Ольга відкрила двері своїм ключем, зайшла на кухню і втомлено поставила повні сумки на кухонний стіл.
І тут одразу ж пролунав незадоволений голос бабусі:
– Скільки разів тобі говорити, що не треба ставити брудні сумки на стіл! Ми ж потім їмо на цьому столі. Ти ніяк не можеш зрозуміти!
– Бабусю, – стомлено сказала Ольга, – пакети з супермаркету зовсім не брудні, вони нові, я їх несла всю дорогу в руках, а зараз мені потрібно все викласти і приготувати вечерю…
– Вічно ти сперечаєшся, не можеш спокійно зауваження вислухати. Ти з дитинства така була, – додала бабуся і одразу запитала. – Ти купила сир і знежирений кефір? А ще я просила тебе купити зелені яблука.
Незважаючи на вік, бабуся Зінаїда Федорівна стежила за фігурою і дотримувалася здорового харчування. В Ольги забирало це зайві години на кухні, особливо, на вихідних.
Не можна було назвати життя Олі щасливим, вона жила у невеликому місті, в невеликій квартирі разом з бабусею і доглядала її, хоча особливого догляду та й не потребувала.
Вона була для своїх сімдесяти двох років квітучою, здоровою й активною жінкою. Колись вони жили втрьох у цій невеликій затишній квартирі, але мами Ольги рано не стало і дівчинка залишилася разом із єдиною рідною людиною.
Щоправда, у бабусі був ще син, дядько Ольги, але він жив десь за кордоном, не приїжджав до матері вже років вісім, та й дзвонив рідко.
Ольга, можна сказати, і не знала свого дядька Олексія.
Щиро кажучи, Оля дуже втомилася від життя з бабусею, від її вимог, але трималася, бо та обіцяла відписати їй квартиру.
Ольга думала, що колись стане одноосібною хазяйкою і знайде спокій, але часом щось їй підказувало:
– А чи не занадто пізно ти знайдеш цей спокій? Адже тобі зараз, поки ти молода і приваблива треба вийти заміж, народити дітей, а ти тільки й робиш, що миєш, прибираєш, готуєш і вислуховуєш нудні нотації?
Але Ольга швидко відкидала цю думку і казала собі, що квартира – одна з головних складових у житті. Куди без власного житла?
Щоправда, сьогодні вона мала непросту розмову із Зінаїдою Федорівною, і вона вирішила приготувати якнайсмачнішу вечерю, щоб задобрити жінку і розповісти їй про свої нові плани.
Зібравшись із духом, Ольга сказала нерішуче:
– Бабусю, я хочу тобі дещо сказати…
– Ну що там у тебе трапилося? – роздратовано запитала Зінаїда Федорівна. – Давай кажи!
– Ти ж знаєш мою подругу Вероніку? – запитала Ольга. – Вона поїхала в інше місто. Там працює на хорошій роботі. Вероніка мене кличе до себе. Живуть вони у гуртожитку…
– Хто це «вони»? – здивовано запитала бабуся.
Вона не розуміла, що відбувається.
– Вероніка і ще дві дівчини, вони там у цій компанії працюють. Платять разом за житло і готують разом, всі по черзі. Вероніка каже, що дуже непогано заробляє і вже відклала непогану суму на депозит.
– Вероніка тобі наговорить! – невдоволено пробурчала бабуся. –Ти що вже зібралася до неї їхати?
– Так, бабусю, я вже подала заяву на звільнення…
Зінаїда Федорівна аж підскочила.
– Ти хочеш мене залишити?! – ахнула вона. – Залишити зовсім одну без допомоги? А як же ж квартира? Я ж тобі обіцяла її відписати? Якщо ти поїдеш, я можу й передумати.
– Бабусю, я вирішила поїхати. Ти зовсім не слаба жінка, і здоров’я у тебе хороше. Я хочу спробувати щось нове, я вже не можу сидіти тут і нудитися. Я поїду ненадовго, хоча б на рік, а потім повернуся і знову буду з тобою.
– Давай їдь, – вже трохи спокійніше промовила бабуся. – Розчаруєшся там і повернешся. Ти думаєш, там на тебе хтось чекає?
