-А тепер, дорогі молодята, слово для привітання надається мамі нареченого, – оголосив тамада.
-Дорогі Петро і Катя, – почала Алла Вікторівна. – Дозвольте мені, в цей знаменний день, привітати вас з одруженням. Хочу побажати вам, щоб ви зберегли своє кохання у ваших душах на все життя. Ех, був би зараз живий батько…
Жінка вийняла хустку і втерла нею сльозу, що набігла.
– Нехай ваше сімейне життя буде наповнене теплом та ніжністю. Хочеться побажати вам, щоб кожен день, прожитий разом, був найкращим у житті.
Говорила вона довго, так що навіть гості притомилися і зайнялися самі собою. І, нарешті:
-А ще я бажаю, щоб у вашому будинку скоріше затупотіли маленькі дитячі ніжки. А щоб їм було де тупотіти, дарую вам ключі від квартири.
Зал остовпів!
Перестали дзвеніти чарки, стукати вилки і навіть дядечко Іван, який ось вже третій день святкував весілля улюбленої племінниці, перестав гикати. Наречена з подивом подивилася на нареченого, той тільки здивовано знизав плечима.
І тут роздалися овації! Гості плескали в долоні, вигукували “Браво”, до Алли Вікторівни вишикувалася ціла черга, щоб поцілувати її або схвально потиснути руку.
-Що ж ви нам нічого не сказали? – нарешті, до свахи дісталися мати і батько нареченої. – Ми б взяли участь. Скільки ми Вам винні?
-Нічого! Нічого ви мені не винні, – з переможною усмішкою проголосила новоспечена свекруха. – Це я так, від щирої душі!
-Ну і мама, – радісно обійняв молоду дружину Петро. - Я знав, що вона дивна. Але не настільки ж! Скільки разів просив у неї квартиру. А вона – ні в яку! Виявляється, сюрприз готувала!
-Сюрприз вдався, – вийшов на авансцену дядько Іван. – Дозвольте мені, дорога Алло, до землі вклонити Вам, – і він зробив смішний реверанс. – І наступна пісня – про маму – присвячується Вам.
Весь вечір жінка була в центрі уваги, їй висловлювали своє захоплення, родичі нареченої дякували за такий щедрий подарунок, чоловіки наввиперед запрошували на танець, а жінки робили компліменти.
Наступного дня молодята поїхали у весільну подорож.
До цього жили вони у квартирі у батьків нареченої, розпочавши спільне життя за півроку до весілля. Квартира була простора, трикімнатна, але, крім батьків, у ній ще мешкав молодший брат Каті.
-Ну ось, синку, – сказали йому батьки. – Тепер виростеш і буде й у тебе окреме житло. У сестри вже є. А цю ми розміняємо на дві однокімнатні, і одну подаруємо тобі на весілля. Вручимо ключі в урочистій обстановці, як це зробила Алла Вікторівна. Доброї душі людина.
-Тааак, – простяг батько Каті, Віталій Сергійович. – Я навіть не очікував від неї такого. Мені здавалося, що вона та ще штучка. Пам’ятаєш, спершу Катю нашу і визнавати не хотіла. Я думав, що дочка від неї ще наплачеться. А воно ось як вийшло…
-Не дарма ж кажуть, що зустрічають по одежі, а проводжають за розумом, – резюмувала мама, Наталя Олексіївна.
-А пам’ятаєш, як вони в неї тиждень жили? Та нездужою прикинулася, лежала на дивані, скаржачись на тиск, а сама Катериною командувала: принеси-подай-пішла геть… А сама встане тихеньку, поки ніхто не бачить, то суп пересолить, щоб показати яка у її синочка наречена невміха. То в квітку щось наллє, вона й зав’яла. А винна хто – невістка!
-Так можна її зрозуміти, – махнула рукою Наталя. – Він у неї єдина дитина. От і хвилювалася, що забуде її. Адже нічна зозуля денну завжди перекукує.
