Петро під’їхав до свого будинку, припаркував машину у звичному куточку подвірʼя, що йому належав, і попрямував у під’їзд швидкою, легкою ходою.
Дорогою він подзвонив у двері на першому поверсі.
Старий відкрив не одразу – відпочивав, мабуть.
– А, Петро Олексійович, – промовив він. – Що ти хотів?
– Сніг, Андрію Івановичу. Ти вже завтра зранку почисть мені машину, добре? А то в мене важлива нарада, я поспішатиму.
І він простягнув старому гроші. Той узяв і пообіцяв:
– Усе буде зроблено!
…Цей старий двірник з’явився у них три роки тому. Квартиру йому тут виділили, підсобку з інвентарем.
Працював він сумлінно. Двір завжди був у порядку, взимку розчищений від кучугур, восени від пожухлого листя, навесні і влітку і від усілякого сміття.
І дитячий майданчик завжди доглянутий, паркан навколо відремонтований, пісочниця очищена.
Любили двірника жителі двору, тільки надто вже нелюдимий він був. Ні з ким парою слів не перемовиться, а ось із Петром спілкувався завжди охоче.
– Ти чого гараж собі не купиш, Петре? – запитував він його не раз.
І Петро казав, що мовляв, звик, що машина завжди під боком, з вікна видно, та й грошей поки що зайвих немає на гарний гараж.
– Ось ремонт зроблю в квартирі, як дружина просить, сина в університет влаштую, тоді й куплю, – відповів Петро старому.
Іноді Андрій Іванович кликав його у гості на чашку чаю.
– Зайди, Петре, побалакаємо, – так просто казав він йому, і Петро заходив.
Багато історій він наслухався від старого двірника. Він довіряв йому всі таємниці свого давнього минулого.
І оповідач він був цікавий.
Петро пив гарячий чай обов’язково з молоком і цукром, і слухав його байки з величезним інтересом.
А вдома дружина Олена бурчала на нього:
– Знайшов собі дружка для чаювання! Краще б синові з алгеброю допоміг!
Їх синок з математикою не дружив…
Але Петро все одно іноді заходив до старого. Щось прямо манило його. Або оповідання ці, або сам старий.
Скільки йому років цікаво? Петро вирішив, що сімдесят із хвостиком.
– А що ж ти тут сам живеш, Андрію Івановичу? Чого сюди переїхав до нас?
– Це я від туги, Петре, від самотності. А тут, у людському мурашнику, ніби ожив душею. З тобою ближче познайомився. Син у тебе хороший, Оленка твоя красуня. Ти бережи сім’ю, це найдорожче, що є у чоловіка…
І тоді Петро зрозумів, що сім’ї в Андрія Івановича не було, самотній він у житті, до людей тягнеться.
…Того вечора Петро припаркував машину і, піднявши комір дублянки, поспішив додому.
Але тут побачив якийсь рух – біля під’їзду стояла швидка і кілька сусідів.
На землі лежала мітла з лопатою, а на лавці лежав Андрій Іванович, навколо якого клопотав чоловік у білому халаті.
Він намагався допомогти старому, але раптом сказав:
– Ноші, швидко!
Люди навколо заметушилися, засмучений Петро допоміг перенести Андрія Івановича на ноші, і його відвезли.
Петро встиг сказати лікарю дані старого, номер квартири, ім’я, по батькові й прізвище, яке він ледь згадав. Дав свій номер телефону.
Люди навколо почали обговорювати те, що сталося.
Вийшов Іванович доріжки розчистити, а сил і не вистачило…
Сів на лавку, а невдовзі і ліг на неї.
Це все спостерігала баба Зіна, яка якраз біля вікна сиділа. Швидку її син викликав.
– Замете наше подвірʼя тепер! Як будемо ходити? – нарікала Тамара Яківна з першого під’їзду.
– Нового наймуть, подумаєш, – відповіла пенсіонерка Ольга Павлівна.
– Ой, теж мені. Та й коли вони іншого надішлють?
– Про людину хоч хтось подумав? – буркнув засмучений Петро і пішов додому, почувши:
– Він і не спілкувався ні з ким! А ви, коли його дружок, ось і думайте! Теж мені!
Вдома смачно пахло випічкою. Дружина метушилася на кухні, син тут же підійшов з ноутбуком.
– Я не розумію. Поясни, тату.
Петро пообіцяв після вечері, а за столом сказав дружині:
– Олено, гараж треба все ж таки купувати. Андрій Іванович в лікарні. Він чистив машину вранці, а мені тільки прогрівати і залишалося. А тепер… Раніше треба виходити щоранку, не поспиш до ладу, не поснідаєш.
Дружина зробила незадоволене обличчя і сказала:
– Кредит брати не будемо. Є гроші, то купуй. Але тільки після того, як Віктор вступить на навчання. Цю зиму доведеться так прожити. Та й вийде твій Іванович з лікарні рано чи пізно. А йому зайва копійка ніколи не заважала, як на мене…
…Вночі Петру спалося погано. Майже до дванадцятої із сином над математикою сидів. Той ледь розумів, чи може він пояснював погано? Ну ще б пак, у нього цей старий з голови не виходив. Як він там, що з ним?
