Славко ріс у селі в бабусі Каті і діда Михайла без батька.
Мати його в молодості, так би мовити, «в подолі принесла».
Довго Михайло соромився такого вчинку дочки, сварився спочатку, але розтануло його серце, коли привезла дочку з пологового будинку синочка – Славка, викапаного діда.
Ріс хлопчик, і навіть родимки і характер – все було від діда.
– Копія тебе, – сміялася дружина. – Народила нам внука наша донечка й поїхала в місто знову щастя шукати…
– Аби знову не принесла, – побоювався дід. – Невже тепер розуму не вистачить не наступити на ті ж граблі?
Але Ліза вийшла заміж у місті, а Славко так і залишився у бабусі і дідуся в селі. Звісно, мати відвідувала його часто, але забирати від батьків так і не стала.
Славко був улюбленцем у бабусі також.
– Я завжди мріяла про внучку, – говорила чоловікові Катерина. – А ні – хлопчик народився першим. Ну, гаразд, виховаємо не гірше, аніж в інших сім’ях.
Баба Катя старалася. Вона передавала Славку усі свої вміння. Хлопчик уже до школи вмів читати й писати, знав напам’ять вірші, непогано для свого віку малював.
Але на цьому уроки бабусі не закінчувалися. Коли дід ішов працювати сторожем, пекли онук із бабою пироги в печі, ліпили разом вареники, варили в чавунці борщ.
– Ось тільки ти його і чоловічим справам вчи! – сердився дід Михайло, коли дізнавався від онука, що вони знову готували з бабусею. – Не чоловіче це діло – біля печі з горщиками стояти! Мало того, що він батька не знає, так ти його жіночим звичкам давай ще вивчи.
– От ти недолугий! – сердилася бабуся. – Хіба вміти готувати це погано? У ресторанах, між іншим, кухарі, здебільшого – чоловіки! А якщо вже так, то й юшку он наприклад і шашлики чоловіки тільки так готують!
Дід махав рукою, і якомога частіше водив онука у свою майстерню: показував, як працювати з різними інструментами, вчив рубати дрова, підгодовувати рибу в ставку, а потім уже й рибалити.
– Славку пощастило, – говорили сусіди, бачачи, як сперечаються дідусь і бабуся у вихованні хлопчика. – Навчиться усьому, і тільки хорошому. Хоч немає батька, і матір рідко баче, а хлопчик росте добрий і ввічливий до людей.
Будучи вже студентом, Славко жив із матір’ю й вітчимом у місті, де росла його сестричка.
Славко хоч і ходив там гуляти з приятелями й подругами, але кожен вихідний неодмінно відвідував у селі бабусю і дідуся, бо сумував за ними.
Славко як пішов працювати, то подався на кухаря. Він влаштувався в кафе, де пропрацював два роки, а зібравши трохи грошей, відкрив з другом свій невеликий ресторанчик.
Спочатку справи йшли непогано, місце було хорошим, і Славко тішився першим успіхом. Але невдовзі стали відкриватися й інші подібні заклади, і друзям стало невигідно працювати разом, тому Славко поступився товаришеві бізнесом, і поїхав на якийсь час у село, щоб обміркувати, чим займатися далі.
Село його було біля траси, буквально за триста метрів від великої дороги.
– От би на трасі кафе відкрити. Тут день і ніч машин купа. Багато хто зупинявся б перекусити, і конкуренції великої немає, – мріяв Славко.
– То в чому ж річ? – підтримала бабуся, – для водіїв не проблема доїхати триста метрів до околиці нашого села. Тим більше, що дорога у нас непогана. На околиці можна відкрити заклад. Ти чудово готуєш. Я допоможу тобі з прибиранням перший час, з миттям посуду, а в нашому селі обов’язково знайдуться охочі підробити, не треба їздити в місто…
– Давай, Славко, – підтримав його й дід Михайло, – я теж на підхваті буду, можу продукти підвозити які потрібно. А взагалі, в нашому селі багато хто б тобі збував натуральні овочі, молоко, сири, і м’ясо. Тільки раді будуть…
– Невже й ти радий, що Славко повернеться? Ти ж був невдоволений, що він став кухарем? – здивувалася бабуся рішенню діда.
