Історії жінок

Рита дуже любила збирати гриби. Вона знала в лісі кожен кущик, кожне дерево, усі грибні місця. Ось і її улюблена галявина. За ліском галявина – там можна відпочити. – Сяду на пеньок, з’їм пиріжок! – казав їй завжди дідусь. Пеньок і справді був, вони часто відпочивали там, їли пиріжки. Тільки зараз у Рити з собою були не пиріжки, а канапки. Вона вже виходила з проліска до галявини, як раптом побачила, що пеньок зайнятий. Хтось сидів до неї спиною. – Ти що робиш? Що трапилося?! – тільки й вигукнула дівчина, не розуміючи, що відбувається

Рита дуже любила збирати гриби. Погода в той мала бути гарною. Нарешті після дощів визирнуло сонце. Дощ припинився ще ввечері, а рано-вранці вона вирушила в ліс.

Рита знала кожен кущик, кожне дерево, усі грибні місця. Дякувати діду. З п’яти років він брав її з собою в ліс – пішки, велосипедом, на руках…

Зараз Рита любила ходити пішки, велосипед вона зовсім не любила.

Якось якимось чином нога маленької дівчинки втрапила в колесо.

Пальці потім дуже турбували, але Рита мовчала, не хотіла діда видавати.

Мама помітила наступного дня. Тоді Рита вперше збрехала, сказавши, що просто зашпорталася. Нога ще трохи потурбувала, і дівчинка знову бігала.

Ось і зараз вона згадала цей випадок і свого діда. А вона ж навіть йому не сказала, як їй було.

…Ось і її улюблена галявина. І звичайно гриби, маленькі боровички. День мав бути врожайним. За невеликим ліском наступна галявина, там можна й відпочити.

– Сяду на пеньок, з’їм пиріжок, – казав їй завжди дід.

Пеньок і справді був, вони завжди відпочивали там, а потім йшли далі. Тільки зараз у Рити з собою були не пиріжки, а канапки. Вона вже виходила з проліска до галявини, як раптом побачила, що пень зайнятий. Хтось сидів до неї спиною.

– Мишко?! Ти що тут робиш? Що трапилося?! – тільки й вигукнула дівчина, не розуміючи, що відбувається.

То був її сусід. Михайло був на чотири роки старший за неї і збирався одружуватися. Через два дні весілля.

Біля пенька була пляшка з-під біленької, але молодик уже не був веселий. Червоні очі та брудне обличчя.

– Хочеш пити? Я маю канапки, – Рита простягла йому пляшку з водою.

– Дякую… Тільки води… А ти чому одна?

– Я завжди одна, адже діда вже немає. А ти що тут робиш? Цілу ніч тут сидів чи теж гриби збираєш?

– Всю ніч… Хіба ти не чула новину? Оленка втекла…

– Наречена твоя? Співчуваю…

– Не треба… Хай біжить… Зате тепер я знаю про неї все. Вона ж зустрічалася ще й із Васильком, грошей у нього більше. Тільки якщо має гроші, то чому вона і мої забрала?

– Взяла твої гроші?

– Так, все, що на весілля збирали. І Василько у своїх батьків все взяв. Всі в шоці.

– Але ж це не привід гульбанити. Ти добре відбувся. Було б гірше, якби ви одружилися, і вона гуляла. А діти? Чиї б були діти? А ти виховував би…

– Мала, а говориш правильно. Розумна така?

– Розумна. І не мала я, школу вже закінчила. Тримай канапку і ходімо додому. Тебе, мабуть, уже шукають. Життя продовжується.

– Давай… А тут ще ж є гриби! Зараз я допоможу тобі кошик наповнити. Ти маєш рацію, жити можна і без Оленки…

З лісу вони поверталися разом. Михайло ніс важкий кошик…

…Через три роки вони стали чоловіком і дружиною. Великого весілля Михайло не хотів, Рита його розуміла. Вона навіть весільну сукню купила найскромнішу, але вона лише підкреслювала її красу.

– Яка ти в мене гарна. Моя!

…Минуло двадцять років із їхньої зустрічі в лісі. Син та дочка навчалися у школі. Сім’я давно жила в обласному центрі. У село вони приїжджали лише на вихідні. Батьків Рити вже не було. Будинок вирішили не продавати, він був їм дачею. У Михайла залишилася лише мати, яка жила поряд. Вони ж сусіди.

