Життєві історії

Оксана сиділа на роботі і сумно дивилася у вікно. – Подруго, що з тобою? – звернулася до неї колега Віра. – Вчора посварилися з чоловіком аж до розлучення, – повідомила Оксана напарниці. – Нічого. Помиритеся, – підбадьорила Оксану Віра. – Ні, Віро, цього разу навряд. Образився на мене Сергій, через матусю свою кохану…, – важко зітхнула Оксана. – І що цього разу зробила твоя свекруха? – поцікавилася Віра. Оксана хвилину помовчала, зібралася з думками і все розповіла подрузі. Віра вислухала Оксану і аж ахнула від обурення

– Вчора посварилися з чоловіком аж до розлучення, – повідомила Оксана напарниці.

– Вперше, чи що? – відповіла та. – Помиритеся.

– Ні, Віро, цього разу навряд. Образився на мене Сергій, через матусю свою кохану…

– То ви ж начебто з’їхали від свекрухи, чи я щось плутаю?

– З’їхали. Нещодавно. Я прямо літала на радощах. Цілих вісім років її терпіла, доки наш будинок будували. А вона ще занудна така і чистоплотна яких світ не бачив. Дістала мене своїми зауваженнями. Ну, думаю, відпочину нарешті у власному будинку. Так ні: свекруха мені черговий сюрприз подарувала.

– Цікаво, який?

– Занедужала і злягла. Хто б міг подумати? Вона ж не старенька ще, 62, здається. На здоров’я ніколи не скаржилася. Вдома крутилася день і ніч, на дачі працювала, навіть на будівництві Сергію допомагала. І на тобі – злягла.

– Бідолашна жінка, – зі співчуттям вимовила Віра…

– Це вона бідолашна? Це я – бідна! Чоловік хоче, щоб я її доглядала! – вигукнула Оксана.

– Ну… Це, загалом, нормально…

– Нормально? Ні, ти мені поясни! Чому я маю доглядати за чужою тіткою? Причому їй вже – все одно! Вона лежить, не розмовляє. Хоча, напевно, може вставати!

А я, отже, маю танцювати перед нею, хотілки її виконувати. Ні! Я Сергію так і сказала: доглядати твою матір я не буду. Давай, кажу, наймемо доглядальницю, нехай живе з мамою у її квартирі. Просто та зручно. Так ні – він категорично проти. Я, каже, не дозволю, щоб моя мати жила з чужими людьми.

– Правильно каже…

– Чому ж правильно? Обстановка знайома, хороший догляд. Ми б її відвідували… Я ж не негідниця якась, не пропонувала її оформити кудись… Навпаки: зголосилася знайти цю найкращу доглядальницю… А він все одно вперся. Вчора сказав, що привезе матір до нашого будинку. Уявляєш?!

Віра кивнула, бо не знайшла, що на це відповісти.

– Планує поселити її в окремій кімнаті. Хочу, каже, щоб мама поряд була. І… найму професійну доглядальницю. Як?! Адже це те саме, що і я запропонувала!

– Зовсім не те саме, – парирувала Оксана.

– І в чому різниця? Там – доглядальниця, і тут – доглядальниця.

– Ти справді не розумієш?

– Правда. Яка їй різниця, де лежати? А для нас різниця очевидна. Ти хоч знаєш, що означає людина за якою потрібен догляд у тебе в будинку? Це ж нестерпно! Гостей не покличеш, та й дивитися на це – ще те задоволення. Ні, я на таке не піду! Хоче бути з мамою – хай живе у неї. Я не проти.

– Так…, – не стрималася Віра.

– Що «так»? – Оксана розлютилася. – Ти мене засуджуєш?

– Просто не чекала від тебе… Отже, коли свекруха пустила вас до себе жити і терпіла тебе вісім років, це тебе влаштовувало…

– Хто кого терпів?

– Коли вона вас обслуговувала, – продовжувала Віра, не звертаючи уваги на слова Оксани, – Овочі з дачі тягала, навіть на будівництві допомагала – тобі здавалося це нормальним…

– Її ніхто не просив! Сама так хотіла! За синочка свого переживала…

– А коли занедужала, ти не хочеш бачити її у своєму домі? Навіть якщо стежити за нею буде доглядальниця?

– Не хочу!

– Тоді готуйся до розлучення. Сергій тебе покине. Ось побачиш.

– Не покине. Це він так, ображається просто.

– А я б на його місці – покинула. Ненадійна ти людина, Оксанка.

– Я?

– Звичайно. Впевнена, що твій чоловік уже зробив висновок: якщо з ним щось станеться, ти над ним сидіти не будеш.

– Не перебільшуй. Чоловік – це одне, свекруха – інше. Я Сергія ніколи в біді не кину.

