Життєві історії

У Сергія Петровича не стало дружини Марії. Після поминок він зовсім знітився. Вже в хаті не пахло ароматною випічкою, не чулися запахи борщу, чи млинців. Єдине, що у сусідів жила улюблена кізочка дружини – Квітка. – Що, Квітко, плачеш і ти? – часом говорив до неї Сергій Петрович. – Відчуваєш, що нема вже нашої Марійки… А якось Сергій Петрович почув, що сусіди хочуть продати Квітку. Він не спав цілу ніч, а зранку пішов до сусідів. – Що це ти, Сергію Петровичу, так рано?! – ахнув сусід Іван, побачивши діда. Іван не розумів, що відбувається

Марія Іванівна останній рік часто була слаба. Її чоловік Сергій Петрович вмовив жінку зменшити город і продати козу Квітку.

– Нічого з твоєю козою не станеться! – сказав він. – Краще про себе подумай! Он, як занедужала. І сили вже не ті. Тим більше що беруть її у нас сусіди. Поруч буде твоя коза, біля тебе.

Марія Іванівна змушена була послухати чоловіка. Вона лягла в лікарню, пройшла курс процедур і повернулася додому трохи зміцнілою, але лікарі строго рекомендували зменшити фізичні навантаження.

Коза перекочувала на сусіднє подвірʼя, але не забула свою колишню господиню.

Якимось чином хитра Квітка знайшла дірку в паркані між дворами.

Вона зробила дірку ширшою, та так, що незабаром її мордочка майже повністю дивилася у свій рідний двір і цікава коза могла спостерігати, коли Марія Іванівна виходить на вулицю.

Марія Іванівна була рада такому і пригощала свою улюбленицю то шматочком хліба, то вареною картоплинкою. Сусіди сміялися з розумної кози і дірку в паркані вирішили не ремонтувати.

– Ох, ти ж яка пустунка! – жартівливо сварив Квітку дід Сергій і махав пальцем. – Все тобі мало? Погано годують? Чи засумувала за своїм колишнім будинком?

У відповідь коза відповідала протяжним і жалібним меканням і тягла носом повітря.

Озирнувшись, Сергій Петрович підходив до паркану і давав козі житній сухарик.

Марія Іванівна все частіше лежала в лікарні, але здоров’я її не покращувалося.

Далися взнаки роки напруженої праці і вдома, і на фермі.

А якось вона не повернулася… Не стало Марії Іванівни…

Після поминок Сергій Петрович зовсім знітився. Він сподівався, що дружина ще поживе, поправить здоров’я. Але вийшло все так, як вийшло…

Тепер він звикав до життя на самоті. У хаті все було по-іншому: і годинник цокав голосніше, і повітря стало іншим.

Вже не пахло ароматною випічкою у вихідні, не чулися запахи борщу чи млинців.

Старий харчувався скромно, не було настрою щось варити.

Їв сухом’ятку, хіба що молоко брав у сусідів, від своєї колишньої кози…

А коза, як і раніше, виглядала в його двір, кликала, мекаючи.

– Що, Квітко? Плачеш і ти? Чуєш, що нема тепер нашої Марійки… – напівпошепки говорив Сергій Петрович і сідав на пеньок біля паркану, який він спеціально поставив поруч.

Так, поговоривши з козою, він трохи заспокоювався і йшов додому…

…А якось Сергій Петрович почув від сусідів, що ті хочуть продати Квітку.

– Просять козу наші родичі у сусідньому районі. У них онучка народилася, треба їм молочка козячого. А нам їм відмовити незручно, хай забирають, – казали вони дідові Сергію.

Після такої звістки Сергій Петрович не спав ніч. А рано встав на світанку, попорпався в комоді, дістав невелику пачку грошей, відрахував необхідну суму і пішов до сусідів…

– Що це ти, Сергію Петровичу, так рано?! – ахнув сусід Іван, побачивши діда. – Трапилося щось, чи що?

Іван не розумів, що відбувається.

– Сталося, Іване! – сказав старий. – Назад хочу свою козу викупити у вас. Не відмовите? Вашій рідні все одно, яка коза у них буде. Може, й молодшу куплять. А мені б мою Квітку повернути. Аж надто я до неї звик…

Він поклав гроші на кухонний стіл і вийшов на подвірʼя. Підійшовши до кози, він взяв її і повів до себе.