Славко обійняв бабусю і дідуся, і вирішив спробувати. Якийсь час знадобився, щоб домовитися з орендою ділянки з невеликим міцним будиночком, замінити електрику, купити обладнання. Навіть два банери довелося замовити і встановити їх на трасі, коли все було готове.
Почав Славко з шашликів і з найпростішого обіднього меню, а годував гостей влітку на свіжому повітрі під навісом, де смажив мʼясце на очах у відвідувачів, підкидаючи вугілля у великий цегляний мангал. Поруч була влаштована зона відпочинку з лавками, туалетом і душовою.
Біля його літнього кафе був природній ставок, який Славко мріяв наповнити рибою.
Але відвідувачам вже й так сподобалися його страви, ціни, чудовий краєвид.
Славко одразу ж найняв собі помічника, крім того, що бабуся з дідом теж йому допомагали. Відвідувачів з кожним місяцем все більшало. Навколо навісу з дерев’яними лавками і столами невдовзі з’явився дитячий майданчик, шезлонги для відпочинку, а біля ставка – містки для риболовлі.
Не минуло й пів року, як Славко вже прийняв на роботу Наталю, колишню однокласницю, старанну дівчину з приємною зовнішністю.
І Наталя на свята подавала гостям обіди у вишиванці, чим особливо розчулювала бабу Катю.
– Як думаєш, налагодиться у них, чи ні? – тихо питав дід Михайло свою дружину, киваючи у бік Наталі і Славка.
– Ось уже не можу сказати, одне ясно, що вони дуже захоплені своїм кафе. Славко без вихідних і відпусток працює, і розвиває свою справу, і думаю, якщо Наталя оцінить його, то не пошкодує, – висловила свою думку бабуся.
– Пора йому вже мати дружину, одному в такій справі непросто, та й ми з тобою не завжди будемо йому допомагати, все-таки на пенсії, і справа ця для молодих, – міркував Михайло.
Як не стежили нишком за Славком і Наталкою бабуся з дідом, але не бачили ознак кохання.
Наталка була дуже зібраною, діловитою, і працювала нарівні зі Славком. Вона закінчила курси кухарів і отримала документи, а також навчилася пекти хліб, не кажучи вже про пироги і різну солодку випічку.
Але якось Славко занедужав і зліг. Наталці з бабусею і дідом і з працівниками довелося вести роботу кафе без господаря.
Славко дуже переживав, але бабуся щодня відвідувала його в лікарні, заспокоюючи онука, що справи йдуть добре, шашлики готує дід, не гірше за справжнього кухаря, а Наталя подає обіди, вечері і сніданки по меню, і встигає пекти.
– Ой, невже справляєтесь? – зітхав Славко, а бабуся витирала йому піт з чола і примовляла як у дитинстві:
– Нічого, любий, спи, відпочивай, і видужуй. Лікарі кажуть, що все буде гаразд, що вчасно ми тебе привезли до лікарні. А якби впирався, то могло бути й гірше. Найголовніше – здоров’я, а про роботу не думай. Адже у нас чудова компанія, де всі один за одного…
Славко заснув. Прокинувся він аж вранці. Хлопець відкрив очі і застиг від здивування.
Він побачив перед собою… Наталю!
– Як? Ти тут, Наталко? Не треба було через мене їхати…
– Нічого страшного. Сьогодні дощ стіною. Відвідувачів мало. Але ж у нас всього наготовлено. Там дід, бабуся керує кухнею, а моя мати з батьком поїхали у місто по товар. Я їх попросила. Все одно їм треба в магазин для себе, – Наталка оглядала Славка. – А ти змарнів, але вагу потім набереш, головне, щоб ти не хвилювався. Якщо хочеш, я дзвонитиму тобі хоч кілька разів на день, аби ти не турбувався. І без тебе все йде добре.
