зиркнувши на нього, прошепотіла: – Це як розуміти?! – Що розуміти, мамо? – Ігор здивовано дивився на матір, не розуміючи, що вона від нього хоче

Сімдесятирічна Наталія Дмитрівна, стоячи в РАГСі неподалік сина, різко змінилася на обличчі.

Вона примружила очі й запитливо подивилася на чоловіка, ніби очікувала від нього відповіді на своє мовчазне запитання.

Анатолій Борисович зробив розгублене обличчя, показуючи дружині, що він і сам не зрозумів, що він щойно почув.

Наталя Дмитрівна ледь стрималася від того, щоб не зажадати пояснень від сина та новоспеченої невістки.

Жінка ледь дочекалася, коли молоде подружжя нарешті привітає представник РАГСу й піде.

Наталя Дмитрівна підскочила до Ігоря й недобре зиркнувши на нього, прошепотіла:

– Це як розуміти?!

– Що розуміти, мамо? – Ігор здивовано дивився на матір, не розуміючи, що вона хоче.

– Як що?! Чому Ніна залишається Марчук?! – запитала жінка.

– А-а-а, ти про це… Ну, тому що ми вважали, що так буде краще, – здивовано відповів Ігор.

– В сенсі? Краще те, що дружина не взяла прізвище чоловіка? Це взагалі де таке бачено?! – підвищивши тон, жінка перевела свій погляд на невістку.

– Наталю Дмитрівно, ми з Ігорем вирішили, що я залишу своє, – Ніна вирішила втрутитися в розмову нових родичів.

– І чому ж ви так раптом вирішили, цікаво? – спохмурніла жінка. – Чи ти заздалегідь вирішила, що розлучишся з моїм сином, тож і не варто документи псувати?

– Мені тридцять два роки. Не бачу сенсу змінювати прізвище, бо мене вже всі знають за цим, – розвела руками невістка.

– Не треба виправдовуватись! – недобре сказала Наталія Дмитрівна. – Гидуєш нашим прізвищем?

– Не говори нісенітниць! – Ігор узяв матір за плече і відвів убік. – Немає нічого такого в тому, що Ніна буде зі своїм прізвищем.

– Ти зовсім вже чи що?! А нас рідня засміє! – голосно вигукнула жінка, чим привернула увагу всіх навкруги. – Чутки різні підуть.

– Мамо, зараз це не прийнято, – посміхнувся чоловік. – Немає в цьому нічого ганебного.

Проте Наталія Дмитрівна не вгамувалася і продовжувала висловлювати синові своє невдоволення.

Бачачи, що ця розмова може ніколи не закінчитися, Ніна поспішила покликати всіх гостей у ресторан, який було заброньовано на сьогодні.

Мати Ігоря сиділа з незадоволеним обличчям неподалік сина і недобре поглядала на новоспечену родичку.

Ніна не могла не помітити її пильного погляду. Вона чудово зрозуміла, в чому причина, але вирішила вдати, що їй глибоко байдужа думка свекрухи.

– Наталю, ти чого така незадоволена? — до дочки підсіла Раїса Павлівна. – Дружина наче ж онуку дісталася гарна.

– Ага, гарна, – насупилася жінка. – Ти просто в РАГСі не була…

– Я б там стільки не вистояла. Мені ж цього року все таки дев’яносто буде, – захихотіла Раїса Павлівна.

– Вона не взяла наше прізвище! – змовницьким тоном прошепотіла Наталія Дмитрівна.

– Як це?! – побіліла старенька і відразу глянула на Ніну.

– А ось так! – жінка схрестила руки на грудях. – Нема чого, каже. Мовляв, її всі знають під старим прізвищем, нехай воно й залишається.

– Не бути такому! – вигукнула літня жінка. – Ніно, ану ходи сюди! – додала вона і поманила пальцем невістку.

Наречена відразу зрозуміла, що свекруха встигла розповісти своїй матері, і тепер на неї чекають розбірки.

– Сядь! – сказала Раїса Павлівна і кивнула на вільний стілець поруч із собою. – Що ж це ти, дівко, надумала? Прізвище наше брати не хочеш?

– Чому ж не хочу? – обурилася Ніна, наблизившись до бабусі. – Мені тридцять два роки. Документів купа. Якщо все переробляти, грошей багато піде.

– Дивись, тільки про гроші й думає! – обурилася Наталя Дмитрівна. – Ну точно вирішила розлучитися з нашим Ігорем. Тримає його як запасний варіант, доки не знайде когось кращого. Не рівня ми їй…

– Мовчи, Наталко! – грізно вигукнула жінка. – Хай Ніна говорить!

– В принципі, я вже все сказала, – знизала плечима наречена. – Ми з Ігорем вирішили, що я залишу своє прізвище.

– Мало що ви там вирішили. У нас так не прийнято, – монотонно промовила Раїса Павлівна. – Якщо ти зібралася й надалі жити з моїм онуком, доведеться взяти!

