Розлучалися Владислав з Оленою важко. Були і сварки і що завгодно.
Визнавати те, що в нього є інша жінка, він не хотів до останнього.
Нарешті, Владислав пішов з однією сумкою, голосно гримнувши дверима.
Але свої речі з квартири, що дісталася Олені у спадщину від її бабусі й дідуся, він одразу не став забирати…
…Останній місяць перед розлученням Олена працювала вже на новій посаді. Її підвищили, про що вона скромно промовчала перед чоловіком.
Тож приходила жінка додому пізно. Сил та й бажання ворушити все, що нагадувало про минуле життя, не було.
Олена кілька разів поривалася почати, навіть розібрала одну полицю старої шафи, куди вони з чоловіком, як у комору, складали те, що не дуже було потрібне і чим рідко користувалися, але запал швидко пройшов.
Якоїсь миті Олена навіть думала подзвонити в клінінгову фірму, щоб все пройшло швидко і їй самій не треба було б торкатися цих речей.
Але тут сталося те, про що Олена й не мріяла!
…Перший суботній день без чоловіка був сонячним і теплим.
Олена прокинулась рано. Вона пішла на кухню і приготувала собі чашечку кави з молоком.
Олена вийшла на балкон і посміхнулася. Таке зелене все за вікном.
Кахлі на балконі були прохолодними. Тут Олена згадала про коврик. Його вона ще восени прибрала в нішу над шафою в коридорі.
Олена взяла табуретку й полізла діставати коврик.
Вона взагалі вирішила тепер радіти життю. Тут і зараз! І якщо потрібен якийсь нещасний коврик, щоб було комфортно, то значить треба його терміново дістати…
Коврик лежав біля стіни за величезним тубусом. Тубус чоловік використав колись для роботи, але тепер він просто лежав без діла.
Олена почала діставати коврик, але той не піддавався, ніби його щось тримало.
Олена потягнула сильніше. Коврик опинився у неї в руках, а тубус покотився на підлогу.
Олена злізла з табуретки, щоб покласти тубус назад. Той здався їй якимось важким.
Олена відкрила його й оторопіла від побаченого.
Гроші, багато грошей… Олена трясла і трясла цей нещасний чи, навпаки, щасливий пластиковий тубус, а гроші все сипалися.
Купюри були різні, переважали тисячні. Але одне було ясно – складали їх у тубус саме по одній.
Гроші були складені по одній купюрі, трохи зім’яті. Їх явно хтось відкладав…
Олена сиділа на підлозі у коридорі, а довкола неї на підлозі лежали гроші.
– Оце так, подумала вона про себе.
Усього три місяці тому, коли про розлучення ще не йшлося, Олену почав турбувати зуб.
У поліклініці на прийом була величезна черга. Тоді Олена зателефонувала чоловікові і попросила грошей на платну лікарню.
Владислав тільки хмикнув і відповів, що в нього грошей немає, а до зарплати ще далеко.
Олена тоді позичила в подруги. Лікування обійшлося в кругленьку суму.
Тепер вона сиділа на підлозі і розуміла, що тут можна було всі її тридцять два зуби вилікувати і ще лишилося б.
Ситуація ця зачепила її. Олена зібрала гроші й надійно сховала. Тубус закрила і поклала на місце.
А далі на неї чекав концерт…
…У вихідні чоловік Олени працював, тому вона й не могла подумати, що хтось прийде в суботу, щоб забрати речі.
– Здрастуйте, – мило посміхаючись, промовила молода блондинка із сірими очима, коли Олена відчинила двері. – Владик зараз вам зателефонує, я прийшла по його речі.
Олена застигла від такого нахабства. Телефон справді задзвонив. Владислав попросив не виставляти цю жінку, а тільки показати їй, де його речі. Про тубус він не забув, про нього сказав насамперед.
Олена відчинила двері.
– Скільки коштує у вас година роботи, мені потрібно буде після винесення речей помити підлогу? – спитала Олена, коли побачила рукавички у незнайомки, які вона дістала з пакета.
– А я не прибиральниця, я Марина, – почала кліпати накладними віями жінка. – Ваш чоловік пішов до мене.
– Пішов до вас, ага-а, – простягла Олена і демонстративно почала оглядати жінку, яка стояла перед нею, склавши руки перед собою.
Один типаж статури з Оленою – не худенька, невисокого зросту, колір волосся та очей тільки інший.
