Життєві історії

Олексій та Оля одружилися. Весілля було в самому розпалі. Молодята, щасливі, сиділи за столом. Зінаїда Семенівна, мати Олексія, дивлячись на наречену, закотила очі і важко зітхнула: – Знайшов собі незрозуміло кого. Молодий ще, йому б гуляти і гуляти! – Та годі тобі, Зіно, не чіпляйся до Олі, – заспокоювала її подруга Світлана, яка була ще й хрещеною мамою Олексія. – Гарна дівчинка! – Нічого вона не гарна, – пирхнула Зіна. – І довго вони разом не проживуть! Є у мене одна ідея! Але тоді Зіна навіть уявити не могла, до чого призведе її задум

-Олексію, навіщо тобі так рано одружитися? – охала Зінаїда Семенівна. – Погуляв би пару років, а потім і про одруження задумався б.

– Зіно, ти припини голосити! – серйозно сказав Іван Дмитрович до дружину. – Нема чого гуляти! Повернувся з служби, нехай одружується. А то почне всякою нісенітницею займатися, як сусідський Андрій. Сама ж потім шкодуватимеш, що не одружився.

Андрій – син сусідки Люди. Повернувся зі служби, хотів одружитися з дівчиною, яка на нього чекала. Але Люда почала перешкоджати цьому, мовляв, молодий ще встигне. А коли молодий, то можна погуляти. Та так загулявся, що веселі компанії стали важливішими за його дівчину. А дівчина, як не намагалася його напоумити, нічого в неї не вийшло. Зрештою пішла від нього і вийшла заміж за іншого. Ну Андрій і опустився на саме дно “з поважної причини”, як-не-як дівчина покинула. А Люда потім переживала, що не дала йому свого часу одружитися.

Ні, такої долі Зіна Семенівна своєму синові не хотіла. Схлипнувши, вона сказала:

– Ну раз вирішив, Бог з тобою, одружись.

Весілля зіграли скромне, гостей було мало. Зінаїда Семенівна, дивлячись на наречену, закочувала очі і важко зітхала:

– Знайшов собі незрозуміло кого. Молодий ще, йому б гуляти і гуляти… так ні.

– Та годі тобі, Семенівно, не чіпляйся до Олі, – заспокоювала її подруга Світлана, яка була ще й хрещеною мамою Олексія. – Гарна дівчинка, скромна, симпатична. Олексія он як любить, дивиться закоханими очима на нього.

– І нічого вона не гарна, – пирхнула Зінаїда. – Хоч би не завагітніла, а там дивишся, Олексій одумається і знайде кого краще.

– Ти що нісенітниці мелеш! – зупинила її Світлана. – Гарна дівчина, нехай щасливо живуть. А в тобі просто ревнощі говорять.

– Багато ти розумієш! – відповіла Зінаїда. – Олексій у мене єдиний синок, а ця мені взагалі ніхто. І чому я повинна радіти, що зі мною на кухні буде якась дівка крутитися?

Після весілля молодята почали жити з батьками Олексія. Зіна, як і раніше, ображалася на невістку і при кожній нагоді намагалася сказати щось образливе. Ольга у конфлікти зі свекрухою не вступала, та й Олексію на його матір ніколи не скаржилася. Зате свекор ставився до неї по доброму, по батьківськи. Від чого Зіна ще більше ображалася на Олю.

Через півроку, дізнавшись, що Ольга завагітніла, Зіна Степанівна не витримала, і влаштувала синові сварку.

– Я не хочу, щоб матір’ю мого онука була вона! – невдоволено вигукувала вона до сина.

– А я хочу! – твердо заявив Олексій. – Я люблю її і радий, що матір’ю моєї дитини буде саме вона! З неї вийде чудова мама. І знаєш, раз ти її так невзлюбила, ми підемо на квартиру. Не хочу, щоб ти хвилювала ні мені, ні Олю.

– Ти готовий проміняти матір на цю…, – почала Зінаїда Степанівна, але Олексій не дав їй домовитись.

– Ну, годі вже, – роздратовано сказав Олексій. – Оля жодного поганого слова проти тебе не сказала. І не тому, що ти така хороша, а тому, що вона хороша і поважає тебе. Своїми сварками ти тільки себе і нас дістаєш. Будь ласка, прошу тебе, прийми мій вибір і припини сваритися.

Зінаїда Степанівна важко зітхнула. Ну не приймала її душа цю невістку. Натомість Іван Дмитрович був радий, що в їхній родині з’явиться маленька людина.

Олексій з Олею з’їхали від батьків у орендовану квартиру. Мати, як і раніше, ображалася і намагалася зробити все, щоб Олексій проводив з нею часу більше, ніж із дружиною. То її треба було кудись відвезти, щось привезти, щось відремонтувати, загалом, причини завжди знаходилися.

– Олексій, завтра у тебе вихідний, ми поїдемо до тітки Лізи, – розпорядилася Зінаїда Степанівна.

– Завтра ми хотіли сходити до батьків Олі у гості, – відповів Олексій. – Вони нас запросили, чекатимуть.

