Сергій Миколайович приїхав у рідне село, яке знаходилося зовсім поряд з його містом, прощатися…
Було Сергію Миколайовичу сімдесят років.
Чоловік добре знав, що будинок його дитинства, проданий покійними батьками, і давно вже знесений.
Ще років двадцять тому йому хтось сказав, що на місці цього будинку, за величезним залізним парканом, стоїть тепер невеликий завод із виробництва залізобетонних виробів.
А ось з іншого боку вулиці ще залишилися будинки його колишніх сусідів.
Але власники тих будинків теж змінилися, і не лишилося там уже нікого зі старожилів.
Тому Сергій Миколайович раніше туди і не поспішав їхати.
Але тепер…
Тепер йому дуже захотілося знову опинитися на рідній вулиці дитинства.
Чому йому цього захотілося?
А тому що він точно знав – прийшов час прощатися із цим світом…
А з чого розпочинався його світ?
Правильно – з дитинства.
Ось із цього місця і треба починати прощатися…
…Припаркувавши машину неподалік від місцевого базарчика, якого раніше на цьому місці точно не було, Сергій Миколайович вирушив у бік своєї рідної вулиці.
– Квітів купити, чи що? – майнула раптом думка у його голові, коли він побачив квітковий магазинчик. – Купити, а потім пробратися на цей завод, і покласти їх там, десь…
Подумав і самому стало смішно. Уявив, як він покладе букет, і його одразу затримають охоронці. І розпитуватимуть – що це за дивний перформанс він влаштовує?
Усередині квіткового кіоску сиділа продавчиня пенсійного віку.
Сергій Миколайович крізь вітрину бачив, як вона ліниво спостерігала за людьми.
– Що шукаємо, юначе?! – грайливо звернулася вона до Сергія Миколайовича, коли той зайшов у кіоск і застиг навпроти неї. – Квіточок мабуть хочете купити? Дружині, чи коханці?
– Якій ще коханці? – хмикнув той. – Мені, пані, потрібні такі квіти, щоб я міг покласти їх на могилку…
– Пластмасових квітів ми не продаємо, – завчено відповіла жінка. – І гвоздик у нас також немає. Але можу запропонувати вам живі айстри. Недорогі. У вас там хто лежить?
– Дитинство моє там лежить, – спокійно відповів Сергій Миколайович.
– Хто? – продавчиня уважно почала розглядати дивного покупця, намагаючись зрозуміти, пожартував цей чоловік, або він трошки не в собі.
– Так-так, – усміхнувся їй Сергій Миколайович. – Дитинство там моє поховане…
– У якому сенсі – дитинство? – перепитала жінка.
– Хочу я квіточки покласти на тому самому місці, де колись стояв мій будинок, де я виріс.
– А що, вашого будинку вже нема? – розгублено спитала жінка.
– Давно вже.
– І що там тепер?
– Кажуть, завод якийсь. Який залізобетонні вироби виготовляє. Для будівництва.
– Завод? – вона все ще дивилася на нього з підозрою. – Це наш завод? Який – місцевий?
— Ну, якщо й ви місцева, то виходить, ваш, — кивнув він.
– Стривай, любий… – одразу перейшла жінка на «ти», і стала уважно розглядати покупця. – Я щось не розумію… Ти хочеш сказати, що ти жив у тому самому будинку, на місці якого стоїть тепер цей завод?
– Так.
– І хто ти тоді? – вона почала дивитися на нього ще уважніше.
– Не зрозумів? – здивувався Сергій Миколайович. – Що значить – хто я?
Чоловік не знав, що й думати.
– Як тебе звуть? Бо ж я теж народилася і виросла в будинку, що стояв, і стоїть досі навпроти твого колишнього будинку.
– Хіба? – тепер і Сергій Миколайович почав розглядати поглядом цю жінку, намагаючись знайти в її образі хоч якісь знайомі риси. – А як вас звуть?
– А тебе?
– Я Сергій.
– Сергійко… Це ти? – вона навіть рота відкрила від неймовірного здивування. – А я – Валя… Валентина я… Стривай…
Вона дивилася на нього, як на привида.
– Але ж я думала, що немає тебе давно…
– Як немає? – здивувався той. – А де я?
– Де-де… Там… – вона показала пальцем вгору. – Ти ж, люди говорили, начебто слабий дуже був? Та так занедужав, що одного разу… Той…
– Слабий я був, так, – невдоволено кивнув чоловік. – Але я вибрався. Пощастило мені.
– Та бачу я, що пощастило! – радісно посміхнулася, нарешті вона. – Он ти який – живий і здоровий! Господи. А ми тебе тут усе поховали. Навіть часом раніше, коли ще тут жив дехто з наших сусідів, поминали тебе. Царство небесне, казали. А ти… Усіх нас обманув! Ти хоч пам’ятаєш, як ми з тобою вдвох купалися у нашому озерці?
– Звісно, пам’ятаю… – Сергію Миколайовичу раптом здалося, що він впізнає цю Валентину, з якою вони, малими, бігали потай від батьків купатися на місцеве озерце.
– А його теж засипали, – чомусь, засміялася вона. – Коли почали будувати це заводик, одразу й засинали. – Ох, Сергію…
Вона не втрималася, і погладила його по голові, як дитину.
– Він живий, виявляється… А тепер на нашій вулиці нікого з колишніх не залишилося. Все змінилося, і мешканці змінилися, роз’їхалися.
Як цей завод з’явився, люд почав тікати.
Шуму від нього, пилу…
Одна я з наших залишилося. Живу і чекаю, коли нашу сторону будинків теж почнуть зносити. А ти, значить, вирішив провідати своє дитинство?
– Ага. Провідати, а заразом і… Попрощатися.
– Навіщо – попрощатися?
– Як навіщо? Давно я хотів сюди приїхати, і ось зважився. Подумалося мені, а раптом мене скоро не стане…
– Тебе? – вона чомусь знову засміялася.
– А чого це ти смієшся? – невдоволено спитав Сергій Миколайович. – Мені що, піти в засвіти вже не можна?
– Та як же ж ти тепер підеш, якщо ти щойно народився?!
– Що значить – щойно народився?
– Так тебе ж вся наша вулиця вважала небіжчиком. А тепер ти взяв і ожив! Ти що не розумієш?
– Що? Я не розумію?
– Те, що тебе тепер на тому світі ще довго до себе не прийматимуть. Років дванадцять точно житимеш. А потім, може, ще дванадцять.
– Це чому?
– Та тому що! – вона все посміхалася. – Якщо ти сьогодні знову народився, то в тебе почався новий життєвий цикл. Тож вдало ти своє дитинство провідав. Вчасно. Взяв і народився заново. Ну, а тепер, що ж, іди, поблукай по нашій вулицею, згадай, все що тобі потрібно.
Але квіти нікуди класти й не думай. Вигадав, теж.
– А що, думаєш, не варто? – усміхнувся і він.
– А навіщо тобі ховати своє дитинство? Хоча, можеш взяти квіточки, і просто подарувати його нашій вулиці. На, тримай.
Вона простягла йому скромний букетик хризантем.
– Скільки з мене? – спитав він діловито.
– Та нічогісінько! – махнула вона рукою. – Іди вже, гуляй, дихай дитинством, новонароджений.
І вона знову радісно засміялася…
