Світлана поспіхом зібрала сумку, оглянула квартиру і важко зітхнула.
– Прощавай Денис! – дівчина глянула на фотографію хлопця. – Прощавай моє недолуге життя! Я йду далі!
Вийшовши з під’їзду, Світлана кинула сумку на заднє сидіння машини та вмостилася за кермо.
– І куди тепер? – подумала дівчина. – Додому не можна. Знову почнеться: – “Я попереджала. Я казала.”
Світлана трохи подумала та попрямувала до подруги на дачу.
– Марія, – вигукнула вона в слухавку. – Я до тебе. Приймеш на якийсь час? Я від свого пішла. Бачити не можу. Дістав своїм занудством.
– Ну, – несміливо пробурмотіла подружка. – Я не зовсім одна.
– Так, це ж класно! Проведемо весело вихідні.
Світлана заїхала до магазину, набрала візок усякої всячини. Не забула про м’ясо та ігристе.
“Не з порожніми ж руками їхати.” – резонно розсудила дівчина. – “Гуляти так гуляти.”
– Марія, розвантажуй машину, – гукнула Світлана. – І веди свого кавалера знайомиться.
– А мені Олег пропозицію зробив, – похвалилася подруга, простягаючи руку з обручкою. – Я погодилася.
– Нічого собі! Красива каблучка. Дорога, – свиснула Світлана. – Чим він займається?
– Фірма в нього якась, – знизала плечима Марія. – Щось із комп’ютерами та програмуванням.
– Ботан?
– Ні. Я не ботан, – підійшов Олег. – Я люблю спорт.
Світлана від подиву ахнула і заплющила очі.
“Бог! Грецький бог!” – заздрісно подумала дівчина. – “Якого хлопця відхопила наша Марія. Ще й багатий на додачу!” – Вона глянула на припарковану нову та дорогу іномарку. – “Щастить же таким. Нічого показного в Марії немає, а он як пощастило!”
Вечір видався теплий та веселий. Друзі їли шашлик та пили напої.
– Дівчата, я більше не можу, – ближче до ночі говорив Олег. – Я в житті стільки ігристого не пив. Ви тут сидіть, а я приляжу в хаті. Не добре мені щось.
– Тобі допомогти? – захвилювалася Марія.
– Ні. Ні. Все в порядку.
Хлопець поплентався до будинку.
– Слабенькі зараз чоловіки пішли, – провівши поглядом Олега, констатувала Світлана, – Ну, а ми зараз піднімемо за твоє весілля. Ти з батьками його знайома? Хто вони?
– Хороші люди. Тепло мене зустріли, – посміхнулася Марія. – А його бабуся мені намисто подарувала. З перлів. А їй її бабуся подарувала. Це сімейна традиція. Будинок великий під Києвом. Три поверхи.
– А хто ж це все прибирає?
– У них жінка працює. Допомагає по господарству.
– Та ти витягла щасливий білет, подруго. – Світлана посміхнулася і наповнила келихи. – Давай за твоє безбідне життя!
– Для мене це не має значення, – зашепотіла Марія. – Я коли з Олегом познайомилася, нічого не знала. Закохалася без пам’яті. Ми з ним у їдальні познайомилися. Обідали разом.
– А що він там забув?
– Каже, випадково заїхав, пляшку води купити. Мене побачив і почав ходити щодня.
– Щаслива ти, Марія! Давай за твоє щастя!
Дівчата цокнулися.
– Марія, ти тут посиди, я зараз. Носик припудрю, – засміялася Світлана. – Поки я бігаю, підігрій шашлик. Потрібно закусити.
Забігши до будинку, Світлана одразу кинулась до кімнати Марії. На ліжку, лежав Олег. Дівчина скинула з себе одяг і лягла поруч.
– Марія, вибач мені, – промимрив хлопець.
– Спи! Спи! Все добре. – заколисувала його Світлана.
***
Олег прокинувся рано. Було дуже важко. Хлопець ледве розплющив очі і, з подивом, дивився на дівчину, що лежала поруч. Швидко схопившись, Олег обійшов увесь будинок. На столі знайшов записку, кільце та намисто.
“Прощавай! Не шукай мене.” – прочитав Олег. – “Я помилилася. Будь щасливий, але без мене.”
Олег здивовано вийшов надвір і сів на ґанок.
– Ти прокинувся? – Світлана присіла поряд.
– Що сталося? – Олег незрозуміло глянув на дівчину. – Я нічого не пам’ятаю. Пам’ятаю, що сиділи. Добре сиділи. А потім усе! Я навіть не пам’ятаю, як у будинку опинився.
– Та ти таке влаштував, – Світлана закотила очі і почала самозабутньо обманювати. – Почалося з того, що Марії її коханець подзвонив. Каже, щоб вона до нього поверталася. Ти, від образи, зі мною в кімнату пішов. Я відмовлялася. Але ти був наполегливий. Марія побажала нам щастя та поїхала до свого колишнього.
– Нічого не пам’ятаю, – Олег витріщив очі. – Треба їхати до неї. Поговорити, порозумітися, вибачитися.
– Не треба. Тільки гірше зробиш, – зітхнула дівчина і обійняла хлопця. – Не пробачить. Я її знаю. Даремно ти з Марією зв’язався. – Світлана посміхнулася. – Мене інше хвилює. А раптом я завагітнію? Що робити будемо? Процедуру робити я не буду. Гріх це. Великий гріх.
– Вибач мене. – Олег пригнічено знизав плечима. – Не хвилюйся, дитину не залишу.
Вони ще довго сиділи на ганку і думали кожен про своє.
