Олена прийшла з роботи раніше, погано почувалася. Вхідні двері виявилися відкритими.
– Дивно, чоловік на роботі має бути…, – подумала вона.
Тихенько зайшла і побачила таку картину: свекруха Віра Петрівна шурудила в їхній шафі, де лежала білизна.
– Віро Петрівно, ви що робите?! – вигукнула Олена.
Свекруха підстрибнула з нижнью білизною Олени в руках.
– Господи, Олено! Хіба ж можна так? Ти чого тихо так підкралася, спеціально?
– А ви що робите у нашій квартирі? Чому лазите у речах? Що відбувається, я не зрозумію?
– Андрій зробив мені ключ, щоб я будь-якої миті могла до вас прийти. Мало що, раптом мені погано стане, коли я у вашому районі буду, а вас вдома немає.
Я тоді спокійно можу зайти і відпочити тут, води випити. Ось я й зайшла сьогодні. Була у гостях у подруги Марії, вона на першому поверсі вашого будинку живе. Думаю, до дітей у гості загляну, відпочину трохи, а тут ти прийшла…
– Я й бачу, як ви відпочиваєте… У наших шафах риєтесь…
– Я вже відпочила, суп поїла з холодильника. Знаєш, він дуже несмачний, пісний якийсь, чоловіків таким годувати не можна, їм ситніше треба…
І ще. Хотіла перевірити шкарпетки сина, я йому раніше завжди зашивала їх, якщо дірки були. От і хотіла набрати додому, зашити, бо ти господиня нікудишня, аби гроші витрачати на нові…
– Андрію спеціалісти заборонили їсти жирну їжу, і мій суп йому дуже подобається. І шкарпетки я не шию. Минули часи.
– Про що я й говорю… А потім скаржитесь, що грошей не вистачає… І крупа в тебе зберігається неправильно, я спеціально по шафках у кухні пройшлася. Жучки заведуть. Треба у банку пересипати та кришкою закрити.
І ще, Олено… Ти не прасуєш постільну білизну, як так можна? Тебе що, мама цього не вчила? Та й неприємно синові моєму спати на м’ятих простирадлах…
А з приводу твоєї білизни – слів немає. Олено, це що за мотузочки такі? Ти перед чоловіком у цьому ходиш? Сором… Є ж хороша нажня білизна, трикотажна, висока, і тепленька. Я собі таку взяла, не натішуся…
– Дуже добре й міцно спить ваш Андрій на м’ятих простирадлах, я вас запевняю! Раніше прасувала білизну, а потім набридло. Лягли, і воно відразу пом’яте, і сенс?
Та й змінюю його раз на тиждень, нам нормально. І мотузочки, як ви їх називаєте, дуже подобаються вашому синові, сам просить, щоб носила…
– Тьху, сорому… Ох, молодь… Тобі б мою свекруху – скільки нервів вона помотала… Вічно все не так було. До всього чіплялася, життя не давала нам із чоловіком!
– А ви не так робите? Суп не такий, білизна не така…
– Скажеш також. Я ангел у порівнянні з нею! Гаразд, піду я вже… Поки ти вдома, порядок хоч наведи, а то пил стовпом, і кіт цей ваш ще, шерсть летить по всій квартирі. Віддали б його комусь…
Олена почала закипати. Кіт Степан був її улюбленцем.
– Дякую за поради, ми самі знаємо, що робити. І попрошу за моєї відсутності не приходити! Мені неприємно, що чужа людина орудує тут по шафах!
– Я чужа людина? Ну дякую… Я Андрію все розповім, як ти мене прийняла…
Віра Петрівна дістала м’яту хустинку і демонстративно почала витирати очі. Сухі. Сльози не виходило видавити.
Двері зачинилися. Фух, пішла… Ось дивна людина ця свекруха, сил не вистачає…
Увечері Олена поскаржилася чоловікові на парафію Віри Петрівни.
– Олено, та не зважай! Ну хай вона риється у цих шафах, холодильнику, тобі шкода чи що?
– Мені це неприємно. Вона ж постійно шукає, до чого причепитися і тицьнути мене носом у страшні, на її погляд, речі. М’ята білизна, суп пісний, пил… Навіщо ти їй ключ зробив? І мене не попередив навіть…
– Та забув тобі сказати… Коротше, не бери в голову, нудно їй видно, розважається так…
Наступного дня, підходячи до під’їзду свого будинку, почула розмову літніх жінок, які сиділи на лаві.
– Ось вона йде. Петрівна казала, що в неї бардак вічно в квартирі, білизну не прасує і носить непотрібну нижню білизну… Сором… Ось не пощастило з невісткою Вірочці…
Олена зрозуміла, що йшлося про неї. Віра Петрівна вже встигла доповісти своїй подрузі. Тепер весь двір знатиме, яка вона нечупара…
Зайшовши до квартири, Олена зрозуміла, що свекруха сьогодні знову побувала в них. Нещільно закриті шафи в комоді, дверцята кухонного гарнітура прочинені.