– Спробуй його переконати.

– Навіщо? Та він навряд чи в мене про це спитає. Він зараз мамою займається… Про мене навіть не думає. Не виключено, що про вчорашню сварку навіть не згадає.

– Сумніваюсь, подруго… Швидше – він ніколи її не забуде.

– Поживемо-побачимо, – Оксана махнула рукою, – дарма я тобі все розповіла. Думала, що ти заспокоїш мене, підтримаєш. А ти… тільки ще більший настрій зіпсувала…

– Ну, вибач, – знизала плечима Віра, – в інший раз краще пройди повз…

Напарниця, як у воду, дивилася.

Сергій перевіз маму до себе, найняв доглядальницю. А дружині запропонував пожити у її квартирі.

Оксана обурилася:

– З якого дива? У мене є власний будинок!

– Ну, який будинок, Оксано? – Сергій дивився на дружину холодними, чужими очима, – це будинок моєї матері. Він на неї оформлений. Ми там навіть не прописані.

– Як? – ахнула Оксана.

– Ось так. Ти радій, що можеш поки що пожити в маминій квартирі.

– Що означає “поки”?!

– До розлучення. Я вже подав заяву.

– Ти жартуєш?

– Ні. Хіба такими речами жартують?

– Це через доглядальницю? – Від образи Оксана готова була розплакатися.

– Ні. Це тому, що ти любиш лише себе і думаєш лише про себе. Мене у твоїй картині світу просто немає.

– Це не правда!

– Правда. Ти і дітей тому не хотіла.

– Я хотіла їх завести у власному будинку!

– Пізно, Оксано. Я більше не хочу бачити тебе поряд із собою. Питання вирішене. Незабаром ти будеш абсолютно вільною. І від моєї мами, і від мене.

Вам також має сподобатись...

Віра сиділа на дивані і думала про щось своє. Пролунав телефонний дзвінок. – Віро? Це Олег. Я знаю, що не повинен тебе турбувати, але мені треба поговорити. Це дуже важливо. Приїжджай. Моя адреса…, – раптом сказав у слухавці колишній чоловік Віри Олег. Віра довго думала, що могло Олегу знадобитися від неї. – Двадцять років не з’являвся, а тут намалювався, – думала жінка. Проте цікавість взяла гору, і наступного дня вона вже піднімалася сходами старого будинку де жив Олег. Але Віра навіть здогадатися не могла, навіщо колишній чоловік покликав її до себе

Вероніка чистила картоплю на борщ, як раптом пролунав телефонний дзвінок. Номер був невідомий. – Алло, Вероніка! – почула вона в слухавці жіночий голос. – Це Ольга, дружина вашого колишнього чоловіка! – Що вам треба? – сухо запитала Вероніка. – Як вам не соромно? – заявила Ольга. – Ви про що? – не зрозуміла Вероніка. – Ви що, чоловіка завели собі? Тільки розвелася, і вже іншого знайшла! – пояснила Ольга. – А вам яке діло? – здивувалася вона. – А я вам поясню, яке діло, – не витримала Оля, і все їй розповіла. Вероніка вислухала її, і аж застигла з телефоном у руках від почутого

Ганна прокинулася від того, що її безцеремонно трусили за плече. – Ганнусю, прокинься, мені потрібно в тебе дещо спитати! – звучав просто біля вуха хрипкий голос. – Га?.. Що?.. Хто це?.. – пробурмотіла вона невдоволеним сонним голосом. – Як це хто? Це я, Борис! – вигукнув обурено чоловік. – Ганно, прокинься негайно! – Що таке? – ніяк не могла прокинутися дружина. – Я хочу дізнатися – де лежить наше свідоцтво про шлюб? – несподівано запитав Борис. – Борисе, навіщо тобі посеред ночі наше свідоцтво про шлюб? – Ганна повільно прийняла в ліжку сидяче положення, і здивовано подивилася на чоловіка, не розуміючи, що відбувається

Дарина цілий день ходила по магазинах в пошуках найкращої сукні. Аякже ж?! За тиждень її єдиний син одружується і Дарина хотіла виглядати відповідно. Перебравши декілька варіантів, Дарина зупинилася на вишуканій ніжно-блакитній сукні. Зробивши покупку, жінка поїхала додому. – Сину! Я вдома! – гукнула Дарина, як тільки зайшла у квартиру. Але відповіді не було. – Сину! – повторила жінка і пройшлася по квартирі. Сина ніде не була. – Та де ж він? – невдоволено подумала Дарина і сіла за кухонний стіл. Раптом, на столі вона помітила якусь записку. Дарина підняла її, прочитала і аж ахнула від прочитаного