Але Ольгу вже ніщо не могло зупинити, вона жила в передчутті початку нового життя. Ці два тижні до від’їзду стали для неї справжнім випробуванням, бабуся дошкуляла своїми нотаціями, сварками, вигаданою слабістю і скаргами всім сусідкам на невдячну онучку.
Але, на щастя, все колись закінчується і дуже скоро Ольга опинилася в тому місті і почала нову роботу.
Робота виявилася зовсім не складною, за переробку платили дуже непогано, а якщо погоджуєшся вийти у свій вихідний або у святковий день, то оплата йшла вдвічі-втричі більша!
Наприкінці першого місяця Ольга отримала на руки суму, яка в чотири рази перевищувала її зарплату вдома.
– Слухай, – з подивом говорила вона Вероніці. – Я стільки років важко працювала за копійки, думала, що треба триматися за роботу, а тут я за просту роботу стільки отримала…
– Та що ти кажеш, – відмахувалася Вероніка. – Хіба це багато? Ти ж ще на випробувальному терміні, тож і отримала менше. Добре себе зарекомендуєш, отримуватимеш більше.
Ольга була скромною, працьовитою, мовчазною і дуже жвавою, тому її швидко взяли на повну ставку і зарплата ще суттєвіше зросла.
А оскільки дівчина звикла до економії, вона почала відкладати гроші на депозит і задумалася про те, як вона їх витратить.
Вона вже не хотіла повертатися до бабусі. Вона згадувала своє нудне життя, наповнене бабусиними примхами, і думала, що все це не вартує старої квартири, яка ще невідомо скільки там коштує.
Тут вона заробить такі гроші за пару років, а якщо постаратися то і тут зможе купити яке-не-яке, зате своє власне житло!
А це зовсім не те маленьке містечко, де вона виросла. І ці постійні бабусині закиди й докори, її слова переписати заповіт і віддати квартиру дядькові Олексію, який взагалі не цікавився своєю матір’ю.
Так у Ольги поступово зʼявлялося бажання ніколи не повертатися назад.
Коли наступного разу Зінаїда Федорівна подзвонила їй із запитанням, коли внучка збирається повертатися і знову взятися за розум, Ольга відповіла, що не повернеться, а залишиться тут.
– Як?! – не вірила своїм вухам бабуся. – Ти повинна, ти зобов’язана повернутися! Хто за мною доглядатиме? Я не можу і не хочу жити сама. Я втомилася обслуговувати себе. Я слаба, нічого їсти не можу. У мене тиск щодня. Якщо ти негайно не повернешся, я перепишу заповіт!
– Бабусю, – твердо сказала Ольга. – Я не повернуся. Тут я добре заробляю, маю перспективу, я познайомилася з хорошим хлопцем і живу так, як мені хочеться. Я за пару років куплю свою квартиру. Ти тримала мене при собі своєю обіцянкою заповідати квартиру, але мені вона не потрібна. Я не повернусь!
– Невдячна! – заявила бабуся. – Я тебе виховувала…
– Бабусю, ти мене не виховувала, ти мене використовувала. Після того, як не стало мами я повністю взяла на себе всі турботи по будинку. Я все для тебе робила, а ти мені все казала, що відпишеш квартиру дядькові Олексію. Тепер ти можеш це зробити і нехай він приїде і доглядає тебе. А я не повернуся!
– Значить, тобі без мене краще? – несподівано тихо запитала Зінаїда Федорівна.
– Так, – знову твердо відповіла Ольга. – Мені без тебе краще. Я сама можу заробити собі на квартиру і будувати свою долю.
Можливо, я не права, а можливо, не права ти. Коли я матиму відпустку, я приїду відвідати тебе, а поки я не втомилася і не збираюся відпочивати.
Бабусю, я віддала тобі кілька років своєї молодості, але я не хочу всю її провести біля з тобою і твоїми докорами та сварками…
Тобі було зручно жити зі мною, а як мені з тобою живеться – ти навіть і не думала!
А тепер я вирвалася на волю!
Ольга показала слухавку. Ось вона, нарешті, й розставила всі крапки над «і»…