– Дякую, Наталко … – Славко поцілував її руку, коли вона поправляла йому подушку. – Ти моя опора. Ти навіть не уявляєш яка.
– А бабуся і дідусь? Вони золоті у тебе. І ти сам – такий…
– Який? – поцікавився Славко. – Звичайний кухар…
– Ні, не звичайний. Таких пошукати ще треба. Не будь скромним, Славко. Ти завжди таким був дуже цілеспрямованим. Я дивувалася тобі ще зі школи… – Наталка трохи почервоніла і погладила його по голові. – Ну, я їду. Дзвонитиму. Спи…
Славко зітхнув після того, як вона пішла, і вперше у лікарні заснув як немовля. З цього моменту його самопочуття стало покращуватись.
Повернувшись з лікарні, Славко на слабких ногах одразу ж поспішив у кафе. Там було все як завжди: затишно, чисто, пахло запашними пирогами. Відвідувачі обідали за столами, насолоджуючись краєвидом та сонячною погодою.
Наталя посадила Славка обідати, поряд сіли й бабуся з дідом.
– Тепер тебе відгодовуватимемо, – сказала бабуся. – А тобі наука буде – бережи себе.
Дід кивнув на знак згоди, і його відверто жалісливий і добрий погляд розчулив Славка до глибини серця.
– Дякую, мої рідні… – обізвався Славко, і почав пити чай, – а добре б, Наталю, нам свій фірмовий чай, а не магазинний, подавати гостям, га?
– Ти тут хазяїн, – відповіла Наталя з усмішкою, – як скажеш, так і буде.
Дід з бабою перезирнулися й пішли на кухню. А Славко взяв Наталю за руки:
– Ти дуже допомогла мені. Не знаю, що було б з кафе, якби не ти… Справжня господиня…
– Посада в мене така. Нічого особливого, Славко. Якби занедужала я, ти теж впорався б… – вона почервоніла, а він не випускав її руки.
– Я знав, що ти розумниця, і роботяща дівчина… І мені завжди хотілося мати таку дівчину в житті… Щоб бути на одній хвилі, розумієш? – Славко хвилювався.
А Наталя опустила руки на коліна і встала.
– Тобі треба більше відпочивати, сиди, зустрічай відвідувачів на касі, а я піду до своєї випічки, – вона посміхнулася і пішла готувати.
Славко провів її поглядом і здивувався з того, що вона перевела розмову і пішла.
– Невже я їй не подобаюсь? А в лікарні начебто хвалило мене і захоплювалося… Не розумію…
– Що? – підійшла до онука бабуся. – Поговорили?
– І так, і ні. Коли я натякнув, що мені потрібна така жінка в житті, то вона встала і пішла на кухню… – раптом розповів він бабусі зміст розмови.
– Ех, ти… Потрібна жінка! – сказала бабуся. – Усім потрібна така дружина. Дівчина золота! І охайна, і вміла на всі руки. І ділова, трудяга. Втім, як і ти. Але найголовніше для жінки – що?
– Що? – незрозуміло дивився на бабусю Славко.
– Любов! – сказала бабуся.
– Ну, то це зрозуміло, коли пропозицію роблять, – видихнув хлопець.
– Кому зрозуміло? – запитала бабуся, переходячи на шепіт і озираючись на машини, які під’їжджали. – Тобі зрозуміло? А треба прямо сказати їй! Вона має це почути, і не раз. Якщо ти її, звісно, любиш. По-справжньому. Як чоловік, ти маєш зробити свою дружину щасливою. А не тільки працівницею в домі і на роботі. Така Наталя – одна… Так чи ні?
– Звичайно, бабусю… – відповів Славко.
Увечері того ж дня Славко проводжав Наталю додому. Обоє були втомлені, але щасливі.