– Та не хвилюйтеся ви, я нагляду за вашим чоловіком. У мене йому добре.
– А з чого ви вирішили, що я хвилююся. Я ані крапельки не хвилююсь. Я навіть рада.
– Скоро привезуть коробки. З чого почнемо? – перевела тему жінка.
– А я не знаю, з чого ви почнете. Можу запропонувати одразу ванну. Ось кошик із брудними речами, – Олена демонстративно відкрила кошик і підсунула його ногою ближче до Марини.
Та скривилася і порпатися у ньому не стала.
– А дарма, там дуже хороші боксерки лежать, майже нові. Владик – це не тільки чистий, ситий, випещений красень, який приходить на кілька годин і гарно залицяється, це ще й брудні речі і вічно зайнятий туалет.
– Не треба, я просто по речі, – усмішка стрімко зійшла з обличчя жінки.
Олені навіть здалося, що вона побіліла.
– У ванній все, якщо без брудного одягу. На кухні тільки його чашка і ложка, – Олена показала на верхню полицю одного з кухонних ящиків.
Потім вони перейшли до кімнати.
Олена сіла в крісло і звідти керувала зборами.
Вантажники принесли коробки, Марина складала туди речі спочатку акуратно, а потім просто почала кидати все без розбору.
Іноді Олену ця вистава навіть радував. Вона сиділа і думала, що добре вийшло, не треба самій розгрібати все це. А ще її порадувало те, що одружені вони були всього три роки, і квартира ще не встигла заповнитись речами чоловіка.
– А-а-а, тубус! Я зовсім забула. Для Владика це дуже важливо, – раптом кинувши речі на підлогу, згадала Марина.
Олена вдала, що задумалася.
– Тубус-тубус… – Олена вдавала, що згадує. – Здається, у коридорі лежить, не знаю…
Поки Марина діставала тубус з ніші у коридорі, Олена намагалася не розсміятися, уявляючи обличчя чоловіка, коли той побачить, що він порожній.
Вантажники все ходили й ходили. Олена не квапила Марину, але в якийсь момент зрозуміла, що це їй набридло.
– Ви там придивіться гарненько за Владиславом, – зачиняючи двері єхидно сказала Олена.
– Так-так, – квапливо спускаючись сходами, відповіла жінка, міцно тримаючи тубус.
Олена радісно видихнула, коли нарешті зачинилися двері.
– Фух. Нарешті.
Вона швидко помила підлогу в квартирі, відчинивши всі вікна навстіж.
Як легко їй було на душі. Стільки вільного місця звільнилося в шафах, на полицях і найголовніше в її серці.
На балкон Олена постелила той самий славнозвісний коврик і виставила крісло. Щойно вона налила собі трішки ігристого і сіла, як у двері знову подзвонили.
Владислав стрімко заскочив у квартиру.
– Де, де мої гроші?! – галасував він.
– Які гроші? – кліпала очима Олена.
– Мої гроші, вони були в тубусі!
– У тубусі? Так тубус забрала Марина, а ні, вантажники… – намагаючись виглядати серйозною, промовила Олена і вказала на двері. – Я нічого не бачила і не знаю. А про які гроші ти говориш?
– У мене зникли гроші! Я поклав їх у тубус!
– Може, випали, вантажники не дуже акуратні, до речі, були. Багато там було?
Владислав, ніби усвідомив, що проговорився і вдав, що вже не такий схвильований.
– Ні, не багато…
– Запитай тоді в неї, чи в них. Міг би й не відправляти Марину, а забрати свої речі сам, нічого б не втратив. Твоїх речей у мене вдома більше нема. Ох, ні, вибач, боксерки залишилися.
Олена дістала кінчиками пальців із кошика боксерки і поклала чоловікові в кишеню.
– Тепер все, – сказала вона.
– Зовсім вже, чи що?! Я був зайнятий і не хотів тебе бачити.
Владислав викинув боксерки і вийшов. Олена зачинила за ним двері і важко зітхнула.
– Як же ж брудно це все, як безглуздо вийшло. Треба буде купити нове постільне. І сукню… І стільці на кухні оновити…
Олена довго мило руки, обличчя, ніби змиваючи ще й неприємні спогади.
А потім вона взяла ігристе і сіла на балконі милуватися зеленню, яка буяла навкруги…
