Іноді доля дає нам такі сюрпризи, від яких перехоплює подих. І не завжди в хорошому сенсі…
Софія схвильовано дивилася на дві смужки на тесті.
Вагітна!
Після стількох років очікування це здавалося дивом.
Руки тремтіли, а в голові проносилися образи майбутнього – маленькі пінетки, колискові, перші кроки…
– Андрій буде в захваті! – прошепотіла вона.
Весь день вона готувалася до особливої вечері. Улюблені страви чоловіка, свічки – все мало бути ідеально.
Софія репетирувала, як скаже йому новину, уявляла його реакцію…
Гримнули вхідні двері. Андрій повернувся з роботи раніше, аніж зазвичай.
– Андрійку, у мене для тебе є приголомшлива новина! – вигукнула Софія.
Вона вискочила в коридор і раптом застигла.
Щось було не так. Андрій стояв, опустивши очі, його плечі були напружені…
– Нам треба поговорити, – тихо сказав він.
Знаєте це відчуття, коли земля йде з-під ніг? Коли реальність раптом перетворюється на якийсь сюр?
– Я… – він зробив паузу. – Я йду, Софійко.
– Що-о-о? – її голос стрепенувся. – Це якийсь жарт?
– Аліса вагітна… Від мене…
Тиша. Дзвінка тиша, в якій було чути тільки биття серця.
– Аліса? Твоя нова помічниця? – тихо запитала Софія.
– Я люблю її, Софійко. І… Розумієш, вона подарує мені дитину. Продовження роду це те, чого я завжди хотів.
«Продовження роду» – ці слова прозвучали якось нереально.
– А як же ж всі ці роки? – запитала Софія. – Коли ти казав, що нам рано! Коли ми відкладали! Коли я проходила всі ці обстеження… На твоє прохання!
Андрій скривився:
– Софійко, не починай сваритися. Я просто…
– Сваритися?! – вона розреготалася, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. – Знаєш що? У мене також є новина. Я вагітна!
Його обличчя змінилося. На мить в очах майнуло щось таке… Здивування? Жаль? Але він швидко взяв себе в руки.
– Це… Нічого не змінює. Я вже вирішив.
Як дивно влаштоване життя. Одного разу ти на вершині щастя, а іншого – все розсипається як картковий будиночок…
– Забирайся, – тихо промовила Софія. – ЙДИ!
Вхідні двері гримнули.
Софія повільно сіла на підлогу у коридорі. Десять років шлюбу. Десять років кохання, надій, планів – все виявилося брехнею…
Телефон завібрував. Повідомлення від подруги:
«Софійко, як пройшов прийом у лікаря?»
Точно. Вранці вона була в жіночій консультації. Лікарка Олена Павлівна, така уважна й дбайлива…
Тремтячими пальцями Софія набрала номер лікарні.
– Олено Павлівно? Вибачте за пізній дзвінок… Можна… Можна прийти до вас? Прямо зараз?
Кабінет Олени Павлівни став для Софії острівцем спокою в бурхливому морі емоцій.
– Ти сильна, Софійко, – говорила лікарка, простягаючи чашку заспокійливого чаю. – І ти не одна.
– Але як… Як жити далі? – Софія взяла чашку тремтячими руками. – Все, у що я вірила…
– А давай подумаємо не про те, що ти втратила, а про те, що придбала? – Олена Павлівна сіла поряд. – У тебе буде дитина. Малюк, про якого ти завжди мріяла.
Дивно, як чужі люди іноді стають ближчими за рідних. Як випадкові зустрічі перетворюються на доленосні моменти.
…Дні складалися в тижні, тижні – в місяці. Софія поринула у турботу про своє здоров’я та майбутнє малюка.
На групових заняттях для вагітних вона познайомилася з іншими жінками, їхні історії й підтримка допомагали рухатися далі.
– Уявляєш, – ділилася вона з Оленою Павлівною на черговому прийомі. – Я вперше за довгий час подумала про свої бажання. Виявляється, я завжди хотіла займатись флористикою!
