Історії жінок

Софія дізналася, що в неї буде дитина. – Мій Андрійко буде у захваті! – подумала жінка. Весь день вона готувалася до особливої ​​вечері. Софія приготувала улюблені страви чоловіка, поставила свічки – все мало бути ідеально… І ось гримнули вхідні двері. Андрій повернувся з роботи раніше. – Андрійку, у мене для тебе є приголомшлива новина! – вигукнула Софія. Вона вискочила в коридор і раптом застигла. Щось було не так. Андрій стояв, опустивши очі, його плечі були напружені… – Нам треба поговорити, – тихо сказав він. – Я… – він зробив паузу. – Я йду, Софійко. – Що-о-о? Це якийсь жарт? – тільки й промовила вона

Іноді доля дає нам такі сюрпризи, від яких перехоплює подих. І не завжди в хорошому сенсі…

Софія схвильовано дивилася на дві смужки на тесті.

Вагітна!

Після стількох років очікування це здавалося дивом.

Руки тремтіли, а в голові проносилися образи майбутнього – маленькі пінетки, колискові, перші кроки…

– Андрій буде в захваті! – прошепотіла вона.

Весь день вона готувалася до особливої ​​вечері. Улюблені страви чоловіка, свічки – все мало бути ідеально.

Софія репетирувала, як скаже йому новину, уявляла його реакцію…

Гримнули вхідні двері. Андрій повернувся з роботи раніше, аніж зазвичай.

– Андрійку, у мене для тебе є приголомшлива новина! – вигукнула Софія.

Вона вискочила в коридор і раптом застигла.

Щось було не так. Андрій стояв, опустивши очі, його плечі були напружені…

– Нам треба поговорити, – тихо сказав він.

Знаєте це відчуття, коли земля йде з-під ніг? Коли реальність раптом перетворюється на якийсь сюр?

– Я… – він зробив паузу. – Я йду, Софійко.

– Що-о-о? – її голос стрепенувся. – Це якийсь жарт?

– Аліса вагітна… Від мене…

Тиша. Дзвінка тиша, в якій було чути тільки биття серця.

– Аліса? Твоя нова помічниця? – тихо запитала Софія.

– Я люблю її, Софійко. І… Розумієш, вона подарує мені дитину. Продовження роду це те, чого я завжди хотів.

«Продовження роду» – ці слова прозвучали якось нереально.

– А як же ж всі ці роки? – запитала Софія. – Коли ти казав, що нам рано! Коли ми відкладали! Коли я проходила всі ці обстеження… На твоє прохання!

Андрій скривився:

– Софійко, не починай сваритися. Я просто…

– Сваритися?! – вона розреготалася, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. – Знаєш що? У мене також є новина. Я вагітна!

Його обличчя змінилося. На мить в очах майнуло щось таке… Здивування? Жаль? Але він швидко взяв себе в руки.

– Це… Нічого не змінює. Я вже вирішив.

Як дивно влаштоване життя. Одного разу ти на вершині щастя, а іншого – все розсипається як картковий будиночок…

– Забирайся, – тихо промовила Софія. – ЙДИ!

Вхідні двері гримнули.

Софія повільно сіла на підлогу у коридорі. Десять років шлюбу. Десять років кохання, надій, планів – все виявилося брехнею…

Телефон завібрував. Повідомлення від подруги:

«Софійко, як пройшов прийом у лікаря?»

Точно. Вранці вона була в жіночій консультації. Лікарка Олена Павлівна, така уважна й дбайлива…

Тремтячими пальцями Софія набрала номер лікарні.

– Олено Павлівно? Вибачте за пізній дзвінок… Можна… Можна прийти до вас? Прямо зараз?

Кабінет Олени Павлівни став для Софії острівцем спокою в бурхливому морі емоцій.

– Ти сильна, Софійко, – говорила лікарка, простягаючи чашку заспокійливого чаю. – І ти не одна.

– Але як… Як жити далі? – Софія взяла чашку тремтячими руками. – Все, у що я вірила…

– А давай подумаємо не про те, що ти втратила, а про те, що придбала? – Олена Павлівна сіла поряд. – У тебе буде дитина. Малюк, про якого ти завжди мріяла.

Дивно, як чужі люди іноді стають ближчими за рідних. Як випадкові зустрічі перетворюються на доленосні моменти.

…Дні складалися в тижні, тижні – в місяці. Софія поринула у турботу про своє здоров’я та майбутнє малюка.

На групових заняттях для вагітних вона познайомилася з іншими жінками, їхні історії й підтримка допомагали рухатися далі.

– Уявляєш, – ділилася вона з Оленою Павлівною на черговому прийомі. – Я вперше за довгий час подумала про свої бажання. Виявляється, я завжди хотіла займатись флористикою!

– Ось бачиш, – усміхалася лікарка. – Іноді треба відпустити минуле, щоб побачити нові можливості.

Час летів. Живіт округлявся, а разом з ним зростала і впевненість Софії в собі. Вона записалася на курси флористики.

А потім з’явився Михайло.

– Приголомшливий букет! – почула вона одного разу у своїй маленькій крамничці. – Ви справжня майстриня.

Він був не схожий на Андрія – спокійний, впевнений, з добрими очима і легкою сивиною на скронях.

Працював не аби ким, а архітектором! Нещодавно переїхав у їхнє місто.

– Знаєте, – сказав він, забираючи букет. – Мій будинок потребує таких же ж яскравих фарб. Може, допоможете з оформленням?

Їхні стосунки розвивалися неспішно, без зайвої драми. Михайло не квапив події, просто був поряд. Допомагав із важкими вазами в магазині, возив на прийоми до лікаря, слухав про її страхи й сумніви.

– Я не шукаю заміни батькові своєї дитини, – сказала якось Софія.

