Життєві історії

Ігор був на роботі, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила подруга його дружини Оля. – Привіт, треба поговорити. Давай зустрінемось, – одразу сказала Оля. – Привіт. Заходь до нас, там і поговоримо, – відповів чоловік. – Я не можу, – схлипнула Ольга. – Юля заборонила. – Заборонила? – здивувався чоловік. – То ти прийдеш? – ще раз запитала Оля. – Ти повинен дещо дізнатися! – Гаразд, зайду, – невдоволено кинув Ігор. Після роботи чоловік  приїхав до Ольги. – Розповідай, що у вас сталося? – з порога запитав він. – Юля, про все здогадалася, – тихо сказала Ольга. – Юля? Про що здогадалась? – Ігор здивовано дивився на Олю, нічого не розуміючи

– Пробач Юля, я люблю твого чоловіка, – тихо, ледве вимовляючи слова, промовила Ольга і опустила очі, ніби підняти їх на подругу було вище її сил.

– Ой, – схаменулась вона раптом. – У нас з ним нічого не було, ти не думай. Він, я впевнена, навіть не здогадується про мої почуття.

Юля мовчала. Новина настільки здивувала її, що вона ніяк не могла збагнути, що сказати на ці одкровення.

– І навіщо ти мені це кажеш? – насилу вимовила вона, пильно дивлячись на Ольгу, ніби бачила її вперше.

– Ну, ти ж моя подруга … Порадь, як бути …

– Оля, ти серйозно? Поклала око на мого Ігоря, а тепер чекаєш, що я підкажу як його відвести?

– Ні, Юля, ні! Якби хотіла – давно б відвела. Не можу. Ти ж моя найкраща подруга, – Ольга вклала в ці слова стільки улесливості, що Юлі стало погано:

– Та годі! Чи давно ти такою порядною стала? – Вигукнула вона, втрачаючи самовладання. – Чи я не знаю як ти крутиш чоловіками!

– Кручу. Точніше, вони самі крутяться. Ігор твій зовсім не такий. Він у мій бік навіть не дивиться. Поруч із ним я навіть не почуваюся жінкою. Так, «свій хлопець».

– А ти чого хотіла? – Юля вже ледве стримувалась. – Щоб він бігав за тобою?

Ольга машинально кивнула.

– Ну, знаєш! Тобі краще піти!

– Ти серйозно? – У голосі Ольги почулася образа. – Але ж я чесно зізналася, розраховувала на підтримку.

– Підтримку?! – Юля відчула, як глибоко всередині пробіг неприємний холодок. – Та я бачити тебе після цього не хочу!

– О, та ти власниця! – Оля посміхнулася. – Не чекала, що ти готова відмовитись від нашої багаторічної дружби через якогось чоловіка.

– Не якогось, а законного чоловіка, – поправила Юля. – Сподіваюся, ти не думала, що між ним і тобою я виберу тебе чи ще смішніше – відійду убік?

– Я порадитись хотіла, і тільки. Думаєш, легко стримувати почуття щоразу, коли ми зустрічаємося? – відповіла Ольга. – Ти, між іншим, сама мені на Ігоря очі розплющила!

– Я?!

– Звичайно! “Ігор, візьми в Олі пальто”, “Ігор, може проводиш Ольгу до зупинки?”, “Ігор, подивися комп’ютер Олі”, “Ігоре, запроси мою подругу на танець”. А мені подобалася його увага, хай і організована тобою! Що дивишся? Я не права?

– Іди, Олю. І більше не приходь. Сподіваюся, так ти швидше про нього забудеш і викинеш все це з голови.

– Сподівайся. Тільки ми з тобою не раз говорили про те, що люблять не за щось, а всупереч! А я кохаю його! І знаєш, подруго, не такої розмови я чекала. Тож тепер вважаю себе вільною у своїх діях.

Двері за Ольгою зачинилися, і Юля розплакалася. Від образи, від обурення, і що там казати – від переживання. Вона чудово знала, що Ольга не простить образу, а отже, над її шлюбом нависла серйозна проблема.

Вона й не підозрювала, що Оля в цей момент вже дзвонила Ігореві:

– Привіт, треба поговорити. Давай зустрінемось.

– Так заходь до нас, вирішимо твою проблему, – спокійно обізвався чоловік, який давно звик до присутності подруги дружини у своєму житті.

– Я не можу, – схлипнула Ольга. – Юля мені заборонила.

