Життєві історії

Роман з дружиною Оксаною вирішили зʼїздити в село. Там жила мати Романа, баба Зіна. Вони хотіли викопати самотній старенькій картоплю й допомогти по-господарству. На підмогу взяли й синів – Сергія та Миколу… Наступного ранку всі встали вдосвіта. До села, де жила мати Романа, їхати було добрих тридцять кілометрів, і години до десятої треба доїхати, щоб до вечора всю картоплю викопати! Ну це дрібниця – сини дорослі, здорові… Приїхали вони в село. Вся родина по-хазяйськи зайшла на подвір’я і раптом зупинилася. Вони так і стали біля воріт, не вірячи своїм очам

Оксана налила суп чоловікові, який повернувся з роботи, і сіла поряд.

Почекавши, поки той трохи наїсться, щоб голова стала краще розуміти, вона завела серйозну і давно назрілу розмову:

– Романе, треба щось вирішувати з твоєю матір’ю. Надворі вже кінець вересня, зиму вона там, у себе на селі, одна не проживе. Дров у неї немає, як вона свою хату буде опалювати? А їй уже сімдесят п’ять років.

– І що ти пропонуєш?

– Романе, ти що смієшся? Я тобі з минулого року про це кажу: треба влаштувати її у платний будинок для літніх людей. Вона має пенсію, яку-не-яку. Хату вона на тебе перепише. Її хатина ще більш-менш щось коштує. А скільки їй залишилося там? Рік-другий…

– Ну й нехай поки що живе, – махнув рукою чоловік. – Спадкоємець все одно я. Моєї ж сестри не стало.

– А син її Ігор? Раптом повернеться.

– Оксано, звідки він повернеться? Із закордону? Та з його характером він ніколи звідти не повернеться!

– Романе, ти хочеш, щоб твоя мама цієї зими сиділа там в холоді? – дружина продовжувала гнути свою лінію. – Ти, коли в неї востаннє був?

– Весною, коли картоплю садили.

– Ось бачиш? Може, її там уже й не стало, а ти й знати не знаєш!

— Весною вона непогано себе почувала, — знизав плечима Роман. – Та й сусіди зателефонували б, якби щось трапилося.

– Ось завтра разом із синами й поїдемо до неї. Викопаємо картоплю й поговоримо про будинок для людей похилого віку. У мене є хороший буклет про цей будинок. Покажемо твоїй мамі, хай подивиться, як там щасливо люди живуть. Домовишся, щоб вона будинок на тебе переписала.

– Так, картоплю давно пора копати.

– До чого тут картопля?! – дружина почала нервувати. – Ти про будинок поговориш?

– Ну, поговорю…

– Романе, ми б і машину нову купили! Скільки можна на твоєму металобрухті їздити? Сергій не сьогодні-завтра зі своєю подругою заяву в ЗАГС подадуть. Пора уже, йому двадцять чотири. Та й Миколі вже двадцять один.

– Гаразд, добре, поговорю, – махнув рукою чоловік.

– Я синам сьогодні скажу… Краще зараз подзвоню, щоб вони на завтра нічого не планували, а ти йди свою машину перевір, бо знову стане посеред дороги…

…Наступного ранку вони встали вдосвіта. До села, де жила мати Романа, їхати добрих тридцять кілометрів, а годині до десятої треба доїхати, щоб до вечора всю картоплю викопати.

Ну це дрібниця – сини дорослі здорові, правда, подібна робота у них захоплення не викликала.

Головне, про будинок для літніх поговорити треба…

Приїхали вони в село. Вся родина по-хазяйськи зайшла на подвір’я й зупинилася. Вони так і стали біля воріт, не вірячи своїм очам…

На подвір’ї якийсь молодик у старих штанях рубав дрова. Побачивши гостей, він поклав сокиру й посміхнувся:

– Мабуть, родичі?

– Ігор?! – з подивом глянув на нього Роман. – Ти звідки тут взявся?!

– Повернувся. Три місяці вже в бабусі живу.

– А чого ж не сказав?

– Як я, дядьку Романе, міг вам сказати? У нашій квартирі з матір’ю чужі люди живуть, ваших номерів телефонів у мене немає. Ось і чекав, коли ви до бабусі приїдете. За три місяці й дочекався.

– Ну, привіт племіннику!

– Привіт, дядьку! – кивнув той головою. – Доброго дня, тітко Оксано!

Потім простягнув руку своїм двоюрідним братам:

– Ого як виросли! Вищі за мене стали.

Хоч усі й привітали одне одного з натягнутими усмішками на обличчі. Радості від цієї несподіваної зустрічі ніхто не відчував.

– Ой! У нас гості! – з хати вийшла господиня.

– Добрий день, мамо! – на обличчі Романа промайнула радісна усмішка, але згасла від зовсім невеселих дум.

– Привіт, бабо Зіно! – радісно підійшли до неї дорослі онуки.

– Добрий день, мамо! – крізь зуби сказала невістка і холодно обійняла її. – От, прийшли картоплю копати.

– Та Ігор уже всю викопав і в льох заніс! – сказав старенька й одразу заметушилася. – Ви заходите, заходьте! Чаю поп’єте з дороги. А потім я вам смачний обід приготую!

…За столом першим не витримав Роман:

– Ну що, племіннику, розказуй, як справи? Які плани на майбутнє?

– Повернувся я три місяці тому, – почав той, похмуро дивлячись кудись у вікно. – Що мами не стало, я вже знав. У квартирі чужі люди живуть. Чому? Дядьку, може ти мені поясниш?

– А ти знаєш, що твоя мати останнім часом не вставала з ліжка? – втрутилася в розмову Оксана. – Я її до кінця доглядала. Ось вона на нас квартиру й записала.

