Наталя сиділа на кухні, тримаючи чашку гарячого чаю в руках. За вікном йшов дрібний дощ, створюючи затишне тло для роздумів. Сьогодні їй наснився дивний сон.
Наче мама з батьком, тримаючи її маленьку на руках, намагалися втекти від людей. Цікаво, що це означало б?
Вона згадала той день, коли вперше дізналася правду про своє походження. Їй тоді було всього сімнадцять.
Наталка не могла знайти свій паспорт, все перевернула у шафі, де у звичайній взуттєвій коробці зберігалися документи. А тепер їй терміново потрібний паспорт, у школі попросили принести, а його немає ніде. І мама на роботі, нема кому підказати.
Вирішила пошукати у старому сейфі, про всяк випадок. Вона ніколи туди не заглядала, але зараз треба розглянути всі варіанти, де міг лежати паспорт. На вулиці, на лавці, на неї чекала подруга Іра, незручно було її так довго чекати.
У сейфі лежали старі фотографії, документи, квитанції. На дні Наталка помітила пластикову папку. Відчинила її. А там… Документи на неї.
У Наталки потемніло в очах. Її удочерили… Не може бути! Вона так схожа на свою матір, таке ж світле волосся і блакитні очі. І характер такий, як у батька. Стільки років приховували від неї.
Цікаво, чому від неї відмовилася рідна мати? Що з нею не так було? Начебто здорова, без проблем, зазвичай, від нездужих дітей відмовляються.
Що ж робити їй тепер із цією інформацією? Раз батьки не вважали за потрібне розповісти правду, значить, їм так спокійніше було. І не варто їм знати, що Наталя все знає. Що це змінить? Вона їх дуже любить, вони її теж. А жінці, яка її народила, як то кажуть, Бог суддя. Наталя не хоче нічого знати про неї.
Паспорт таки знайшла, він лежав чомусь на холодильнику. Вийшовши надвір, вона нічого не розповіла подрузі. Нехай ця таємниця залишиться таємницею для всіх.
І ось минули роки. Наталя вийшла заміж, народився син. Її батьки душі не чули у онуку, часто приходять у гості, і беруть його до себе. Як же їй пощастило у цьому житті! Щасливе дитинство, люблячі батьки, тепер чоловік та синочок. Жити та радіти!
Але на душі було тривожно. Ще сон цей запав у душу.
Раптом пролунав телефонний дзвінок. Мама.
– Дочко, привіт. Ти вдома? — голос звучав сумно й трохи стривожено.
– Привіт, мамо. Я вдома. Ігор у справах поїхав, Рома до друга пішов, а я сиджу чай п’ю. Щось сталося? Голос у тебе дивний.
– Сталося, дочко… Я зараз зайду до тебе… І не одна.
Ну от, щось не те… Передчуття явно не підвело.
Пролунав дзвінок у двері. Наталя відкрила. Мама була не одна, а з якоюсь жінкою. Вони ввійшли в коридор, роззулися, а потім пройшли на кухню.
– Мамо, – тихо промовила Наталка, дивлячись на жінку, яка стояла перед нею. – Хто ця жінка?
Мама важко зітхнула і сіла на стілець.
– Це твоя… справжня мати, Наталю. Рідна…
Наталя здригнулася, відчувши, як усередині неї здіймається хвиля емоцій. Вона подивилася на незнайому жінку, що стоїть у дверях кухні. Та виглядала розгубленою та невпевненою.
Невисока, згорблена, кучеряве світле волосся з сивиною та блакитні очі. Довга спідниця та розтягнута в’язана кофта. Виглядала не дуже доглянутою та охайною.
– Як це можливо? – спитала Наталка, намагаючись приховати своє збентеження. — У мене вже є мама!
Жінка підійшла ближче і почала розповідати свою історію:
– Я навчалася у технікумі, коли зустріла твого батька. Ми були молоді, не розумні… Я завагітніла, ми обидва злякалися. Він одружуватися не збирався, а народити дитину без шлюбу я не могла, сором.
Робити процедуру я не хотіла, селище маленьке, все одно дізналися б всі. Я спробувала вирішити це питання самостійно. Пила різні відвари, які радили подруги. Але нічого не сталося. А там і терміни для процедури вже минули.
Батьки сказали, що на поріг мене не пустять із дитиною, що я собі все життя зіпсую.
У результаті я народила тебе в селі у двоюрідної бабусі, написала відмовну і повернулася додому, ніби нічого не сталося.