– Що заборонила?

– Приходити!

– З чого раптом? – щиро здивувався Ігор. Він знав, що Юля душі в Олі не чує, готова бігти до неї крізь ніч, якщо треба. І раптом: заборонила.

– Не знаю! – продовжувала “плакати” Ольга. – Я думала ти мені поясниш.

– Я звідки знаю? Це ваші справи, жіночі. Самі розбирайтеся.

– То ти прийдеш? – благаючим голосом запитала Оля. – Мені просто потрібна твоя допомога…

– Гаразд, зайду після роботи, – невдоволено кинув Ігор, – тільки не збагну: чим я можу допомогти?

– Мені здається, – ледь чутно промовила Оля, – це через тебе…

– Через мене?! Та гаразд!

– Приходь, я все розповім…

Чи треба говорити, що чоловіком опанувала цікавість, і він, зрозуміло, приїхав на поклик.

Оля вийшла у коротенькому халатику, заплакана, і (зауважив Ігор) дуже зворушлива.

– Розповідай, що там у вас сталося, – почав Ігор, але Оля зупинила:

– Стривай, ти ж з роботи, голодний. Я зараз…

Вона вийшла з кімнати, огорнувши чоловіка шлейфом чарівних парфумів.

Через п’ять хвилин перед Ігорем стояло м’ясо з духовки, апетитний салат, ігристе та два келихи.

Поки Ігор розливав, Оля присіла ближче і, зітхнувши, проникливо сказала:

– Думаю, вона здогадалася…

– Хто? – Ігор не одразу зрозумів, про що мова.

– Юля.

– Юля? Про що вона здогадалась? – Ігор приготувався спробувати м’ясо…

– Як м’ясо? Правда здорово пахне? Мій новий рецепт, – Оля вдала, що не почула питання і переключила увагу чоловіка, – Даси спробувати?

– То візьми собі…

– Ні, я хочу спробувати твій шматочок, – Оля, потяглася до Ігоря, злегка прочинила рота. Потім губами акуратно зняла з виделки запропонований шматочок, млосно закотила очі і, витримавши паузу, сказала:

– Божественно…

– То що Юля? – Запитав Ігор, щоб якось вгамувати хвилювання, що нахлинуло.

– Вона все знає. Можливо, з того часу, коли це почалося.

– Та що почалося? – Ігор помітно хвилювався.

– Не знаю, як сказати… Знаєш, додай мені ще…

Ігор підкорився машинально, простяг Ользі келих.

– Розумієш, – вона зробила ковток. – Я довго приховувала, переживала нашкодити, а сьогодні на мене нахлинуло і я зізналася.

– Зізналася в чому? Олю, кажи прямо.

– Я сказала Юлі, що люблю тебе, – видихнула та.

Ігор трохи келих не випустив:

– І ти це сказала Юлі?

– Так.

– Навіщо? Сказала б мені…

– І що тоді? – Оля посунулася до Ігоря ще ближче, млосно зазирнула в очі …

Ігристе, несподівана ситуація, красива жінка поряд, все це зробило свою справу. Ігор піддався.

На роботу він їхав від Ольги і сварив себе на чому світ стоїть:

– Що я накоїв?! Навіщо? Вона все розповість Юлі! Що я скажу? Як порозуміюся? Та й як таке поясниш! Так безглуздо вляпався! Де були мої мізки?

Підходячи до дверей офісу, він побачив Юлю.

– У неї був? – у лоб запитала вона.

– У кого? – Незграбно спробував вивернутися Ігор.

– У Ольги. Вона, звичайно, розповіла тобі про своє велике кохання, затуманила голову і використовувала за призначенням? – цинічним було не лише питання, а й тон, яким воно ставилося.

Ігор не став виправдовуватися:

– Ти ніби там була присутня … Не знав, що ти ясновидеця, – жарт явно не вдався, оскільки Юля на нього ніяк не відреагувала.

– Швидко ти здався. Інші пару днів пручаються, – з усмішкою сказала вона, і Ігореві здалося, що дружина сміється.

– Вибач, так вийшло.

– Нічого нового, крім одного: я думала ти інший. Може, воно і на краще. Слава Богу, дітей не встигли народити. Увечері зайди за речами. Я зберу.

– Ось так просто?

– А навіщо ускладнювати?

– Ти казала, що любиш.

