– Ну, навіщо ти мене сюди завела, Наталко?
Петро запитливо глянув на сестру. Вони щойно вийшли від місцевої ворожки.
– Петре, а тобі хіба не цікаво дізнатися про своє майбутнє?
Наталці п’ятнадцять років, Петру – сімнадцять, і він повчальним тоном, на правах старшого, почав виказувати сестрі:
– Запам’ятай, сестро: минулого вже немає, а майбутнього ще немає. І що вона тобі наговорила?
– А це не можна нікому говорити, бо майбутнього не буде, – хитро посміхнулася Наталка. – І ти мовчи. От здійсниться – скажу, а поки що це таємниця.
Петро наполягати не став. Самому йому напророчили, що його доля і найбільше щастя будуть пов’язані з гарною білою квіткою і як тільки він побачить прекрасну білу квітку, нехай без роздумів іде за нею – там його щастя!
Як до цього ставитися, Петро не знав, у ворожіння він не дуже вірив.
Петро вирішив не забивати нісенітницями голову і не морочитися…
…Роки йшли, прогноз забувся. Минуло сім років, і сестра вийшла заміж. На весіллі щаслива Наталка прошепотіла братові на вухо:
– Все так і сталося, як ворожка передбачила! І в тебе все збудеться, братику.
Минув майже рік. Петро на своєму автомобілі їхав на роботу. До початку роботи було ще пів години, але начальник любив, щоб співробітники з’являлися на своїх робочих місцях мінімум на п’ять хвилин раніше.
І тут згадалося несподівано це безглузде пророцтво. І на весну не звалиш: уже початок літа.
А з іншого боку, одружуватися настав час, двадцять п’ять років буде, настав час подумати про спадкоємця, хоча успадкувати загалом поки що нічого.
І ось на світлофорі біля «зебри» він побачив її. Вона не йшла через вулицю, вона пливла, як бригантина по морю, а в руках у неї квітка, велика, майже біла – щось блідо-рожеве миготіло, тільки Петро не зрозумів, що.
У нього затріпотіло серце у передчутті кохання. Фігура у дівчини красива, обличчя начебто теж, синювато-чорне волосся хвилями спадає на плечі. Терміново треба наздогнати і познайомитися!
Поки дочекався зеленого світла, поки припаркувався, поки перейшов на другий бік, дівчина встигла далеко піти, добре, що Петро встиг помітити, в який бік. Він біг, лавіруючи, тротуаром крізь натовп перехожих, крутив головою і намагався нікого не зачепити. Вдалині майнув обʼєкт його бажання, і Петро прискорив біг. Але натрапив на перешкоду.
– Ой, ой, ой, – заголосила з тротуару перешкода, і Петро побачив біля своїх ніг дівчину.
Вона була у всьому білому: біла блузка, біла гофрована спідниця нижче колін. Обличчя її закривало світле, майже біле кучеряве волосся, а з сумки вилетіли якісь книжки й зошити.
– Ти зовсім вже? – грубо, не по-дівочому, спитала вона.
– Вибач, задивився…
Вони якось одразу перейшли на «ти».
– Тобі допомогти? – запропонував Петро.
– Обійдуся…
Вона спробувала встати, а Петро зібрав її книжки й зошити.
– Ой, нога, нога, нога! – заголосила дівчина, скривившись.
Петро підтримав її за лікоть.
– На ногу не стати! Як я піду? У мене іспит, а я така брудна!
– Не така вже й брудна.
– Ти куди біг?
– Туди, – Петро кивнув головою, показавши напрямок.
– От і біжи.
– Як я тебе кину? Поїхали в лікарню, у мене тут машина недалеко.
– А іспит?
– Іспит не п’ять хвилин іде, встигнеш, якщо все гаразд. Я тебе додому відвезу, переодягнешся.
Дівчина зітхнула.
– Ну, поїхали…
У травмпункті просиділи недовго – пів години. Петро особисто завів дівчину до кабінету лікаря. Поки чекав, задумався. Ну, як так? Впустив «білу квітку», своє щастя. А з іншого боку, ця студентка йому дуже сподобалася, і сама вона вся біла, щоправда, не квітка. Ану його, це ворожіння! І якщо вона буде не проти…
Тут його підштовхнула в бік бабця, що сиділа поруч.
– Он твоя вийшла.
– Яка моя? Ох, так…
З кабінету вийшла його знайома, Петро полетів до неї.
– Ну?
– Розтягнення, потрібен спокій хоча б пів години.
