Мама ретельно опікувалася єдиною донькою, Олею, від самого народження. Чоловік дозволив їй не працювати, щоб виховувати дочку, і вона з головою поринула у материнство. Мама весь вільний від домашнього клопоту час приділяла доньці: співала пісеньки, вчила букви та цифри, ліпила з пластиліну, робила вдома лялькам, читала книжки.
Часом Оля з сумом дивилася у вікно і злегка заздрила іншим дітям, які весело гралися на вулиці. Мама грала з донькою сама, вважаючи, що ігри повинні бути розвиваючими, а не порожньою біганиною.
У другому класі несподівано не стало тата Олі, і мати повинна була вийти на роботу, але весь вільний час, як і раніше, присвячувала доньці.
Минуло п’ять років, як не стала чоловіка, і мати Олі почала все частіше чути від подруг, що давно час зайнятися особистим життям.
– Я про це зараз навіть не думаю, – відмовлялася Тетяна. – Ось закінчить школу Оля, тоді можливо…
– Таня, тобі вже сорок тоді буде, не факт, що когось знайдеш. Чоловікам то молодше подавай. Так і залишишся сама на все життя.
– Ні, дівчата, я не уявляю, що у Олі буде вітчим…
Оля закінчила школу, вступила до інституту, і мати вирішила, що настав час зайнятися собою: зробила нову зачіску, купила пару суконь і різної косметики. Треба сказати, що Тетяна виглядала чудово. Важко було повірити, що у цієї привабливої жінки є доросла дочка.
На другому курсі Оля дізналася, що у матері з’явився залицяльник, до цієї новини дочка віднесла досить стримано.
– Я хочу вас познайомити, – сказала мама, сяючи від щастя. – Ми знайомі з Віталієм із самого дитинства. Коли ми були підлітками Віталій навіть намагався залицятися до мене, але він на два роки молодший за мене і тоді я не сприймала його всерйоз.
– Ти хочеш сказати, що у його віці він не одружений? – Здивувалася дочка.
– Він розлучився півтора роки тому, а його дочка вже досить доросла, вона молодша за тебе на три роки… Віталій прийде до нас у суботу о шостій годині вечора.
– Мамо, давай без мене, я вже з подружками домовилася на цей час.
Оля чомусь уявляла собі залицяльника матері чоловіком невисокого зросту, з глибокими залисинами та пристойним животиком.
– Але дочко, я вже сказала Віталію, що познайомлю вас.
– Ну добре. Я посиджу з вами трохи, а потім вирушу на зустріч із подругами.
Оля розкрила рот від подиву, коли побачила у коридорі високого чоловіка спортивної статури. Він був стильно одягнений і, схоже, щойно відвідав барбершоп.
Віталій подарував мамі червоні троянди, а Олі – блідо-рожеві. Він галантно доглядав за столом і підтримував розмову з усіх напрямків.
«Він класний!», – подумала Оля і навіть вирішила відкласти зустріч із подругами, щоб краще познайомитися з маминим нареченим.
– Дочко, наступної суботи ми їдемо з Віталієм Дмитровичем у Київ, – сяяла від щастя мама. – Віталій Дмитрович запросив мене до театру.
– А можна я називатиму вас просто Віталій? – несподівано для себе сказала Оля.
– Так, звичайно, – усміхнувся чоловік. – Як тобі зручно, Оля. А влітку я хочу здійснити давню мрію твоєї мами та звозити її на Синевир!
– Віталю! – Закрила мати обличчя. – Правда? Ти нічого про це не говорив.
– Таню, я хотів зробити тобі сюрприз, але бачиш, проговорився.
Серед тижня Віталій підвіз Олю до інституту.
– Це твій наречений? – навперебій цікавилися однокурсниці.
– Зустрічаємось… – промимрила Оля, вона хотіла сказати, що це мамин наречений, але чомусь відповіла саме так.
– Гарний! Пощастило тобі…
До суботи, коли мама з Віталієм мали поїхати у Київ на спектакль, мати раптом занедужала, і щоб квитки не пропали, було вирішено, що з Віталієм їде Оля.
Дорогою Оля говорила з Віталієм про все на світі, з ним було легко і весело, дівчина не відчувала різниці у віці. Після спектаклю, який Олі не дуже сподобався, вони вирішили прогулятися центром міста. Помітивши, що Олі холодно, Віталій без зайвих слів накинув на її плечі піджак.
«Поталанило ж матері. Це про неї, а не про мене дбатиме Віталій, розповідатиме цікаві історії та возитиме у подорожі» – з гіркотою подумала Оля і спробувала взяти Віталія за руку. “Не треба” – коротко сказав чоловік. Всю дорогу назад вони напружено мовчали.
Віталій продовжував приходити до них у гості, але намагався не залишатися з Олею наодинці. Вона теж не наполягала, але на душі було не спокійно від того, що він вибрав маму.
Але одного разу Віталій зустрів Олю біля інституту.
– Олю, я більше так не можу, я постійно згадую нашу поїздку у Київ. Не хочу обманювати ні себе, ні твою маму. Вона чудова людина і точно не заслуговує на обман.
– Мама завжди поступалася мені всім найкращим. А ти – найкраще, що зі мною трапилося, – Оля розплакалася від щастя.
Оля не знала, які слова говорив Віталій її мамі, розмова відбувалася без неї. Коли вона прийшла додому, мама і Віталій мовчки сиділи на кухні за столом, і мама нестримно плакала.
– Мамо, вибач, що так вийшло, я просто хотіла бути щасливою … – Тільки і змогла вимовити Оля.
– Що сталося, те сталося, дочко, я не ображаюся…
Незабаром Оля переїхала до Віталія, йти в гості до її матері, він відмовлявся навідріз.
– Як ти собі це уявляєш? Після того, що трапилося, я прийду до неї як ні в чому не бувало, сяду за стіл, балакатиму і їстиму її салати?
– Вам розписатися треба, – сказала мама через півроку. – Не хвилюйтеся, на весілля не прийду.
Віталій та Оля весілля грати не стали, просто розписалися та поїхали у весільну подорож.
– Тетяно, – ніяково м’явся у коридорі Віталій перед поїздкою. – Ми з Олею їдем … Я пам’ятав про твою мрію і вирішив зробити тобі подарунок. Ось це путівка у Карпати.
– Дякую. Зараз мені дійсно потрібно відпочити.
З подорожі мати приїхала сяюча, Оля одразу здогадалася, що річ не тільки в тому, що здійснилася її давня мрія.
– Зізнавайся, мамо, – посміхалася Оля. – Хто він?
– Від тебе нічого не сховаєш, дочко, – посміхнулася мати.
– Я ж бачу, як сяють твої очі – вперше за довгий час!
– Його звуть Петро, – мати простягла доньці фотографію.
– Красень!
– Він чудова людина – це найголовніше.
– Мамо, і ти тепер поїдеш до нього?
– А їхати нікуди і не доведеться: Петро з нашого міста, ми були з ним в одній туристичній групі.
– Мамо, я дуже за тебе рада!
Через чотири місяці Віталій та Оля весело гуляли на весіллі Тетяни та Петра…