– Ми подумаємо над вашими словами, – Ніна швидко закінчила розмову зі старенькою, вирішивши, що та не відчепиться, поки вона їй не пообіцяє подумати.

– Ось і подумай! – гордо промовила Наталія Дмитрівна.

Того вечора про зміну прізвища більше не йшлося. Раїса Павлівна, сказавши, що втомилася, зажадала, щоб її забрали додому.

До одинадцятої години гості пішли з ресторану, і в ньому залишилися тільки найближчі, щоб зібрати залишки страв і навести порядок.

– Наталю Дмитрівно, віднесіть, будь ласка, в машину документи, – Ніна простягла свекрусі папку.

– Іди й неси сама, – зневажливо пирхнула жінка.

– Вам важко? – усміхнулася Ніна, чудово розуміючи, чому вона так поводиться.

– Не взяла наше прізвище, значить, нам не рідня, тож і робити я для тебе нічого не буду, – впевнено сказала свекруха. – Я ще тут прислужуватиму першій зустрічній.

У Ніни не знайшлося слів, щоб відповісти свекрусі, тому вона тільки закотила очі й сплеснула руками.

З цього моменту свекруха почала докоряти невістці за будь-якої зручної нагоди, тому Ніна намагалася якнайменше контактувати з ріднею чоловіка.

Проте, помітивши це, Наталя Дмитрівна стала сама навідуватись у будинок до сина.

– Речі розкидані, в машинці брудна сорочка! – осуджуюче сказала жінка. – Ну так, чого ж старатися, коли скоро розлучаєтеся.

– Досить! – не витримавши, голосно вигукнула Ніна. – Ідіть звідси! Поки не навчитеся мене поважати, ноги вашої тут не буде!

– Теж мені, – пирхнула Наталя Дмитрівна. – Нема за що мені тебе поважати. Прізвище наше не взяла, тим самим показавши зневагу до нас…

– Рішення за прізвище – не ваша справа! – грізно сказала жінка. – Не смійте пхати свого носа у мою сім’ю, я у вашу не лізу і не кажу, що вам робити!

Свекруха після цих слів побіліла і мовчки вискочила за двері.

З того дня зустрічі з Наталією Дмитрівною стали дуже короткими й рідкісними, і вона більше не говорила щодо зміни прізвища невістки…

Вам також має сподобатись...

– Іване, ти бачив наших сусідів? – запитала Софія чоловіка. – Ну діда з бабцею? – Наче діда бачив, а що? – Іван лежав на дивані й дивився у телефоні, що замовити на вечерю. – Софійко, ти піцу будеш? Чи суші? – Нагетси й картоплю буду, – відповіла та. – Точно, і я! – погодився Іван. – А що ти про сусідів питаєш? – Та у батьків он живуть дід із бабою, – сказала дівчина. – Сварливі такі, що ого-го. – Та облиш, Софійко, – сказав Іван. – О, в двері дзвонять, нагетси приїхали! – зрадів Іван і пішов у коридор. Він відкрив двері й здивовано замовк. Це була явно не доставка їжі

Тамара переїхала в місто з села і влаштувалася працювати офіціанткою. Вона навіть змогла зняти кімнату в гуртожитку. Багатих залицяльників чомусь не було… Ніхто не хотів зв’язуватися зі звичайною приїжджою дівчиною. Матері в Тамари не стало, а до батька вона приїжджала рідко. – Господи, як я втомилася! – скаржилася Тамара подрузі. – От якби в мене була власна квартира, то я б легко вийшла заміж! – А ти продай хату в селі і купи. – Та я б з радістю, от тільки батько заважає! І тут Тамара зважилася на одну не дуже хорошу річ

Андрій Петрович повернувся додому з магазину. – Галю, а що це двері навстіж? Забула зачинити? Адже мухи налетять…, – гукнув чоловік, проходячи в кімнату до дружини. Андрій Петрович зайшов в кімнату і помітив, що Галина дуже схвильована. – Кохана, що сталося? – кинувся він до дружини.  – Юля… Наша донька… Приїжджала, – слабким голосом відповіла Галина Семенівна. – І? Щось в неї сталося? – почав ще більше хвилюватися чоловік. – Ні… Але вона таке сказала…, – тихо додала Галина, на хвилину замовкла, збираючись з думками, і передала слова доньки чоловіку. Андрій Петрович вислухав дружину і…ахнув від почутого

Галина допомагала Вероніці мити посуд після сороковин її бабусі. – Ну от і помʼянули ми твою бабу Раю, – з сумом сказала Галина. – Хороша була старенька… А що племінничок її, Грицько, давно не з’являвся? Навіть в останню путь тітку не провів? – Та з’являвся, – сказала Вероніка. – Як тільки дізнався, що родички не стало, то таку сварку влаштував, що ого-го! Сказав, що до юристів піде через спадщину. Баба Рая ж іще за життя нам з чоловіком цю хату подарувала. А не мала б такого робити… – Чого це не мала? – здивувалась сусідка. Вона не розуміла, про що говорить Вероніка