Історії жінок

Софія дізналася, що в неї буде дитина. – Мій Андрійко буде у захваті! – подумала жінка. Весь день вона готувалася до особливої ​​вечері. Софія приготувала улюблені страви чоловіка, поставила свічки – все мало бути ідеально… І ось гримнули вхідні двері. Андрій повернувся з роботи раніше. – Андрійку, у мене для тебе є приголомшлива новина! – вигукнула Софія. Вона вискочила в коридор і раптом застигла. Щось було не так. Андрій стояв, опустивши очі, його плечі були напружені… – Нам треба поговорити, – тихо сказав він. – Я… – він зробив паузу. – Я йду, Софійко. – Що-о-о? Це якийсь жарт? – тільки й промовила вона

Іноді доля дає нам такі сюрпризи, від яких перехоплює подих. І не завжди в хорошому сенсі…

Софія схвильовано дивилася на дві смужки на тесті.

Вагітна!

Після стількох років очікування це здавалося дивом.

Руки тремтіли, а в голові проносилися образи майбутнього – маленькі пінетки, колискові, перші кроки…

– Андрій буде в захваті! – прошепотіла вона.

Весь день вона готувалася до особливої ​​вечері. Улюблені страви чоловіка, свічки – все мало бути ідеально.

Софія репетирувала, як скаже йому новину, уявляла його реакцію…

Гримнули вхідні двері. Андрій повернувся з роботи раніше, аніж зазвичай.

– Андрійку, у мене для тебе є приголомшлива новина! – вигукнула Софія.

Вона вискочила в коридор і раптом застигла.

Щось було не так. Андрій стояв, опустивши очі, його плечі були напружені…

– Нам треба поговорити, – тихо сказав він.

Знаєте це відчуття, коли земля йде з-під ніг? Коли реальність раптом перетворюється на якийсь сюр?

– Я… – він зробив паузу. – Я йду, Софійко.

– Що-о-о? – її голос стрепенувся. – Це якийсь жарт?

– Аліса вагітна… Від мене…

Тиша. Дзвінка тиша, в якій було чути тільки биття серця.

– Аліса? Твоя нова помічниця? – тихо запитала Софія.

– Я люблю її, Софійко. І… Розумієш, вона подарує мені дитину. Продовження роду це те, чого я завжди хотів.

«Продовження роду» – ці слова прозвучали якось нереально.

– А як же ж всі ці роки? – запитала Софія. – Коли ти казав, що нам рано! Коли ми відкладали! Коли я проходила всі ці обстеження… На твоє прохання!

Андрій скривився:

– Софійко, не починай сваритися. Я просто…

– Сваритися?! – вона розреготалася, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. – Знаєш що? У мене також є новина. Я вагітна!

Його обличчя змінилося. На мить в очах майнуло щось таке… Здивування? Жаль? Але він швидко взяв себе в руки.

– Це… Нічого не змінює. Я вже вирішив.

Як дивно влаштоване життя. Одного разу ти на вершині щастя, а іншого – все розсипається як картковий будиночок…

– Забирайся, – тихо промовила Софія. – ЙДИ!

Вхідні двері гримнули.

Софія повільно сіла на підлогу у коридорі. Десять років шлюбу. Десять років кохання, надій, планів – все виявилося брехнею…

Телефон завібрував. Повідомлення від подруги:

«Софійко, як пройшов прийом у лікаря?»

Точно. Вранці вона була в жіночій консультації. Лікарка Олена Павлівна, така уважна й дбайлива…

Тремтячими пальцями Софія набрала номер лікарні.

– Олено Павлівно? Вибачте за пізній дзвінок… Можна… Можна прийти до вас? Прямо зараз?

Кабінет Олени Павлівни став для Софії острівцем спокою в бурхливому морі емоцій.

– Ти сильна, Софійко, – говорила лікарка, простягаючи чашку заспокійливого чаю. – І ти не одна.

– Але як… Як жити далі? – Софія взяла чашку тремтячими руками. – Все, у що я вірила…

– А давай подумаємо не про те, що ти втратила, а про те, що придбала? – Олена Павлівна сіла поряд. – У тебе буде дитина. Малюк, про якого ти завжди мріяла.

Дивно, як чужі люди іноді стають ближчими за рідних. Як випадкові зустрічі перетворюються на доленосні моменти.

…Дні складалися в тижні, тижні – в місяці. Софія поринула у турботу про своє здоров’я та майбутнє малюка.

На групових заняттях для вагітних вона познайомилася з іншими жінками, їхні історії й підтримка допомагали рухатися далі.

– Уявляєш, – ділилася вона з Оленою Павлівною на черговому прийомі. – Я вперше за довгий час подумала про свої бажання. Виявляється, я завжди хотіла займатись флористикою!

– Ось бачиш, – усміхалася лікарка. – Іноді треба відпустити минуле, щоб побачити нові можливості.

Час летів. Живіт округлявся, а разом з ним зростала і впевненість Софії в собі. Вона записалася на курси флористики.

А потім з’явився Михайло.

– Приголомшливий букет! – почула вона одного разу у своїй маленькій крамничці. – Ви справжня майстриня.

Він був не схожий на Андрія – спокійний, впевнений, з добрими очима і легкою сивиною на скронях.

Працював не аби ким, а архітектором! Нещодавно переїхав у їхнє місто.

– Знаєте, – сказав він, забираючи букет. – Мій будинок потребує таких же ж яскравих фарб. Може, допоможете з оформленням?

Їхні стосунки розвивалися неспішно, без зайвої драми. Михайло не квапив події, просто був поряд. Допомагав із важкими вазами в магазині, возив на прийоми до лікаря, слухав про її страхи й сумніви.

– Я не шукаю заміни батькові своєї дитини, – сказала якось Софія.