– Ось бачиш, – усміхалася лікарка. – Іноді треба відпустити минуле, щоб побачити нові можливості.
Час летів. Живіт округлявся, а разом з ним зростала і впевненість Софії в собі. Вона записалася на курси флористики.
А потім з’явився Михайло.
– Приголомшливий букет! – почула вона одного разу у своїй маленькій крамничці. – Ви справжня майстриня.
Він був не схожий на Андрія – спокійний, впевнений, з добрими очима і легкою сивиною на скронях.
Працював не аби ким, а архітектором! Нещодавно переїхав у їхнє місто.
– Знаєте, – сказав він, забираючи букет. – Мій будинок потребує таких же ж яскравих фарб. Може, допоможете з оформленням?
Їхні стосунки розвивалися неспішно, без зайвої драми. Михайло не квапив події, просто був поряд. Допомагав із важкими вазами в магазині, возив на прийоми до лікаря, слухав про її страхи й сумніви.
– Я не шукаю заміни батькові своєї дитини, – сказала якось Софія.
– А я й не претендую на цю роль, – усміхнувся Михайло. – Просто хочу бути поряд. З вами обома.
Коли народився маленький Артем, саме Михайло був у коридорі пологового будинку. Саме він першим взяв малюка на руки після Софії.
П’ять років пролетіли як одна мить…
– Мамо, дивись, який замок я збудував! – Артем гордо демонстрував свій витвір із конструктора.
– Справжній архітектор, як тато! – усміхнулася Софія, ловлячи закоханий погляд Михайла.
Так, тепер Мишко був офіційно татом. Вони одружилися, коли Артемові виповнилося три роки. А через рік народилася їхня донька Марійка.
…Дзвінок пролунав у звичайний недільний день. Софія якраз заплітала Марійці косички, поки Михайло з Артемом поралися з новим конструктором.
– Софійко… – цей голос вона впізнала б із тисячі. – Нам треба поговорити.
Андрій… П’ять років мовчання, і ось…
– Про що? – її голос залишився спокійним, тільки пальці, які заплітали косичку, злегка здригнулися.
– Я… Я все зрозумів. Аліса… Вона обманула мене. Дитина виявилася не моєю. Тест все підтвердив…
– І що ти хочеш від мене, Андрію?
– Повернути все! – у його голосі лунав розпач. – Я дізнався, що ти… Що ми маємо сина. Я маю право…
– Стоп! – Софія акуратно зав’язала бантик на косичку дочки. – Марійко, сонечко, йди до тата й брата, добре?
Дочекавшись, поки дочка піде, вона продовжила:
– Ти не маєш ніякого права, Андрію. У Артема є батько – люблячий, дбайливий, той, хто був поруч із першого дня його життя.
– Але ж я його батько! Я подам у суд! Я…
– Правда? – у її голосі з’явилися сталеві нотки. – І що скажеш судді? Що залишив вагітну дружину заради іншої жінки? Що п’ять років не цікавилося долею дитини? Що з’явився тільки коли твоє нове життя зруйнувалося?
Тиша в слухавці.
– Послухай, Андрію, – Софія зітхнула. – Я давно пробачила тебе. Правда. Тому що завдяки твоєму відходу я знайшла справжнє щастя. У мене чудова сім’я, улюблена справа, двоє чудових дітей. Не руйнуй ще й це.
– Софійко…
– Прощавай, Андрію. І… Будь щасливий.
Вона поклала слухавку й підійшла до вікна. У дитячій Михайло з дітьми будували щось грандіозне з конструктора, сміючись і жартуючи один з одного…
…Іноді потрібно втратити щось важливе, щоб знайти щось безцінне.
Іноді зрада – це не кінець шляху, а початок нової, прекрасної історії.
Софія посміхнулася і пішла до своєї родини. Її справжньої родини…
Щастя не в тому, щоб утримати щось, чи когось. Щастя – це коли ти нарешті стаєш собою.
Коли розумієш, що кожна втрата – це двері у нове життя.
Треба тільки набратися сміливості й відкрити їх…