– Так я й люблю. Тільки довіряти більше не зможу і поважати. Жити із зрадником я не готова.

Юля розвернулася і пішла.

Ігор не намагався її утримати. За п’ять років спільного життя він уже непогано знав свою дружину. Розумів: не пробачить.

Майже цілий день чоловік ходив сам не свій. Все валилося з рук. Думати про роботу не було ні сили, ні бажання.

Наприкінці робочого дня Ігор зателефонував до Ольги:

– Увечері приїду, – кинув він недбало.

– Навіщо?

– Що означає «навіщо»? Житиму в тебе.

– З якого дива? Я наче тебе не запрошувала.

– Так запроси.

– Ні. Я звикла жити сама і не планувала створювати сім’ю.

– А як же «люблю» і таке інше?

– Так я люблю. Лише жити з тобою не хочу. Доброї дружини з мене не вийде. Давай, зідзвонимося завтра?

– Та хто з тобою жити збирається? – не витримав Ігор, зрозумівши, що Юля мала рацію: його тупо використали.

– Коханий, ти голос на мене не підвищуй. Я тобі не Юля.

– Це точно – не Юля! Скажи бодай, навіщо ти все це влаштувала?

– Нудно мені, Ігоре. Та й Юлю треба було провчити: дуже швидко вона мене виставила. Я навіть сказала б грубо. Теж мені – святоша! Знав би ти, що ми з нею в юності витворяли!

– Ні, дякую, – Ігор кинув слухавку і подумав: «Поїду до дружини, благатиму, раптом пробачить. Вона повинна зрозуміти…»

Зрозуміла.

Але не вибачила…

Вам також має сподобатись...

Ірина вирішила сказати своєму коханому Євгену, що у них буде дитина. На її подив, радості на обличчі чоловіка вона не побачила. – Якщо так, то ми розлучимося! – заявив Євген. – Добре, я подумаю, – сумно сказала Ірина. Тієї ночі вона ночувала у своїх батьків. – Будь, що буде, – вирішила вона зранку. – Дитину я залишаю, а Євгену доведеться збрехати… Ірина пішла до свого коханого додому. Вона відкрила двері своїм ключем і зайшла в коридор. З кухні чулися якісь голоси. Ірина зайшла на кухню й оторопіла від побаченого. – Як ти міг! – тільки й вигукнула вона

Наталя готувала вечерю, коли у двері постукали. – Ви Наталя? – сказала якась незнайомка. – Так, а ви хто? – запитала Наталя. – Я коханка вашого чоловіка, – раптом сказала жінка. – Олега? – перепитала Наталя. – Олежика, – поправила її гостя. – І ви з моїм чоловіком кохаєте один одного? А я заважаю вашому щастю? – єхидно сказала Наталя.  – Що він Вам наговорив? Що діти у нас маленькі, і він не може покинути їх? – Ні… Він сказав, що потрібно почекати, поки… поки вашого батька не стане…, – раптом сказала гостя. Наталка застигла почувши таке, жінка не розуміла до чого тут її батько

Роман тільки-но досмажив коржики, як у двері хтось постукав. – Ліза, сестричка, у садку, – здивувався він. – Тато на роботі. Гості до нас не ходять… Хто це може бути? Роман швидко вимив руки, витер кухонним рушником, і побіг відкривати. За дверима стояла незнайома жінка. – Привіт, ти, мабуть, Ромчик? – з порога запитала вона і посміхнулася. Роману її посмішка здалася знайомою… – Так, Ромчик, – сказав хлопець. – А ви хто така? І звідки ви знаєте моє імʼя? – Ох, Ромчику, так в житті все складно… – пробурмотіла незнайомка. – Та хто ви така?! – Роман не розумів, що відбувається

Вікторія глянула на свого батька Миколу Петровича, а потім непомітно поклала йому під ялинку подарунок – мобільний телефон. – Тату, може таки поїдеш з нами на дачу? – запитала вона. – Відтоді, як не стало мами, ми вперше зустрінемо Новий рік нарізно. Та батько нічого не відповів. Він задумливо дивився у вікно… Вікторія подзвонила батькові з дачі. – Татусю, як ти? – запитала вона. – Все добре, дочко! – радісно сказав старий. – Зустріли Новий рік. От сидимо за столом – я, Ганнуся й мій кіт Тимко. – Яка ще Ганнуся?! Ти про кого говориш, тату?! – Вікторія застигла від почутого