– А я й не претендую на цю роль, – усміхнувся Михайло. – Просто хочу бути поряд. З вами обома.

Коли народився маленький Артем, саме Михайло був у коридорі пологового будинку. Саме він першим взяв малюка на руки після Софії.

П’ять років пролетіли як одна мить…

– Мамо, дивись, який замок я збудував! – Артем гордо демонстрував свій витвір із конструктора.

– Справжній архітектор, як тато! – усміхнулася Софія, ловлячи закоханий погляд Михайла.

Так, тепер Мишко був офіційно татом. Вони одружилися, коли Артемові виповнилося три роки. А через рік народилася їхня донька Марійка.

…Дзвінок пролунав у звичайний недільний день. Софія якраз заплітала Марійці косички, поки Михайло з Артемом поралися з новим конструктором.

– Софійко… – цей голос вона впізнала б із тисячі. – Нам треба поговорити.

Андрій… П’ять років мовчання, і ось…

– Про що? – її голос залишився спокійним, тільки пальці, які заплітали косичку, злегка здригнулися.

– Я… Я все зрозумів. Аліса… Вона обманула мене. Дитина виявилася не моєю. Тест все підтвердив…

– І що ти хочеш від мене, Андрію?

– Повернути все! – у його голосі лунав розпач. – Я дізнався, що ти… Що ми маємо сина. Я маю право…

– Стоп! – Софія акуратно зав’язала бантик на косичку дочки. – Марійко, сонечко, йди до тата й брата, добре?

Дочекавшись, поки дочка піде, вона продовжила:

– Ти не маєш ніякого права, Андрію. У Артема є батько – люблячий, дбайливий, той, хто був поруч із першого дня його життя.

– Але ж я його батько! Я подам у суд! Я…

– Правда? – у її голосі з’явилися сталеві нотки. – І що скажеш судді? Що залишив вагітну дружину заради іншої жінки? Що п’ять років не цікавилося долею дитини? Що з’явився тільки коли твоє нове життя зруйнувалося?

Тиша в слухавці.

– Послухай, Андрію, – Софія зітхнула. – Я давно пробачила тебе. Правда. Тому що завдяки твоєму відходу я знайшла справжнє щастя. У мене чудова сім’я, улюблена справа, двоє чудових дітей. Не руйнуй ще й це.

– Софійко…

– Прощавай, Андрію. І… Будь щасливий.

Вона поклала слухавку й підійшла до вікна. У дитячій Михайло з дітьми будували щось грандіозне з конструктора, сміючись і жартуючи один з одного…

…Іноді потрібно втратити щось важливе, щоб знайти щось безцінне.

Іноді зрада – це не кінець шляху, а початок нової, прекрасної історії.

Софія посміхнулася і пішла до своєї родини. Її справжньої родини…

Щастя не в тому, щоб утримати щось, чи когось. Щастя – це коли ти нарешті стаєш собою.

Коли розумієш, що кожна втрата – це двері у нове життя.

Треба тільки набратися сміливості й відкрити їх…

Вам також має сподобатись...

Ірина встала рано. Вона наварила борщу й нагодувала чоловіка Віктора сніданком. Жінка вже помила посуд і прибирала у шафу чашки, як раптом побачила у вікно кухні сусідку Тетяну. Та зайшла на подвірʼя і впевнено попрямувала до хати. – І що вона тут забула? – подумала Ірина. В цю мить двері відчинилися і на порозі зʼявилася Тетяна. – Привіт, – сказала вона. – Привіт, – відповіла Ірина. – Чого це ти з самого рання до мене? – А того, що хочу дещо розповісти тобі про твого чоловіка! – раптом сказала гостя. Ірина застигла з чашкою в руках, очікуючи почути найгірше

У Ганни не стало нареченого Павла. Дівчина дуже сумувала, не ходила на роботу… Так продовжувалося якийсь час, аж поки її подруга Оксана не вмовила Ганну поїхати на відпочинок. Ганна неохоче, але таки погодилася… У тому місті, де вони відпочивали, Ганні стало легше. Вона навіть познайомилася з якимось чоловіком. – Я вас запрошую в ресторан, – сказав Руслан. Оксана не могла відпустити Ганну одну. Тож вони пішли в ресторан утрьох. Ганна з подругою гарно проводили час. Аж раптом Оксана побіліла і швидко сказала: – Давайте підемо звідси! Ганна здивувалася такій її поведінці. Вона обернулася і… Келих вислизнув з її руки від побаченого

Марина прийшла додому пізно. Вона прийняла душ, а потім попила чаю з мʼятою. Жінка вирішила подзвонити своїй подрузі. Вона глянула на тумбочку, куди завжди клала свою сумочку і ахнула… Її там не було! Про всяк випадок, Марина подивилася, чи немає на підлозі в коридорі. Все обнишпорила – нема сумки… А в ній же ж і телефон, і картка, і проїзний квиток на автобус, паспорт, косметика! Марини не знала, що й робити. Раптом пролунав наполегливий дзвінок у двері. Марина підійшла до дверей, відкрила їх і оторопіла від побаченого

Лариса приїхала до батьків на паску. Жінка зайшла в кафе випити чашку кави. За сусіднім столиком сиділа якась сім’я – мама, тато і син. Жінка щось виказувала хлопцю, а батько сімейства сидів до Лариси спиною і мовчки пив чай… Лариса чомусь почала нервуватися. – Яка неприємна, – подумала вона. – Одразу видно, що саме вона виховує всіх у своїй родині. Мабуть і чоловіка свого теж… Лариса встала з-за столика і попрямувала до виходу. Вже біля дверей вона раптом відчула на собі чийсь погляд. Лариса обернулася й очі вирячила від побаченого