– А я й не претендую на цю роль, – усміхнувся Михайло. – Просто хочу бути поряд. З вами обома.

Коли народився маленький Артем, саме Михайло був у коридорі пологового будинку. Саме він першим взяв малюка на руки після Софії.

П’ять років пролетіли як одна мить…

– Мамо, дивись, який замок я збудував! – Артем гордо демонстрував свій витвір із конструктора.

– Справжній архітектор, як тато! – усміхнулася Софія, ловлячи закоханий погляд Михайла.

Так, тепер Мишко був офіційно татом. Вони одружилися, коли Артемові виповнилося три роки. А через рік народилася їхня донька Марійка.

…Дзвінок пролунав у звичайний недільний день. Софія якраз заплітала Марійці косички, поки Михайло з Артемом поралися з новим конструктором.

– Софійко… – цей голос вона впізнала б із тисячі. – Нам треба поговорити.

Андрій… П’ять років мовчання, і ось…

– Про що? – її голос залишився спокійним, тільки пальці, які заплітали косичку, злегка здригнулися.

– Я… Я все зрозумів. Аліса… Вона обманула мене. Дитина виявилася не моєю. Тест все підтвердив…

– І що ти хочеш від мене, Андрію?

– Повернути все! – у його голосі лунав розпач. – Я дізнався, що ти… Що ми маємо сина. Я маю право…

– Стоп! – Софія акуратно зав’язала бантик на косичку дочки. – Марійко, сонечко, йди до тата й брата, добре?

Дочекавшись, поки дочка піде, вона продовжила:

– Ти не маєш ніякого права, Андрію. У Артема є батько – люблячий, дбайливий, той, хто був поруч із першого дня його життя.

– Але ж я його батько! Я подам у суд! Я…

– Правда? – у її голосі з’явилися сталеві нотки. – І що скажеш судді? Що залишив вагітну дружину заради іншої жінки? Що п’ять років не цікавилося долею дитини? Що з’явився тільки коли твоє нове життя зруйнувалося?

Тиша в слухавці.

– Послухай, Андрію, – Софія зітхнула. – Я давно пробачила тебе. Правда. Тому що завдяки твоєму відходу я знайшла справжнє щастя. У мене чудова сім’я, улюблена справа, двоє чудових дітей. Не руйнуй ще й це.

– Софійко…

– Прощавай, Андрію. І… Будь щасливий.

Вона поклала слухавку й підійшла до вікна. У дитячій Михайло з дітьми будували щось грандіозне з конструктора, сміючись і жартуючи один з одного…

…Іноді потрібно втратити щось важливе, щоб знайти щось безцінне.

Іноді зрада – це не кінець шляху, а початок нової, прекрасної історії.

Софія посміхнулася і пішла до своєї родини. Її справжньої родини…

Щастя не в тому, щоб утримати щось, чи когось. Щастя – це коли ти нарешті стаєш собою.

Коли розумієш, що кожна втрата – це двері у нове життя.

Треба тільки набратися сміливості й відкрити їх…

Вам також має сподобатись...

Наталка сіла в крісло перед телевізором. Якраз почався її улюблений серіал. Раптом вона згадала, що забула винести сміття… Наталя взяла пакет і вискочила, як була, в рожевому халатику до смітника. Вона хотіла вже повертатися додому, коли почула позаду себе чоловічий голос. – А ви теж у цьому будинку живете? – запитував її якийсь чоловік. – Ніколи вас тут не бачив. Я недавно переїхав сюди. Може підкажете мені, де тут недалеко є продуктовий магазин? Наталка обернулася на голос і ахнула від побаченого

Марина накинула пальто і вийшла до найближчої крамниці. Вона зайшла, купила хліба, молока і яєць. Її син Дмитрик любить омлет. На виході з магазину був прилавок із фруктами. Марина вирішила купити винограду. Вона перерахувала залишок грошей і взяла найменше гроно. Продавчиня похмуро зиркнула на неї і кинула гроно на ваги – видно, щоб ваги більше показали. Ще й гілку рукою тримає… Вдома Марина дістала гроно винограду: – Їж, Дмитрику! – Як смачно, мамо, а ми що, розбагатіли? – запитав син. Марина засміялася: – Скоро точно розбагатіємо. Марина відкрила свою сумочку й оторопіла від побаченого

– Це міні-спідниця, Олено, схаменися! – співчутливо казала Марія подрузі. – А ця як тобі? – усміхнулася Олена. – Слухай, так ти не допоможеш своїй проблемі, – сказала Марія. Олена, яку недавно зрадив чоловік, помовчала. І вона пішла вибирати… Ще коротшу спідницю! – Стій, цю візьми, – наздогнала її Марія. – Ні, я таку не хочу. Сама носи, Марійко, – сказала Олена. – Вибач, але ти сама мені розповіла про зраду Вадима. Я розлучилася і хочу змінитися. І ще, я не розумію, чому він так хоче зберегти сім’ю, якщо у вас… Тобто у нього з коханкою, великі плани на майбутнє? Марія аж змінилася на обличчі від почутого

Лариса приїхала жити у рідне село до матері. Весною вони город посадили. – Ларко, глянь, як вишні цього року цвітуть! – сказала мати. – Не просто це, на добро. Пам’ятаю я, що так цвіли, коли ти у нас з батьком народилася! Лариса з матірʼю до батька на могилку ходила, прибирала її… – Ігорівно, глянь до тебе стукають у хвіртку! – гукнула якось їм сусідка. Мати пішла відчиняти. Дівчина якась стоїть, поряд малий хлопчик на сонечку мружиться… – Вам кого, діточки? – здивувалася Галина Ігорівна. А потім на хлопчика як глянула, і аж ахнула від несподіванки