Клацнув замок, хтось зайшов у квартиру. Віра Петрівна власною персоною…
– Олено, ти вже вдома? А я ось пиріжки принесла, гарячі, Андрійко їх дуже любить, поїсть хоч нормальної їжі…
– Йому погано від мучного, не можна йому, ви ж знаєте.
– Ой, та нісенітниці це все! Все життя чоловіки їдять все і нічого… Це ти йому зіпсувала шлунок своїм куховарством!
Ой, там зараз серіал почнеться, подивлюсь у вас і додому піду…
Віра Петрівна пішла до кімнати, увімкнула телевізор і почала дивитись фільм.
На кухню зайшов Степан, британський кіт, улюбленець Олени. У зубах він тримав плюшеву іграшку мишку, яку дуже любив. Їх у нього було кілька. Виглядали вони як справжні миші.
І тут Олені спала думка. Вона взяла цю мишу і кинула в каструлю із супом, яку залишила на плиті.
Потім зайшла до кімнати, де сиділа свекруха.
– Віро Петрівно, я за хлібом збігаю, забула купити. Посидьте ще, не йдіть, повечеряєте з нами…
– А я і не збиралася йти, йди, звісно…
Олена вийшла з квартири, і простояла десять хвилин на сходовому майданчику. Потім зайшла додому.
Свекруха, взявши ганчірку, витирала щось із підлоги. На столі стояла каструля.
– Олено! Ти що робиш? Відкриваю каструлю – а там миша! Ти що, робиш? Що вона там робить? Я так запереживала!
– Ой, Віро Петрівно, це я спеціально зробила… Знаєте, до мене часто приходить одна подруга, до того нахабна і безпардонна, сил немає. Варто мені відвернутися, вона лізе до шаф, холодильника, весь час винюхує щось.
Ось я і вирішила її провчити. Раптом прийде знову, залізе у каструлю – а там сюрприз! Може, запереживає, та замислиться, що неправильно робить… Мої слова до неї не доходять…
Віра Петрівна застигла з ганчіркою в руках, осмислюючи почуте…
– Це ти зараз про мене?
– А ви як думаєте? До мене ніхто більше так не приходить і не шурудить у шафах… Моя мама навіть такого собі не дозволяє. А ви як не чуєте – ну не подобається мені це, зрозумійте, це некрасиво, неправильно.
Син ваш дорослий чоловік, у нас своя сім’я, своє життя. І ви не повинні так робити, копатися в нашій нижній білизні.
Віра Петрівна сіла на стілець і заплакала.
– Ти в мене сина забрала, розумієш… Ми ж так добре жили, дружно, і готувала я смачно, і чисто завжди було, і шкарпетки без дірок…
А тепер я зовсім одна… На пенсію вийшла і сумую. А тут ти ще така погана господиня виявилася, сину моєму ніякого комфорту, неспокійно за нього…
– Знаєте, Віро Петрівно, я люблю вашого сина, а він мене. В нас все дуже добре! Йому подобається, як я готую. Можете бути спокійною!
Сина вашого я не забирала, він сам захотів одружитися. Бо як сказано в Біблії: залишить чоловік батька та матір нехай пристає до дружини своєї, і будуть двоє одне тіло. Якось так. Ви що, проти Бога йдете?
– Та що ти, Олено, ні звичайно… Я вірю в Бога… Але ж я як краще хочу…
– Треба тримати себе в руках. А взагалі, знаєте, ми також винні перед вами з Андрієм…
– Так? І в чому ж? – здивувалася Віра Петрівна.
– У тому, що лишили вас одну. Рідко бачимося, рідко спілкуємось. А ви сумуєте за сином. І це нормально. Тому й виявляєте стільки уваги нам. Тому що вам його не вистачає.
Давайте змінимо систему. Щотижня, припустимо, у суботу, ви приходитимете до нас у гості на вечерю. Можемо сходити кудись, у кіно, в театр, або просто прогулятися парком.
І до вас періодично приходитимемо в гості. Але ви обіцяйте, що без дозволу не приходитимете і лазитимете в нашій квартирі.
І ще. Давайте я запишу вас кудись. Наприклад, на йогу для людей похилого віку. Познайомитеся там із жінками, спілкуватиметеся.
А коли у нас з’явиться дитина, ми до речі працюємо над цим, то ви приходитимете няньчити онука чи онуку. І ще, попрошу не обговорювати мене з тітоньками, бо прославили мене вже на весь двір… Згодні?
– Згодна, Оленко… Дякую тобі…
Андрій зайшов у квартиру і не повірив своїм очам. Олена пила чай із Вірою Петрівною, мило розмовляли та сміялися.
– Ой, а що тут відбувається? Що за радісні обличчя?
– Андрію, ми поговорили і уклали мирний договір. Так, Віра Петрівна?
– Так, Оленко. Гаразд, мені час вже йти. А ви працюйте… Ну, Олено, ти зрозуміла про що я… Дуже хочеться вже онуків, — підморгнула Олені свекруха.
– І ось ще, ключ від вашої квартири, мені він не потрібен більше… Побіжу на йогу записуватися, бувайте!
Олена з Андрієм переглянулись і посміхнулись. Така Віра Петрівна їм подобалась. І, дай Боже, щоб така і залишалася надалі…
