– Вчора посварилися з чоловіком аж до розлучення, – повідомила Оксана напарниці.
– Вперше, чи що? – відповіла та. – Помиритеся.
– Ні, Віро, цього разу навряд. Образився на мене Сергій, через матусю свою кохану…
– То ви ж начебто з’їхали від свекрухи, чи я щось плутаю?
– З’їхали. Нещодавно. Я прямо літала на радощах. Цілих вісім років її терпіла, доки наш будинок будували. А вона ще занудна така і чистоплотна яких світ не бачив. Дістала мене своїми зауваженнями. Ну, думаю, відпочину нарешті у власному будинку. Так ні: свекруха мені черговий сюрприз подарувала.
– Цікаво, який?
– Занедужала і злягла. Хто б міг подумати? Вона ж не старенька ще, 62, здається. На здоров’я ніколи не скаржилася. Вдома крутилася день і ніч, на дачі працювала, навіть на будівництві Сергію допомагала. І на тобі – злягла.
– Бідолашна жінка, – зі співчуттям вимовила Віра…
– Це вона бідолашна? Це я – бідна! Чоловік хоче, щоб я її доглядала! – вигукнула Оксана.
– Ну… Це, загалом, нормально…
– Нормально? Ні, ти мені поясни! Чому я маю доглядати за чужою тіткою? Причому їй вже – все одно! Вона лежить, не розмовляє. Хоча, напевно, може вставати!
А я, отже, маю танцювати перед нею, хотілки її виконувати. Ні! Я Сергію так і сказала: доглядати твою матір я не буду. Давай, кажу, наймемо доглядальницю, нехай живе з мамою у її квартирі. Просто та зручно. Так ні – він категорично проти. Я, каже, не дозволю, щоб моя мати жила з чужими людьми.
– Правильно каже…
– Чому ж правильно? Обстановка знайома, хороший догляд. Ми б її відвідували… Я ж не негідниця якась, не пропонувала її оформити кудись… Навпаки: зголосилася знайти цю найкращу доглядальницю… А він все одно вперся. Вчора сказав, що привезе матір до нашого будинку. Уявляєш?!
Віра кивнула, бо не знайшла, що на це відповісти.
– Планує поселити її в окремій кімнаті. Хочу, каже, щоб мама поряд була. І… найму професійну доглядальницю. Як?! Адже це те саме, що і я запропонувала!
– Зовсім не те саме, – парирувала Оксана.
– І в чому різниця? Там – доглядальниця, і тут – доглядальниця.
– Ти справді не розумієш?
– Правда. Яка їй різниця, де лежати? А для нас різниця очевидна. Ти хоч знаєш, що означає людина за якою потрібен догляд у тебе в будинку? Це ж нестерпно! Гостей не покличеш, та й дивитися на це – ще те задоволення. Ні, я на таке не піду! Хоче бути з мамою – хай живе у неї. Я не проти.
– Так…, – не стрималася Віра.
– Що «так»? – Оксана розлютилася. – Ти мене засуджуєш?
– Просто не чекала від тебе… Отже, коли свекруха пустила вас до себе жити і терпіла тебе вісім років, це тебе влаштовувало…
– Хто кого терпів?
– Коли вона вас обслуговувала, – продовжувала Віра, не звертаючи уваги на слова Оксани, – Овочі з дачі тягала, навіть на будівництві допомагала – тобі здавалося це нормальним…
– Її ніхто не просив! Сама так хотіла! За синочка свого переживала…
– А коли занедужала, ти не хочеш бачити її у своєму домі? Навіть якщо стежити за нею буде доглядальниця?
– Не хочу!
– Тоді готуйся до розлучення. Сергій тебе покине. Ось побачиш.
– Не покине. Це він так, ображається просто.
– А я б на його місці – покинула. Ненадійна ти людина, Оксанка.
– Я?
– Звичайно. Впевнена, що твій чоловік уже зробив висновок: якщо з ним щось станеться, ти над ним сидіти не будеш.
– Не перебільшуй. Чоловік – це одне, свекруха – інше. Я Сергія ніколи в біді не кину.
– Спробуй його переконати.
– Навіщо? Та він навряд чи в мене про це спитає. Він зараз мамою займається… Про мене навіть не думає. Не виключено, що про вчорашню сварку навіть не згадає.
– Сумніваюсь, подруго… Швидше – він ніколи її не забуде.
– Поживемо-побачимо, – Оксана махнула рукою, – дарма я тобі все розповіла. Думала, що ти заспокоїш мене, підтримаєш. А ти… тільки ще більший настрій зіпсувала…
– Ну, вибач, – знизала плечима Віра, – в інший раз краще пройди повз…
Напарниця, як у воду, дивилася.
Сергій перевіз маму до себе, найняв доглядальницю. А дружині запропонував пожити у її квартирі.
Оксана обурилася:
– З якого дива? У мене є власний будинок!
– Ну, який будинок, Оксано? – Сергій дивився на дружину холодними, чужими очима, – це будинок моєї матері. Він на неї оформлений. Ми там навіть не прописані.
– Як? – ахнула Оксана.
– Ось так. Ти радій, що можеш поки що пожити в маминій квартирі.
– Що означає “поки”?!
– До розлучення. Я вже подав заяву.
– Ти жартуєш?
– Ні. Хіба такими речами жартують?
– Це через доглядальницю? – Від образи Оксана готова була розплакатися.
– Ні. Це тому, що ти любиш лише себе і думаєш лише про себе. Мене у твоїй картині світу просто немає.
– Це не правда!
– Правда. Ти і дітей тому не хотіла.
– Я хотіла їх завести у власному будинку!
– Пізно, Оксано. Я більше не хочу бачити тебе поряд із собою. Питання вирішене. Незабаром ти будеш абсолютно вільною. І від моєї мами, і від мене.
