Олена втомилася від нескінченних переживань. Чоловік Іван останнім часом охолов, та й поводився дуже погано, чіплявся на порожньому місці, сварився без причини. То солі мало, то прісно, то сорочка не та, то краватка не підходить. Знову ж таки йому перестав подобатися його парфум. Весь час подобався, а тут влаштував сварку із приводу її подарунка. А вона так хотіла догодити. Приніс інший і демонстративно поставив у коридорі.
А ще їхній син Ілля пішов до школи, вже другий клас. Вчителі постійно скаржаться. Дзвонять, викликають. Навчання добре, а поведінка погана. Розмови з ним не допомагають, а Іван на сина не звертає уваги. Просто почав його ігнорувати.
Як можна жити спокійно у такій ситуації? Від Олена почала дуже переживати. Сльози з будь-якого випадку.
– Так, що ти сльози розпустила. – знову сварився чоловік і йшов.
Зміни у поведінці Олени помітила начальниця. А як тут не помітити розсіяна стала, відповідає невпопад. Викликала до себе.
– Олено, у тебе щось сталося? Може тобі у відпустку.
– Ні. Не треба відпустки. Вдома мені взагалі погано буде. Тут я хоч трохи відволікаюсь.
– Розкажи. Тобі буде легше, і я допоможу. Ситуації бувають різні. З мого кабінету нічого не вийде. Я не пліткарка.
Олена все розповіла.
– А ти знаєш, у мене ситуація була схожа. Тільки ще й батьків не стало в один момент. Чоловік пішов на сторону, жити нема де. Двоє дітей. Виставив нас. Навіть із прощанням з батьками мені не допомагав. Пішли з дітьми до батьківської квартири. Треба бути сильною. Діти батька досі не простили. А мені ніколи не було плакати. Це зараз я тут сиджу, а тоді тільки-но починала бухгалтером. Грошей мало. Пішла ще мити підлогу вечорами. До ночі навіть плакати сил не було. Ти маєш куди піти?
– Навіть не знаю. Батьків нема. Кімната у гуртожитку є. Але там сусіди гульбанять. А я цього не люблю.
– А ти давно там була? Може, сусіди змінилися? Дізнайся спочатку. Тиждень я тобі відпустки дам, приходь в себе. І не будь нюнею. Не плач. І з чоловіком розмовляй нормально, не переживай. Такі, як відчують слабке місце, одразу починають тиснути. Зрозуміла? А син зрозуміє. Мої одразу зрозуміли.
Олена поїхала перевірити, що із кімнатою. Вона не була там цілий рік. Сусіди й справді змінилися. Усі нові. Все було тихо та спокійно. По сусідству була лише одна бабуся, яка займала сусідню кімнату з Оленою. Вона все розповіла. У двох інших кімнатах мешканці були на роботі та навчанні. В одній із них розлучений чоловік. Іноді в нього буває син. В іншій студент, але також дуже спокійний.
Олена ніби й зраділа такому спокою, але їй одразу стало соромно за сина. Він у неї галасливий.
Кімната потребувала ремонту. Олена вирішила довго не тягнути. Хтозна, як доля розпорядиться. Якщо сама не житиме, то здавати можна.
Вранці йшла, як на роботу, ввечері поверталася. Меблі довелося частково викинути. Поклеїла шпалери. Все в порядок привела. Кімнату розділила на дві частини, розвернувши шафу. Іллі вже 8 років, треба вже давно свій простір. Хоча й у квартирі батька своєї кімнати він не мав. Кімната одна. Він спав за перегородкою, яку ставили на ніч. Іван заборонив рухати меблі у своїй квартирі. А тут хоч і місця менше, але вийшло. Нехай її частина без вікна, але добре. Став у нагоді і старий стіл, за яким вона готувалася до сесій. Все зроблено.
Тепер Олену турбував не Іван, а його відсутність вдома. Його не було вже дві доби. Олені подзвонили з його роботи. Там його також не було. Він звільнився, але їм потрібно було якісь документи принести чи ще що. Олена не зрозуміла. Тому вони його шукали, а його телефон не відповідав.
Минуло ще три дні. Івана не було.
На шостий день зателефонували і повідомили погану звістку.
Іван їхав на машині і трапилася біда. З ним була молода дівчина з їхнього міста. Очевидно, вони їхали на відпочинок.
Олена провела Івана в останню путь, і у квартирі Івана з’явилися його батьки. Квартиру синові купували вони, та й записана вона на них. Попросили звільнити помешкання. Те, що тут живе онук, їх мало турбувало.
– Ти мати, ти й шукай житло. Ця квартира наша. Ми здаватимемо. Якщо хочеш жити, плати.
– А ви і з онука братимете за житло?
– Не з онука, а з тебе.
– Ми поїдемо.
– А що так? Могла й лишитися. Нам яка різниця від кого гроші отримувати.
– Ми поїдемо. Речі зберу та поїдемо.
Олена зібрала речі. Ілля їй допомагав. Останнім часом він поводився добре, не шумів і допомагав у всьому. А одного разу підійшов до Олени і сказав:
– Я чоловік. Я не буду тебе більше засмучувати. Допомагатиму. Ти тільки не плач.
Почалося їхнє нове життя у своїй кімнаті, нехай і в гуртожитку.
Ілля познайомився із сином сусіда. У них виявились спільні інтереси. Ілля та Андрій були одного віку, разом ходили на футбол. Андрій почав більше часу проводити у батька. Чоловіка звали Борисом.
Бабуся із сусідньої кімнати розповіла свою історію.
Жила вона раніше у великій квартирі разом із сином та його родиною. Син запропонував розміняти квартиру. Вона навіть зраділа, невістка її не любила. Із сином постійно стали сваритися. А їй хотілося вже спспокійно й тихо жити. Обмінювати довго не виходило. Ріелтор запропонувала просто купити бабусі кімнату, а її частину у квартирі переписати на сина. У сина грошей було саме на цю кімнату. Усе зробили. Син хотів і кімнату оформити, але бабуся не погодилася.
– Я тобі більше віддала. А потім і так буде твоя.
Син матір перевіз, і забув про неї. Згадує лише у свята. Приїжджає дуже рідко, бо квартиру продав та переїхав.
Борис зацікавився новою сусідкою. Став надавати їй знаки уваги, іноді зустрічав, допомагав донести сумки. Іноді вони разом пили чай на кухні. Олена чудово пекла. Запрошували і бабусю, і студента.
– А ти не роздумуй, – казала бабуся, – добрий чоловік. І ваші діти потоваришували. Минулого не повернеш, настав час забути про все. У вас на двох дві кімнати. Хлопчаки в одну, ви в іншу. Ось тільки я між вами. Але це ми вирішимо.
Бабуся все-таки їх посватала. Хлопці були раді. Вони тепер брати.
Студент за рік виїхав. Його батьки продали кімнату Борисові. Бабуся-сусідка написала заповіт на свою кімнату Олені. Син про неї зовсім забув.
– У вас буде майже власна квартирка. Ви сім’я. І для мене ви як сім’я. От би ще внучку народили, а я вам допоможу.
Бабусі не стало, коли Ілля та Андрій були вже студентами. Син на прощання приїхав, обурювався її заповітом, але зробити нічого не міг.
