– Це твоя дитина, Юра, – Ольга Іванівна знову взяла з журнального столика пачку фотографій. Вона розмазувала по щоках сльози, що котилися.
– А якщо ні? Вона ж просить забезпечити її житлом, купити машину, – ти уявляєш, які це гроші? – син ходив по вітальні з боку в бік і виглядав надто схвильовано. – У мене взагалі таке відчуття, що нічого не було того вечора, і Ірина спеціально зараз говорить неправду.
– Ти хіба не пам’ятаєш? Сину таке хіба можна не пам’ятати? – здивувалася Ольга Іванівна.
– Не пам’ятаю, мамо, я надто добре «відпочив» тоді! Цілий тиждень я важко працював, а потім цей бенкет, – Юрій навіть підвищив на неї голос. – Вибач, я надто розхвильований. Як тепер розповісти все Марії, у нас діти?
Юра, точніше Юрій Сергійович, відчув, як у ньому зростало хвилювання, це заповнювало його зсередини. Вперше в житті його доля була на волосині від змін. Змін, які можуть зруйнувати той ідеальний світ, що він вибудовував стільки років.
Ідеальний шлюб, чудова дружина, щаслива родина. Все це могло зникнути, і винен у цьому був лише він!
Ніколи в житті Юрій навіть не думав ходити на сторону. На жінок поглядав, міг надати знаки уваги, але щоб порушити рамки пристойності, обманути – ні, ніколи. Він дуже любив свою дружину – Марію, навіть надто. Мати докоряла синові, що той балує дружину, задаровує подарунками. “Мамо, вона мені сина з донькою подарувала, так любить, як мені не відповідати їй взаємністю”, – тільки й відповідав син.
А тут сам не зрозумів, як вийшло, що вони з однією із співробітниць його відділу опинилися у закритому кабінеті у розпал банкету з нагоди святкування дня фірми. А потім Ірина пішла у декрет і лише зараз заявила, що дитина від Юри. Прямо йому не сказала, прийшла до матері та принесла фотографії.
– Треба перевірити, – мама поклала фотографію на столик і рішуче підвелася.
– Що перевірити?
– Ну, як там перевіряють? Тест зробити чи що? – запропонувала Ольга Іванівна.
– Ідея, чудова, мамо, так і зробимо! Хоче, щоб я утримував її з дитиною, маю довести, що він мій.
Ситуація сама стала на паузу і ніяк не вирішувалася, наче від підсумків залежало багато, точніше життя. Так і сталося.
На цей раз Юра не дзвонив перед приїздом до матері, прийшов пізно ввечері, добряче веселий. Він пройшов на кухню, і кілька хвилин, стояв біля вікна з акуратною папкою в руках і розмахував нею, немов у ній було все – і погане і гарне відразу.
– Що це? – не витримала мати.
– Життя моє! – наголошуючи на кожному слові, простягнув син.
– Прийшли результати? – здогадалася мати і прикрила рукою рота.
– Та-а-а-а-к, результати.
– Твій? – матері не терпілося дізнатися відповідь на питання, що її цікавить.
– Ні.
Мати полегшено видихнула, наче скинула вантаж із плечей і сіла на диван.
– Це не все! Там із тестом робили ще якісь аналізи, у подарунок – акція у них була чи що.
Мати не розуміла, про що говорить син.
– Я взагалі не можу мати дітей, розумієш?.
– Почекай, синку, як же так, може, не правду говорить цей тест? Це все нісенітниця! У тебе син та дочка.
– Ні, мамо, проконсультувався у інших спеціалістів, природно, не повідомляв про те, що вже знаю. Усе підтвердилося.
– Так що ж… а як же… а твої діти…
– Не мої, мамо, у цій папці є результати, я все перевірив ще раз, все! Мабуть, розмова з Мпрією все ж таки відбудеться. І розлучення.
Мати глянула на стіну. З розвішаних на протилежній стіні фотографій у рамочках на неї дивилися хлопчик та дівчинка. Онуки, як думала мати Юри. За ці десять років бабуся звикла і до свого статусу, і до дітлахів. А тепер… Тепер і Юрій, і мати думали, що краще не знати цієї правди.
Розлучення було швидким. Марія не дивилася чоловікові в очі, а лише сказала:
– Я знала, що ти не може мати дітей. Коли у нас не виходило завагітніти і ми здали аналізи, я тобі не сказала. Вирішила народити дітей без твоєї участі, щоб бути повноцінною сім’єю. Я хотіла дітей. А ти давав мені все інше.
Юрій відчув, як йому стало важко. Правда – це завжди важко, дуже важко.
«Часом краще і не знати правди”.