Сусіди мовчки дивилися на них – діда і Квітку, які йшли поряд.

– Ви по молоко приходьте… Мені ж одному стільки не випити, – озирнувся вже біля воріт Сергій Петрович.

Сусіди схвально кивнули.

А Сергій Петрович підбадьорився. У нього знову з’явилася турбота – треба встати раніше, нагодувати Квітку і йти з нею гуляти. У полі він розмовляв з нею.

– Що, Квітко? Як тобі в людей жилось? Га? Хоч і непогано, а вдома все ж краще. Тут ти виросла і звикла до всього…

Коза оглядалася на діда і дивилася йому просто в очі, чекаючи на продовження розмови.

– Тільки одне погано – немає з нами господині нашої… Але робити нічого. Тож разом триматимемося. Так краще буде…

Коза, наївшись трави, лягала біля ніг господаря і починала жувати жуйку, мружачись від сонця. А дід Сергій дбайливо відганяв від неї гілочкою мух.

– Ох же ж, налітають, спокою не дають! Ходімо, Квіточко, додому, в тінь. Я тебе й подою, і водички дам, і відпочивати ляжемо…

Коза слухняно вставала і йшла за господарем по трав’янистій стежці, раз у раз хапаючи попутно соковитої молодої травички.

Дід так багато гуляв зі своєю улюбленицею, що до середини літа вона значно додала в надоях, і задоволений господар хвалився:

– Ну, і Квіточка моя! Майже п’ять літрів дає! Роздоїлася так роздоїлася. Ось що значить випас. Це не на подвір’ї стояти. І від клієнтів – одна подяка – молоко жирне й солодке.

Коза тяглася до кишені діда Сергія. Там завжди були сухарі. Вона підштовхувала його, вимагаючи ласощів…

– Зараз, зараз, – усміхався Сергій Петрович. – Сам знаю, де сухарики у мене лежать. Годівниця ти моя. На, Квіточко…

Старий гладив козу чухав за вухом і вів на доїння.

У дворі на лавці вже сиділи селяни з порожніми банками, які чекали на смачне молоко від Квіточки…

Вам також має сподобатись...

Олена крутилася на кухні, наспівуючи веселу пісеньку. Настрій у жінки був просто чудовий. Аякже ж?! Сьогодні вона дізналася, що невдовзі стане мамою. Раптом у двері подзвонили. Олена витерла руки об фартух, вийшла в коридор, відкрила двері. На порозі стояв її чоловік Іван. – Що сталося? – захвилювалася Олена, побачвши, що в Івана на очах сльози. – Олено, Каті не стало? – тихо сказав він. – Каті? Якої Каті? – Олена здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

Микола прокинувся рано. Його мати вже брязкала каструлями на кухні. Микола вмився й зайшов до неї. – Ой, доброго ранку, Микольцю! – вигукнула мати. – Бери пиріжечок свіженький і чаю попий. Треба, щоб ти ще збігав у магазин і купив хліба… – Зараз збігаю, мамо! – сказав Микола. Хлопець допив чай і пішов у магазин. Він купив, що було треба, і саме повертав за кут будинку, як раптом натрапив на якусь стареньку. Жінка тримала в руках кошик, накритий кольоровим рушничком. Кошик опинився на землі. Микола глянув, що там було і не повірив своїм очам

Ліда приїхала в село до сестри Тетяни. Сама сестра саме лежала в лікарні. Жінка підійшла до хвіртки і побачила, що на ґанку її вже чекає сусід Василь Миколайович. – Привіт, Миколайовичу, – привіталася Ліда. – Ти наче мене чекаєш? – Так я щодня тут на вас чекаю після приходу автобуса, – сказав старий. – Бо ж мало що… Ось, приймай господарство. Як там Тетяна наша? Одужує? – Так, скоро повернеться, – сказала Ліда. – От тільки я її тут не залишу! Старий раптом змінився на обличчі. – Що ти таке говориш, Лідо?! – ахнув він. Ліда не зрозуміла, що відбувається

У Насті не стало батька… Дівчинка була ще зовсім маленька. Мати дуже любила її. Коли Настя підросла, то стала запитувати: – А де мій тато? – Він дуже любив тебе, маленька моя красунечко, але так вийшло – він пішов назавжди, – казала мати. – Тепер я любитиму тебе! За нас двох! Насті було п’ять років, коли сталося найгірше