– Як я рада, що всі вдома… – говорила Наталка, – ось тільки зараз і я можу зізнатися, що хвилювалася і за тебе, і за роботу, і навіть за бабусю і діда твоїх. Вони так старалися й переживали, що мало відпочивали.
– Влаштував я вам усім клопіт. Але від завтра я даю тобі відпустку. Відпочивай, якщо хочеш – кудись поїдь… – запропонував Славко.
Наталка здивовано подивилася на нього.
– Ти ще слабкий. Нікуди я не поїду, і зараз не візьму вихідні чи відпустку. Краще потім, – вона здавалася засмученою.
– Вибач, я думаю, що скоро буду у формі. І тоді, як зміцнію остаточно, то ми… – почав Славко і осікся.
Він зупинився і знову взяв Наталку за руку.
Вона дивилася на нього і посміхалася.
– Тоді ми з тобою одружимося, Наталко, – видав він, – тому що я люблю тебе. І ми маємо бути разом. Я намагатимусь зробити тебе щасливою. Віриш?
– Так, – відповіла вона. – А я тебе… Я так сумувала, поки тебе не було. Звикла, що ми пліч-о-пліч…
– А працювати ми дуже багато не будемо. Це зараз, поки все влаштовується. Як станемо на ноги, так і буде вже легше. Мені дзвонив мій приятель по бізнесу у місті. У нього там все закрилося. Конкуренція у місті велика. Так хоче поряд тут, у нас, відкрити гостьові будиночки. І буде ще веселіше… Як ти думаєш?
– А чому б і ні, якщо він вважає, що в нього піде справа? – усміхнулася Наталка. – А нам з тобою і з кафе турбот вистачить. Усіх грошей не заробити. Аби не сваритися і всім вистачило б місця.
– Тільки ми все знову з тобою про роботу… – засміявся Славко. – А я тепер буду щодня тобі говорити, що люблю, Наталю, і ми одружимося якнайшвидше…
Вони цілувалися біля її порога, ніби їм було по сімнадцять років. І були щасливі, як ніколи.
Щасливі були й дід із бабою.
– Ну, не йде? – тихо питав Михайло дружину.
– Нема, – шепотіла Катерина, дивлячись з-за фіранки на дорогу. – Кажу ж – проводжати він її пішов, і думаю, що він налаштований рішуче.
– Тобто, як я розумію, – знову прошепотів Михайло. – Він їй зараз, у цей момент, пропозицію робить?
– Саме так. Правильно ти розумієш, але точні дані будуть, коли він повернеться. Однак ми не повинні тут вичікувати, давай лягати спати. Він сам нам все скаже, – відповіла Катя.
Вони лягли спати, але не спалося. Баба і дід дочекалися обережних кроків Славка, який прийшов у свою кімнату. Однак, внука розпирало від щастя… Він підійшов навшпиньки до бабусиного ліжка і запитав дуже тихо:
– Спиш, бабусю?
– А що таке? – теж пошепки спитала бабуся і тут же сіла.
– Ну, справа зроблена, – тихо сказав Славко, переживаючи розбудити діда. – Згодна вона. Про кохання, зрозуміло, тільки мова і йшла… Так що скоро ми збираємося одружитися.
– Молодчина, Славко, так воно й добре, так воно й краще. По-людськи.
Славко пішов до себе в кімнату спати. А коли за кілька хвилин бабуся почула, що він заснув, то тихенько встала і підійшла до ліжка Михайла, де він спав за піччю.
– Ну, спиш, чи що? – вона торкнулася його плеча, присівши поряд.
– Та ні, що ти… – почула вона шепіт чоловіка.
– Все добре в них.
– Чув я, – Михайло сів, і видно було в місячному світлі, що він витирає очі.
Потім він ніжно обійняв дружину…
– Ось і дожили ми, Михайло, до весілля онука… Як же ж добре… – Катя встала і поцілувала чоловіка. – Спи, любий…