– До кінця, тітко Оксано, кажеш, доглядала? А не стало мами, через місяць після того, як на вас квартиру переписала.

– На що ти натякаєш?! – ахнула Оксана.

– Ні на що я не натякаю, – Ігор гірко посміхнувся. – Я навіть вдячний вам, що не залишили маму і не тримаю на вас зла.

– Добре, що не тримаєш зла, – задоволено кивнув головою дядько.

– От і добре, що всі спірні питання так швидко вирішилися, – заговорила бабуся. – Ігор у мене буде жити. Він хлопець хороший, працьовитий. До нас на ферму працювати влаштувався. І за мною, за старою, доглядатиме.

Оксана насупилась, такий поворот подій її явно не влаштовував, але щось заперечити поки що не змогла. Просто нічого розумного на думку не спадало.

– Гаразд, – Ігор підвівся з-за столу. – Піду, дрова дорубати треба.

– Сергію, Миколо, – почала керувати бабуся. – Одягніть старий одяг, там у сараї є, і перенесіть всі дрова в хлів. Романе, Оксано, там деревинка вся в яблуках, пора збирати. Візьміть скільки хочете з собою, решту у льох занесіть, тільки цілі.

Яблук було дуже багато, величезні жовто-зелені плоди по кілька штук були на кожній гілці.

Але Оксані збирала їх машинально – не до яблук їй було. Не витримавши, вона запитала у чоловіка:

– І що тепер робитимемо?!

– В сенсі?

– Романе, ти що смієшся?! В будинок для людей похилого віку твоя мати явно не збирається!

– Ну що ж тепер її туди без її згоди везти? – усміхнувся той якоюсь винуватою усмішкою.

– Вона і йти не збирається, і навіть не видно, що слаба. Тим більше, що цей Ігор тепер тут. Треба щось робити?

– Оксано, ну що ти збираєшся робити? Може вона до ста років проживе, і ти весь цей час будеш злитися?!

…До вечора і з дровами, і з яблуками розібралися. Ігор одразу кудись пішов, а незабаром повернувся з дівчиною, і голосно сказав, щоб усі почули:

– Знайомтеся! Моя наречена Наталя!

Та кивнула головою. Ігор представив їй своїх родичів і вони пішли.

– Мамо, – одразу запитав Роман. – А що мій племінник збирається одружуватися?

– Так. Наталя хороша дівчина, працьовита…

– А де вони жити збираються? – тут же запитала Оксана.

– Тут і житимуть. Мишко мій, – Зіна повернулася до ікони. – Царство йому небесне, коли будував це дім сказав, що це буде наше родове гніздечко, і тут житимуть наші нащадки. Ось Ігор зі своєю родиною й житиме!

– А ми?! – мимоволі вихопилося в Оксани.

– Ми вам допомогли трикімнатну квартиру купити, і квартиру зовиці ти забрала. Думаю, своє ви отримали…

…Через місяць у будинку баби Зіни справляли весілля Ігоря й Наталі.

Усім було радісно й весело. Ну, чи майже всім…

Вам також має сподобатись...

Андрій прокинувся рано. Сонно потираючи очі чоловік вирушив на кухню. Він обійняв та поцілував дружину, що возилася біля плити, сів за стіл. Віра щоранку готувала йому каву, але цього разу вона робила це якось надто довго. – Кохана, я за окулярами, не сідай снідати без мене! – чоловік, наспівуючи собі щось під ніс, пішов у спальню. За хвилину Андрій знову повернувся на кухню вже з окулярами, нарешті сфокусував свій погляд на дружині і застиг… перед ним стояла зовсім не його дружина Віра. Андрій здивовано дивився на незнайомку, не розуміючи, що відбувається

Поліна цілий день крутилася на кухні. Накришила салатів, запекла курочку, зробила бутерброди. Сьогодні у гості приїдуть свати. Ближче вечора невістка Олена з сином Андрієм поїхали зустрічати гостей. І за годину всі сиділи за столом. Після застілля Поліна почала трохи прибирати зі столу. – Давайте я вам допоможу, – запропонувала сваха Тетяна. – Не відмовлюся, – усміхнулася Поліна. Жінки зібрали посуд і пішли на кухню. – Я мовчала весь вечір, тому що не хотіла псувати настрій. Але я маю вам дещо сказати! – раптом сказала сваха і почала свою промову. Поліна вислухала її і застигла від почутого

У Ганни та Ігоря народився синочок. – Кохана, мені брат телефонував, хочуть приїхати, привітати з народженням сина, – сказав якось до Ганни чоловік. – Звісно, нехай приїжджають, – усміхнулася Ганна. В суботу Ганна накрила стіл, і ближче вечора у двері подзвонили. На порозі стояв усміхнений брат Ігоря Олег з дружиною Катею. – Ну, де мій племінник! – одразу сказав з порога Олег. – Він ще спить, – відповіла Ганна. – Тоді тримайте, передайте йому подарунок від дядька з тіткою, – гордо сказав Олег і передав Ганні якийсь пакет. Ганна зазирнула всередину і застигла від побаченого

Таїса смажила чебуреки, коли у двері подзвонили. На порозі стояв син з невісткою. – Андрію! – гукнула вона до чоловіка. – Діти приїхали! З кімнати вийшов Андрій Петрович. – У нас до вас є розмова, – одразу з порога заявив син. – Ну, розповідайте, що там у вас. Чай ставити? – заметушилися мама. – Став. Ми принесли тортик, – сказав син. Поки Таїсія готувала на стіл, син та невістка почали розмову з батьком у кімнаті. – Таїсо, йди сюди! – рапом вигукнув Андрій Петрович. – Тут таке сатлося! Таїса швидко прибигла в кімнату, вислухала сина та невістку і застигла від почутого