– Нічого, зачекають, – з неприязнью в голосі сказала мати. – Я теж тітці Лізі обіцяла, що завтра приїду.

– Може, іншого разу до тітки Лізи з’їздимо? – запропонував Олексій.

– Ні, завтра, – категорично відповіла Зінаїда Степанівна. – Зачекають твої родичі, нічого з ними не буде. Ми ненадовго. Чи заради них ти відмовиш матері?

– Добре, – зітхнув Олексій, – з’їздимо.

– Ти припиняла б Олексія по дрібниці смикати, – похитав головою Іван Дмитрович. – У нього своя родина, дружина вагітна. Відстань від малого.

– Ага зараз! Я – мати! – невдоволено відповіла Зінаїда. – Нехай ця від мого сина відстане!

Наступного дня Оля пішла до батьків, а Олексій повіз маму до тітки Лізи в село. Це була його остання подорож. Вантажівка виїхала на зустріч, Олексій не встиг зреагувати. Його не стало, а Зінаїді Степанівні вдалося викарапкатися.

Оля тяжко переживала втрату чоловіка. Вона одразу переїхала до батьків і ті, як могли, підтримували її. І тільки дитина від коханої людини давала їй сили пережити це горе. А Зінаїда Степанівна звинувачувала себе у всьому, що сталося, адже в неї тепер нікого не лишилося.

– Він не хотів їхати! – плакала Зіна. – Це все я! Я його переконала! Я йому життя зіпсувала!

Оля народила хлопчика. Назвала Олексієм на честь його батька. Якось, коли Оля гуляла з маленьким Олексієм на дитячому майданчику, до неї підійшла Зінаїда Степанівна. Оля навіть не одразу впізнала її. Схудла, сива, із втомленими очима. Вона зовсім не була схожа на ту жінку, яка діставала її своїми ревнощами.

– Син? – спитала вона тихим голосом, заглядаючи в колиску.

– Син, – відповіла їй Оля. – Олексій.

– Оля, пробач мені за все, – заплакала Зіна. – Це мені Бог віддячив, за те, що життя вам не давала. За те, що онука не хотіла. Як добре, що ти народила, у мене тепер хоч є онук, Продовження Олексія. Чи можна я хоч іноді відвідуватиму його?

– Можна, – кивнула Оля головою. – Ви ж його рідна бабуся.

Зінаїда Степанівна ще дужче розплакалася, але тепер уже від почуття полегшення, що в її житті знову є Олексій. Її маленький рідний Олексій.

– Дякую, доню, – обняла її Зінаїда Степанівна.

Іван Дмитрович та Зінаїда Степанівна у своєму онуку душі не чули і щодня дякували Богові, що він у них є.

Вам також має сподобатись...

Рита вийшла з автобуса і поспішила на роботу. Вона вже запізнювалася. Раптом на її шляху зʼявилася якась незнайома молода жінка… – Здрастуйте, – сказала вона Риті. Рита зупинилася і трохи роздратовано глянула на незнайомку. – Здрастуйте, – відповіла жінка. – Вибачте, а це ви дружина Миколи? – раптом запитала незнайомка. Питання було настільки несподіваним, що Рита аж розгубилася. – Ну, я… – пробурмотіла вона. – Так, мого чоловіка звуть Микола. – А мене звуть Світлана, – з викликом сказала незнайомка. – І ми з Миколою любимо один одного! Рита аж побіліла від почутого

– Мамо, я в тебе тиждень поживу? – На порозі квартири Олени Борисівни стояла її дочка Оля. – В сенсі поживеш? А як же Вадим? – здивувалася мама. – Я від нього пішла. Не можу більше! – пояснила Оля. – Що означає не можеш? Він – твій чоловік! – не витримала Олена Борисівна. – Ще той чоловік! – тихо промовила Оля. – Так пустиш чи ні? Але Ольга навіть уявити не могла, що скаже їй мама

Поліна прийшла додому пізно. Вона зайшла на подвірʼя й одразу зрозуміла – у них гості! З хати чулась гучна розмова. – І хто ж це так пізно до нас вирішив навідатися? – здивовано подумала Поліна й нерішуче зайшла в хату. – А от наша Полінка прийшла, – зустріла її на порозі мати. Поліна глянула, а за столом їхній сусід Павло сидить із сином. Чай пʼє… Вона привіталася. – Сідай, Поліно, – сказала мати. – Чаю попий, і з Павлом поговоріть. Він до тебе має важливу розмову, дочко… – Яку ще розмову? – Поліна стояла й не розуміла, що відбувається

Ніна Олександрівна дуже заслабла. – Вам треба в лікарню, – стурбовано сказала їй сусідка Ліза. – Лізонько, послухай мене, – прошепотіла Ніна Олександрівна. – Підійди до комоду, там у мене скринька дерев’яна стоїть. Візьми її. Мене не стане, а там всяке знайдеш… Жінка заплющила очі. А Ліза поспішила до телефону і викликала швидку. Ніну Олександрівну забрали у місто. Ліза повернулася додому, пішла в хату до Ніни Олександрівни і відкрила комод. Там вона знайшла між рушниками невелику дерев’яну скриньку. Відкривши її, Ліза застигла від здивування