Якось, приїхавши до села, вони зустріли Олену. Здавалося, вона зовсім не змінилася. Така сама струнка фігура, та ж зачіска. Рита здригнулася, це була колишня наречена її чоловіка.

А раптом?! Михайло чоловік хороший, а тут колишнє кохання. Таких як Олена нічого не зупиняє, навіть наявність дітей.

Вранці Рита прокинулася і не побачила поряд чоловіка. Діти ще спали, сьома ранку. Михайло у селі завжди вставав рано, та й у місті теж. Жінка швидко одяглася й побігла шукати його. Біля будинку його не було, у гаражі теж.

– Рито, – хтось дуже тихо покликав її. – Ти не мене загубила.

– Тебе. де ти був? – вона мало не заплакала.

– Я за тобою. Мама млинців уже насмажила, ходімо. Вона рано встає. Подивися який ранок, гриби збирати треба. Давай швидше. Я б і один пішов, але ж ти образишся. Місця тут твої…

– Я й так уже майже образилася…

– Ну?! За що?!

– Так просто, – не розповідати ж чоловікові про свої підозри.

Повні кошики грибів стояли поряд з пеньком, що вже розвалився, а Рита й Михайло відпочивали на поваленому дереві.

– Щороку тут щось змінюється, а гриби ростуть. Якась зачарована галявина.

– Просто наша галявина. Сюди мало хто ходить, переживають. Дід розповідав, що тут чужі можуть заблукати.

– Так вона ж зовсім поруч із селом?

– А ти тоді не заблукав?

Михайло думав говорити чи ні. Зізнатися тоді, багато років тому, перед дівчиськом він не наважився. Забрів веселий з горя, сів на пеньок і заснув.

Коли прокинувся, то не знав де знаходиться. Побігав навкруги, але знову вийшов до пенька. Сів у роздумах. Наречена покинула, а йому значить в цій глушині йти в засвіти. Стало дуже сумно.

Про Оленку він уже не думав, було шкода матір, життя своє молоде.

Голова була слаба, хотілося пити, але як на зло жодного струмка, і навіть калюжі. Тільки гриби по всій галявині та кілька кущиків чорниці. Він збирав ягоди і їв, не звертаючи уваги, що забруднює при цьому обличчя. Потім знову сів на пеньок. Куди йти не знав. Може прямо, праворуч… І тут він почув знайомий голос. Він був готовий тоді розцілувати свою рятівницю…

– Зізнайся! Ти ж тоді заблукав. Ягоди їв. Все обличчя було в чорниці. І додому ти всю дорогу йшов за мною.

– Так ти все знала?! І мовчала?! Обличчя у чорниці?!

– Так! Ти такий смішний був, розгублений.

– А я й не знав. Я ж одразу у ванну пішов, змерз…

– Шкода не було телефонів тоді, а то була б фотографія на згадку.

– Таких фото не треба. Все в минулому, і та пляшка і наречена, яка втекла.

– Точно?

– Точно. А тепер ти зізнайся. Ти вранці думала я з Оленкою? Все давно забуте. Подивився на неї і не йокнуло, порожнеча. Ти найголовніша в моєму житті. Знаєш усі мої секрети. А Оленці потрібні лише гроші. Мені мама вранці розповідала, що вона вже розпитувала про мене. Навіть питала, чи довго я сумував після її втечі. Чи не гульбанив. Чи згадую її. Уявляєш?

– А мама? Що відповіла мати?!

– А ти не знаєш мою маму, відправила її подалі. Не велика втрата чого сльози лити? За живого чоловіка та трьох дітей бігати по чужих мужиках. Мама її назвала не дуже гарно й виставила.

– І ти думаєш вона хоче…

– Мені байдуже, що вона хоче! У мене найкраща родина! Ідемо додому, діти вже, напевно, давно встали. Та й обід уже скоро, мама чекає.

…Олена з’явилася того ж вечора.

– Привіт. Не чекали?

– Ні.

– А я прийшла. Не можу любов стару забути. Та й нагадування перед очима завжди. Син у нас із тобою.

– Не бреши. Не може бути у нас сина.

– Ну, як не може, може. Я у справі прийшла. От його б до тебе на роботу прилаштувати, хлопчик уже великий, Дев’ятнадцять років. Сам рахуй. Твій і є. Ти повинен синові допомагати, якщо тебе стільки років з ним поряд не було. А якщо не допоможеш, то я в суд подам.