-Після того, як вона оголосила, що в неї зі скриньки золоті сережки зникли, я думав усе, – продовжив чоловік. – Щоб нашу Катю звинуватити… Та я думав, вже до неї йти сваритися. Добре, що Петро не таким виявився, став горою за наречену, пішли від неї до нас. А та швиденько зрозуміла, одразу сережки то й знайшлися.
-Так, майже весь цей час син та мати майже не спілкувалися. За цей час вона добре подумала. А коли на весілля запросили, ось воно й зворушилося. Показала, як син їй дорогий і невістку, як слід, прийняла, – продовжила жінка. – Але щось мені підказує, що це ще не кінець історії. От не знаю чому, а тільки душа в мене не на місці.
-Нічого, скоро молоді з моря повернутися, і душа твоя на місце встане, – ніжно обійняв її чоловік.
А тим часом молодята на відпочинку тільки й говорили про те, що про свою квартиру.
-Петро, а давай відразу ж зробимо там ремонт, деякі гроші від подарованих у нас залишилися, і мої батьки допоможуть, – запропонувала Катя.
-Твої батьки і так багато для нас зробили, запротестував він, – ні, ремонт ми, звичайно, зробимо, але своїми руками, так буде дешевше. А з новими меблями доведеться почекати, поки я не зароблю.
-А Тобі який стиль більше подобається?
-Мені, – зам’явся Петро. - Та я не розумію в них нічого, мабуть, класичний.
-А мені подобається Прованс.
-Це ще що таке?
-Ну, це коли в інтер’єрі використовуються натуральні матеріали. Пастельні тони з лавандовим відтінком. Над текстилем я сама попрацюю, треба щоб штори та покривала були ручної роботи, у мами якраз швейна машинка є. Багато живих квітів, картини та статуетки.
-Мені подобається, – відповів молодий чоловік. – Мені все подобається, що пов’язано з тобою. Я любитиму тебе вічно, хоч у постільних тонах, хоч без, – розсміявся він і пристрасно притягнув до себе свою дружину.
Коли молодята повернулися, день присвятили розборці валіз та відпочинку. Наступного дня, по дорозі до Алли Вікторівни з подарунком, вирішили заглянути у свою квартиру, зробити заміри для майбутнього ремонту.
Яке ж було їхнє здивування, коли вони увійшли до квартири і почули музику. А з кухні долинав запах смажених котлеток.
-Ви хто? – увійшли вони до кухні.
Жінка, яка стояла біля плити, аж ополоник із рук випустила.
– Забирайтеся, – вигукнула вона. – Дмитро, викликай дільничого.
Тут-таки в кухню залетів чоловік.
-Навіщо когось викликати, я сам впораюся, – заявив він.
-Не треба, – став перед своєю дружиною Петро. - Ми самі підемо. Тільки ми хотіли з’ясувати, ви хто – квартиранти?
-Ніякі ми не квартиранти, – заявила жінка. – Ми купили цю квартиру.
-Давно? – остовпів Петро.
-Місяць тому.
Усю дорогу до Алли Вікторівни молоді не могли повірити, що все так і є насправді.
-Кохана, це якесь непорозуміння, – намагався втішити дружину Петро. - Ось зараз ми приїдемо, і все стане на свої місця.
**********
-Мамо, ми заїхали до нашої квартири, а там чужі люди, – кинувся він до матері з самого порога.
-Все так і є, – підтвердила вона.
-Ну як же так вийшло, – дивувався він. – Адже ти нам ключі від неї на весілля подарувала.
-Ключі то я подарувала, та тільки це дублікат. А квартиру до того продала. А звідки, думаєте, у мене взялися гроші на весілля? Та й на старість свою, гроші мені потрібні. Ти ж тепер – відійшов від сім’ї!
-Мамо, ну навіщо, навіщо ти це зробила? – з подивом вигукнув Петро.
-А Ви бачили, з якою повагою всі гості на мене дивилися? – видала Алла Вікторівна.