Наталка слухала цю історію, відчуваючи, як усередині неї наростає холодна порожнеча. Вона ніколи не цікавилася своїми біологічними батьками, вважаючи своїх маму та тата єдиними рідними людьми.
– Чому ви зараз прийшли? – спитала вона, намагаючись бути спокійною.
Жінка нервово проковтнула:
– Моє життя склалося непросто. Два шлюби, діти… Одному із синів дали термін, інший — проблемний, не сьогодні — завтра теж піде стопами брата.
Робота нестабільна, грошей мало, ні на що не вистачає. Батьки мої… ну, твої бабуся з дідусем… старі, нездужають. Вони згадали тебе і захотіли знайти. Ми підняли документи, декому заплатили… Загалом, ось я тут.
Наталя мовчала, перетравлюючи почуте. Потім нарешті заговорила:
– Що ви хочете від мене?
Жінка підвела очі, наче сподіваючись побачити в дочці співчуття:
– Хочу, щоб ти була моєю донькою, допомагала, надавала матеріальну допомогу. Я ж твоя рідна мати. А це не жарти. І дідусеві з бабусею теж потрібна допомога. Так вийшло, що інші мої діти недолугі вийшли, ніякої допомоги. А в тебе, я дивлюся, все добре склалося. Допоможи нам, доню…
Ти маєш бути вдячною, що я дала тобі життя, народила. І не важливо, що виховали тебе чужі люди, рідна мати то я…
Ці слова пролунали для Наталі як грім серед ясного неба. Вона схопилася зі стільця, відчуваючи, як усередині її закипає гнів:
– Ну, яка ви мені мати?! Ви зробили свій вибір багато років тому! Відмовилися від мене, бо не вдалося вирішити проблему інакше. Жила всі ці роки спокійно, виходила заміж, народжувала дітей. І коли зрозуміла, що життя не вдалося, раптом згадала про дочку! Яку всі ці роки любили та виховували чудові люди, мої батьки, найпрекрасніші у світі!
Грошей захотілося? З чого раптом? Ви мені чужа тітка, яка офіційно відмовилася від дитини двадцять сім років тому. Тепер вам доведеться жити із цим! Нікому ви не потрібні!
Ваші сини — злидні, нездужі батьки — ось ваше життя, на яке ви заслужили. А моє життя – це мої батьки, які виростили, не спали ночами, коли я нездужала. Вони завжди були поряд. Вони забрали мене, коли ви… Викинули мене та забули…
Жінка спробувала щось сказати, але Наталя різко зупинила її:
– Ви для мене ніхто! І прошу піти і ніколи мене не турбувати.
– Погано тебе виховали, дівчинко… Хіба можна так із рідною матір’ю розмовляти? А могла ж допомогти і спілкуватися з рідними людьми. Жорстока ти… Але нічого, я піду до суду! Ти повинна допомагати матері!
Жінка швидко вийшла з квартири, гримнувши дверима.
– Пробач нас, Наталю. Ми хотіли вберегти тебе. Приховували правду.
Розумієш, я не могла мати дітей, ми мріяли з твоїм батьком про дитину, дізнавалися про усиновлення. І раптом дзвінок, кажуть, є новонароджена дівчинка, здорова, тільки їхати треба далеко. Ми одразу кинулися і поїхали за тобою.
Стільки років ми зберігали цей секрет, думали, говорити чи ні, зрештою вирішили що краще мовчати, не хвилювати тебе.
А тут ця жінка прийшла до мене на роботу. Казала, що знайде тебе і розкаже правду. Я вирішила це зробити сама. Вибач, що привела її сюди, я була не в собі.
Мама схопилася руками за голову та заплакала.
Наталя глянула на неї і посміхнулася.
– Мамо, я вас ні в чому не звинувачую. Ви мої справжні батьки, і я люблю вас усією душею. У мене було щасливе дитинство, ви дали мені все, що тільки можна – кохання, доброту, турботу. А цю жінку я забуду, як поганий сон. Мені здається, я дала зрозуміти, що від мене вона нічого не отримає.
Вони обнялися, сльози радості змішувалися з гіркотою пережитого. Наталя знала, що цей день багато чого змінив, але одне залишалося незмінним — її любов до тих людей, які завжди були поруч.
Жінка більше не турбувала Наталю, чому та була дуже рада.
А через місяць, коли син приніс їй малюнок «Бабуся і дідуся» з зображенням її батьків, Наталя зрозуміла: сімейне дерево не потерпає від старих проблем. Воно пускає нове коріння — глибше, міцніше, мудріше. І кожен отримує те, що заслуговує.
