– Я переїжджаю до батька, з ним краще, – спокійно сказав син.
Ольга застигла.
– Як до батька? Чому? Чому краще? – вона підвищувала голос, щось шукала на кухні, поки Степан збирав свої речі.
– Ти подивися, мама йому жити заважає, думаєш із батьком солодше? Та ти як миленький повернешся вже завтра!
– Не повернуся, мамо. Все буде добре.
Вона вже стояла в коридорі та набирала телефон колишнього чоловіка. На тому кінці лунали короткі гудки.
– Зайнято, ти подивися, у мене тут син іде, а в нього зайнято!
– Мамо, де мої осінні черевики?
– Навіщо тобі черевики? Ти що там зібрався до осені жити? – вона карбувала кожне слово
– Так. Нічого поганого у цьому немає. Відпочинеш, поживеш, як хотіла, – спокійно для себе.
Ольга знову почала вимовляти сину все, що думає про цю ситуацію, на підвищених тонах.
Степан дивився на локон її темного волосся з пучка, що вибився, і думав, що світлий колір волосся їй личить більше.
– Ну і добре, добре, нехай тебе твій татко і утримує, не дочекаєтеся від мене грошей.
– Мамо, – син визирнув зі своєї кімнати. – Я на свої хотілки заробляю сам.
Аргументи в Ольги скінчилися. А коли двері за сином зачинилися, розплакалися від безсилля.
Два місяці тому на новорічних канікулах батько запропонував синові приїхати до нього погостювати. Степан і прийняв пропозицію. У перший же день своєї присутності в новій родині батька Степан зрозумів, що буває інакше – бувають інші сім’ї. Ні, мама була гарною людиною, яка дуже старається, щоб виростити сина і щоб він не потребував ні чого, але вона втомлювалася, точніше сама загнала себе. Це син зрозумів не одразу, але усвідомив.
У родині батька було спокійно та напрочуд тихо. Нова дружина Олена не сварилася через дрібниці. Вона взагалі, розмовляла співуче, немовби розповідала притчу. Батько був м’який з нею і часто посміхався, обіймав, жартував. Його синові в новій родині ледве виповнилося три роки, і збоку було мило спостерігати всі ці радісні моменти батьківства. Степану хотілося ввібрати в себе, як губка, цю романтику стосунків, ці неймовірні погляди, щоб потім повторити у своїй сім’ї, знати як поводитися з тією, що буде його дороговказом.
Степан все частіше залишався у батька на вихідні, а коли той запропонував переїхати до нього – одразу погодився.
Травень зустрів городян тридцятиградусною спекою.
– Може, поїдеш з нами на дачу? – Запитав батько сина.
– Ні, я вчитися буду, – не відволікаючись від книжок, відповів Степан, – мені класна сказала, що місце в десятому для мене буде тільки в тому випадку, якщо я добре здам контрольні та іспити.
– Ти все-таки вирішив продовжити навчання у школі? – Батько сів поруч із сином на ліжко.
– Та я, тату, не знаю куди далі, не вирішив. А якщо так, вчитимуся, може, вдасться вступити до ВНЗ, а там і видно буде.
– А мама що думає?
Степан знизав плечима:
– Не цікавилася вона, сварилася тільки, щоб не вештався і вчився. А у вас тихо, хоч підготуюся спокійно.
Батько зітхнув…
– Їй важко тебе виховувати. Вона одна.
– Ні, тату, це я один. У неї є я, у тебе сім’я. А я один.
– Живи скільки потрібно.
– Олена не проти?
– Не проти вона, не турбуйся. Чесно. Але просила з тобою поговорити. Хоча бачу, що ти серйозний хлопець.
Степан посміхнувся.
– Тату, а мама завжди такою була? Ну коли ви познайомилися?
– Ні що ти. Красуня, розумниця. Я її дуже любив, та й зараз добре ставлюся, але рано чи пізно щось пішло не так. Вона ніби надламалася. І я зрозумів, що не можу більше робити її щасливою. А якщо не щаслива моя жінка, то й мені нема радості в житті, немає сенсу. Я дуже добре запам’ятав цей стан. Немов мене вимкнули з мережі. Раз. І все. Тільки тоді ми розлучилися.
Наступного разу з матір’ю Степан побачився лише у вересні. Вже починало холоднішати, і він згадав про свою улюблену синю куртку, яка зараз якраз була до речі.
– Мамо, ти вдома? — спитав Степан з коридору, почувши якісь шарудіння в її кімнаті.
– Привіт, а ти що? Повернувся? – мама вискочила до сина, на бігу застібаючи шовковий халат.
– За курткою прийшов, де моя синя, така зі смужками, – Степан відкрив шафу і почав розглядати речі. Але його погляд одразу натрапив на коричневу куртку, яка була явно з чоловічого плеча.
Степан обернувся і глянув на матір. Вона стояла схвильована, немов школярка на іспиті, але виглядала в той же час так добре, наче виспалася і мала чудовий настрій.
– Привіт, – зі спальні в коридор вийшов незнайомий чоловік і встав поряд із матір’ю. – Я Олег, – простяг він Степану руку.
– Степан, – усміхнувся син, і потиснув руку, – Завадив? Де куртка? Піду зараз, піду…
– Ні, синку, я так рада тебе бачити, – і мати обійняла сина, вперше за стільки років просто обійняла, і в той момент він відчув її любов, її справжню, ту, що здатна дарувати себе всю, без залишку, але при цьому робити людей, які знаходяться поряд, щасливими.
Тоді Степан не просто згадав, він відчув слова батька:
“Щаслива жінка сама не помічає, як робить усіх довкола щасливими”.
