Ольга, замішувала тісто на пиріжки, як раптом у двері подзвонили. Вона витерла руки від борошна і пішла відкривати.
На порозі з валізами стояв Іван! Її колишній чоловік Іван, якого вона не бачила вже купу років…
-Можна? – нарешті сказав він.
Ольга не знала, що й думати.
-Ну проходь, якщо вже прийшов, – нарешті сказала вона.
Іван помітно зрадів і переступив через поріг, зітхнувши з полегшенням.
-Я тут ось… – почав говорити він, як раптом на веранді щось загриміло і почувся жіночий голос.
-Олю, що в тебе тут валізами все заставлено, не пройти? Дай молока на млинці.
Мати Ольги зʼявилася в дверях явно чимось стурбована.
-О, – раптом мати Ольги зрозуміла, хто сидить перед нею. – Зять. Скільки ж тебе не було… Двадцять перший рік пішов? Галинці вже скільки он років. Заміж дочка вийшла, а ти і не знав, мабуть.
Іван відвернувся до вікна і опустив очі. Не знав. Усі двадцять років не цікавився. Поїхав на заробітки із хлопцями з села грошей заробити, всі повернулися, а він ні.
Телеграму тільки надіслав із трьох речень. Коротко все.:
«Залишаюся півночі. Не приїду. Розлучення подай сама.»
-Навіщо то приїхав, Іване? Щось залишив тут? Може, забув? Так у сараї всі твої речі. Викинути рука не піднялася…
-Я цей… – знову почав він.
-Ти б краще пробачення в Ольги попросив. Пожаліла вона тебе, на аліменти не стала подавати. Думала, дитину виховати допоможеш. Стільки років тебе чекала.
Жити не жила, скільки сліз пролила, себе винила. Повернеться Іванко, повернеться… Вночі не спала, до хвіртки бігала, як заскрипить. А він ось, на тобі, повернувся…
Мати подивилася на дочку. Серйозна стоїть, без краплі жалості, чи співчуття. Біле, як льон, волосся вибилося з-під косинки, щока одна в борошні, зелені очі спокійні.
-Мамо, людина тільки з дороги, – зупинила Ольга матір і замовкла.
Це були її слова, ті самі слова, що стільки років вона говорила матері і тепер, коли можна було їх сказати в обличчя, насолодившись спокоєм, це вже зробила мати.
На кухні запала тиша. Наче й не було цих прожитих років. Так само прощалися, коли Іван їхав, навіть сидів на тому самому місці. Теж мовчали.
Іван встав збираючись щось сказати, як тоді перед від’їздом.
-Олечко, що за валізи, приїхав хтось? – раптом почувся голос. – Ми з Петром борошна тобі купили… – в хату зайшов хлопчик, а за ним чоловік.
І загубилися в Івана слова, заплуталися в зелених хлопчачих очах і білому, як льон волоссі, зупинилися перед чоловіком, що височів за хлопцем і був ласкавим з Ольгою.
-Два мішка купили, мамо, – продовжив хлопчик.
-Біжи, пограйся, синку, – чоловік, який увійшов, погладив волосся на голові і додав. – На пиріжки покличу.
Петра не цікавило те, що відбувалося на кухні, і він із задоволенням побіг гратися надвір.
-Іван це, Сергію, – Ольга поправила косинку і взяла бідон для борошна.
-Та я зрозумів, хто це. Що тобі треба? – запитав чоловік і став перед Іваном.
-Я цей… Проїздом. Провідати зайшов, – нерішуче сказав Іван.
-Провідав? – сухо запитав Сергій.
-Провідав… – відповів Іван.
-От і йди… Йди повз мою сім’ю…
Іван мовчки попрямував до дверей.
-Валізи свої забери! – крикнув услід Сергій.
-Там подарунки, – махнув рукою Іван.
-Без подарунків жили і зараз проживемо, забирай! – не стрималася мати.
Іван повернувся і підхопив дві важкі валізи.
-Чого мовчиш? – мати повернулася в будинок і торкнулася дочку за плече. – Пішов.
-Рада я, матусю, дуже рада. Так легко стало на душі, борошна купили, тепер точно на пиріжки вистачить і на солодкі коржики для Петра залишиться… – сказала Ольга і продовжила готувати обід…