– Треба б провідати завтра, – подумав Петро і постарався все ж таки заснути…
…А вранці йому зателефонували. Не стало Андрія Івановича вночі…
Довелося Петру поминками займатися. Олена нервувала – чому він?
Петро мовчав. Просто робив свою справу.
Так і не стало Андрія Івановича. Його маленьку квартирку звільнили і пообіцяли знайти нового двірника, а поки що, мовляв, потерпіть.
Незабаром і справді у дворі з’явилася велика, червонощока жіночка, галаслива, але добродушна.
До неї Петро посоромився за допомогою звернутися.
Машину вранці чистив сам, іноді син допомагав. Пристосувалися. Та й зима цього року випала не така вже й сніжна.
Час ішов. Звичайні робочі дні змінювалися на вихідні. Вдень робота, увечері дружина, син, вечеря, математика, телевізор.
Все йшло своєю чергою. Став забуватися старий двірник, хоч у глибині душі Петро докоряв собі за те, що жодного разу не відвідав його могилку, і про дев’ятий день забув зовсім.
А ось на сороковий все ж таки заїхав після роботи в кафе, повечеряв на самоті, взяв біленької, помʼянув.
І якось сумно йому стало. Ось був чоловік, і немає його.
Взагалі нічого не залишилося від цього життя. Пішов, зник…
А через кілька днів йому раптом подзвонив нотаріус.
Петро саме збирався на роботу, коли пролунав дзвінок телефону
– Запрошую вас на розмову, Петре Олексійовичу. Конфіденційно, – сказав нотаріус.
Петро, неабияк здивувавшись, під’їхав до нотаріальної контори з самого ранку перед роботою.
– Я все чекав, що ви самі з’явитесь, – сказав йому солідний чоловік із серйозним виразом обличчя. – Але тепер зрозумів, що ви не знаєте. Напевно, Андрій Іванович вас не повідомив.
– Про що? – здивовано запитав Петро.
– Андрій Іванович залишив заповіт, згідно з яким вам належить гараж. І ось візьміть ще цей конверт із позначкою: «Особисто в руки».
Здивований до глибини душі Петро узяв пухкий конверт, папку з документами на гараж і пішов, попрощавшись з нотаріусом, який уважно дивився на нього.
Приїхавши на роботу, Петро відкрив конверт, з якого на стіл випало кілька фото і лист.
На знімках молодий чоловік. Пара знімків де, він стоїть біля моря. На кораблі ж працював, казав. Обличчя осяює знайома посмішка. Хоча на фото Андрію Івановичу не більше сорока.
Потім Петро взяв у руки листок, списаний дрібним почерком, почав читати і застиг від здивування.
І що більше він читав, то більше дивувався!
«Петрику, ти вибач мені, недолугого старого. Я так і не наважився зізнатися тобі. Раніше твоя мама забороняла…
Я присягнув їй, що зникну з твого життя і ніколи не з’явлюся.
І зник…
Тоді, в тій не такій вже й молодості, для мене не було нічого дорожчого за свободу. А мама благала жити сім’єю…
Не домовилися ми тоді й розлучилися. А з заробітків своїх на кораблі, я мчав додому, як на крилах! Думав, що надолужу, встигну, повернуся і пригорну тебе до себе.
Але спізнився.
Твоя мама вийшла заміж і заборонила мені показуватися, спілкуватися, шукати тебе.
Потім ви всією сім’єю поїхали сюди у це місто. Але я знайшов тебе, дізнавшись, що Люди не стало, а вітчим, якого ти вважав за рідного батька, одружився.
Я оселився поруч, влаштувавшись двірником. Але тягарем тобі бути не хотів, не мав права.
Будиночок свій я продав в іншому місті, подумав, що тобі він навряд чи потрібен. А гроші вклав у гараж для тебе.
Вибач мені, синку, якщо зможеш. Відчуваю, що довго вже не протримаюся.
І як шкода, що так мало пожив біля тебе й онука. Бачиш, старість усе розставила на свої місця.
А ти бережи сім’ю. Повір мені, дорожче сім’ї немає нічого на світі. Будь щасливий і не забувай старого батька Андрія.»
І наприкінці Петро дістав з конверта останню фотографію в картонній рамці.
На ній зображений він сам років шести. На звороті напис:
«Синочок Петро».
Мама, мабуть, зглянулася, подарувала йому на згадку. У неї була така сама фотографія в альбомі…
Сльози мимоволі йшли з очей Петра. І він не знав, що йому тепер із усім цим робити.
Вдома поділився з дружиною, вона теж заплакала, пожаліла старого.
Син спохмурнів, почувши цю історію. І раптом зізнався:
– Він мені гроші іноді пропонував. На кіно, казав, на морозиво. А я сміявся: – Мама з татом дають на кишенькові витрати, діду. Собі залиш! Не брав ніколи…
…Найближчого вихідного вони всією родиною поїхали на цвинтар.
Розчистили сніг, вінок привезли з написом:
«Андрію Івановичу від сина, онука й невістки».
Одну з фотографій вдалося збільшити і зробити фото на кераміці.
На ньому стоїть усміхнений чоловік, а позаду нього тільки й вгадується море, яке відібрало в нього сім’ю, сина, щастя, нічого не подарувавши замість самотньої старості…