– Буде. Куди кажеш відвезти?
– Додому, треба переодягнутися.
Вони вийшли, сіли в машину. Дівчина розправила спідницю і з жалем сказала:
– Стільки праці, і все марно.
– Не зрозумів?
Дівчина мовчки відвернула поділ. Внизу акуратно пришиті папірці – шпаргалки.
– Ну, вибач, так вийшло. До того ж, якщо ти їх писала, то в голові щось лишилося. Ти взагалі на лекції ходила?
– Ходила.
– Тоді чого боїшся, значить, щось знаєш. У нас викладач був, то він дозволяв користуватися на іспитах чим завгодно. Там такий предмет, що якщо ти його не знаєш, не зрозумів, то нічого не допоможе.
– Ти ким працюєш, такий розумний?
– Інженером.
– Зрозуміло. І що на роботі? Чекають?
– Відпросився. Поставилися з розумінням. Мене цінують.
– І давно?
– Другий рік.
Дівчина посміхнулася.
– Солідно. А машина? Подарували? Батьки?
– Майже. Автокредит. Я добре заробляю, можу собі дозволити.
– О! І куди ти так квапився?
– Нема такого слова.
– Ти сперечаєшся з майбутнім філологом.
– Все одно: немає такого слова.
Дівчина продовжувала посміхатися.
– То куди ж ти так поспішав?
– Не куди, а за ким. За дівчиною, за ким я ще міг бігти?
– Гарна?
– Обличчя до ладу не розгледів. Але фігура яка, яка хода! Вона не йшла, вона пливла, мов бригантина. А в руках її біла, ну, майже біла, орхідея.
– І до чого тут орхідея?
– Ось якраз у ній і справа.
– Заінтригував. Розкажи.
– Взагалі не можна, передбачення не справдиться. Хоча все одно вже не справдилося… І ці ворожіння – бабині казки, нісенітниця. Коротше, сім з лишком років тому завела мене сестра до однієї ворожки, що називається, за компанію.
Що вона Наталці, наворожила не знаю, але минулого року на весіллі сестра мені сказала, що все, що ворожка нагадала, все справдилося.
Мені ворожка наворожила, що моє щастя в житті буде пов’язане з великою білою квіткою і мені треба обов’язково її наздогнати, як тільки я її побачу. Ось я й побачив дівчину з орхідеєю. У голові щось клацнуло і погналося за нею.
Квітка не зовсім біла начебто, трохи рожева. Не наздогнав. Все одно не справдилося. А може, воно й на краще?
І Петро подивився на свою супутницю.
– Згодна, – кивнула дівчина і сумно додала, – ось так іноді зустрінеш когось, і з першого погляду, з першого моменту знаєш – ти хочеш прожити без нього все своє життя.
– Це натяк?
– Ні, це життя, – струсила вона світлими кучерями.
Петро помовчав, а потім спитав:
– А як тебе звуть? Мені здається, що настав час познайомитися. Я – Петро.
Дівчина глянула на нього з цікавістю, посміхаючись краями губ.
– Пора, – погодилася вона з хлопцем, помовчала і продовжила. – Петре, ти, головне, не переймайся і будь на позитиві. Зрештою, ти сам кажеш, що всі ці ворожіння – бабині казки, і ти їм не віриш. Адже так?
– Так, тільки я не зрозумію: до чого ти хилиш?
– Та ні до чого. Мене звуть Лілія. Це така біла квітка. На гербі королівства Франції три лілії.
– Ти француженка?
– Ні, тато захотів назвати доньку якось оригінально.
– Йому вдалося.
– Він старався. Я сподіваюся, що я тобі не сподобалася, тобі орхідея сподобалася?
– Даремно сподіваєшся. Яка ще орхідея? Виходить, що я наздогнав білу квітку!
– Це тобі вирішувати!
– Не тільки. Останнє слово за дівчиною. Буду відвертим: ти мені сподобалася. Пропоную відзначити успішне складання іспиту сьогодні ввечері в кафе, я знаю одне хороше.
– А якщо я не здам? – усміхнулася Лілія.
– Тим паче треба йти. Можна спочатку зайти в ЗАГС, а потім у кафе.
– Який ти швидкий, Петре.
– А чого тягнути? Все одно – доля.
Ліля засміялася.
– Добре, я подумаю, але спочатку додому, потім на іспит.
– Я пам’ятаю, поїхали, кажи адресу.
І вони, посміхаючись, поїхали у своє нове щасливе життя…