– А подавай. Тільки я допомагати вже не буду. На аліменти подавати пізно, а решта мене не турбує. Він має батька, він його виховав.

– Ну дивись. Я то переживу, а ось твоя дружина тебе покине.

– Іди, Олено, що було то загуло, – сказала Рита, вона була тут же, Олена все говорила при ній.

– Ну-ну. Подивимося, старе кохання не іржавіє.

Вона таки подала в суд. За термінами все сходилося. Вона завагітніла перед самим весіллям, яке не відбулося. Тільки ось вона й сама не знала, хто батько її старшого сина. Схожий на неї. Нічого спільного з Михайлом та з її чоловіком. Сам молодик уже налаштувався на багатого батька, на його допомогу. Та й Олена на щось сподівалася.

Тільки ось Михайло був не батько.

Син зібрав речі й поїхав у невідомому напрямку, з матір’ю спілкуватися не хоче.

– Вибач помилилась. А я так сподівалася, що син займе твоє місце у бізнесі. Видно, не доля.

– У нас бізнес спільний із дружиною. Все дістанеться лише нашим дітям. Тебе вже давно немає у моєму житті і не буде. Я їхати нікуди не збираюся, а ось тобі не звикати – біжи. Біжи, щоб мене ніколи не бачити. Кохаєш? Я знаю, що ні. Ти завжди любила лише гроші…

Батькам Олени було дуже важко жити з нею, з її дітьми та чоловіком. Та й сама вона не горіла бажанням жити у селі – поїхала, тепер уже з родиною, зникла з життя Михайла та Рити. Може, вона ще й з’явиться, але це вже зовсім нікому не цікаво.

Михайло любить свою сім’ю, а Рита у ньому впевнена…

Вам також має сподобатись...

Надія Денисівна працювала вчителькою. Щосереди до неї додому приходила Іринка, щоб підтягнути навчання. Її завжди приводив батько Валентин – красивий і приємний чоловік… Цього разу Надія Денисівна вирішила поговорити з Валентином – гроші бере, а оцінки в Ірини не покращуються. Надія приготувалася до розмови – укладка, макіяж. Навіть самій сподобалося! – Дам Ірині завдання, а сама прийду на кухню, зачиню двері і поговорю з Валентином, – подумала жінка. – Він повинен мене зрозуміти, що я не хапуга якась… Тут пролунав дзвінок у двері. Надія зітхнула і пішла в коридор. Вона відкрила двері й оторопіла від побаченого

Марина з Євгеном прожили разом три роки. Народилася в них донька – Вірочка. А потім у Євгена роман закрутився. І бігав він до сусідки на перший поверх! Марина взяла речі Євгена, склала у пакети і виставила за двері. Аж тут раптом свекруха приїхала з повними сумками продуктів. – Не можна дитину без батька залишати. Та ти йому вдячна маєш бути, що він тебе заміж узяв! – з порога почала вона. Марина застигла від здивування

Валя отримала замовлення організувати дитяче свято. Іменинницею виявилася дуже мила дівчинка, ну просто янголятко. Поруч крутилася її мама, а от тата не було. І цей факт переконував хвилюватися, адже тато мав дуже важливу роль у цьому заході. – Приїхав. За кілька хвилин буде на місці, – нарешті оголосила мама іменинниці. Чоловік справді з’явився буквально за хвилину. – Тобі він не здається знайомим? – тихенько прошепотіла Валі подружка. Валя глянула на татуся іменинниці і застигла на місці. – Цього не може бути! – тільки й подумала вона

Світлана перевірила плиту, вимкнула світло, вийшла з квартири і попрямувала у поліклініку. Людей було мало – літо, багато хто на дачі. До кабінету, біля якого стояла Світлана, раптом підійшов якийсь чоловік. То на талончик свій подивиться, то на двері кабінету… – Вибачте, а не підкажете, Павлюк тут приймає? – запитав він. Світлана йому кивнула. Вона зайшла до лікаря і, вийшовши через пару хвилин, раптом почула: – Світланко?! Це ти?! Ось ми й зустрілися! А я вже й не мріяв, думав все – ніколи тебе не побачу… Світлана оторопіла. Цього чоловіка вона бачила вперше