Що там говорити, Тамара була рада, коли її сорокарічний син Роман з валізою з’явився на порозі їхньої квартири.
Це було таке відчуття, як би пояснити? Ну, таке, наче син ось тільки народився. Одна була Тамара, а тепер із сином!
Напевно, якби не вік, то вона б навіть підстрибнула від радості: вона знову не одна.
П’ятнадцять років Роман був одружений, а тепер розлучився і повернувся до мами.
Ні, розлученню сина Тамара не була рада, але і з невісткою за ці роки вони не порозумілися. Марина якось відразу сприйняла свекруху насторожено.
Тамара на весіллі у привітанні сказала, що вони тепер одна родина.
Марина відповіла, що сім’я – це чоловік із дружиною, а мама чоловіка просто родичка, не більше.
Звичайно, Тамарі було прикро, але тоді вона проковтнула образу, подумала, що це від хвилювання невістка сказала.
Особливо Тамара і не втручалася в сім’ю сина, ну може раз чи два на тиждень у гості прийде. Спочатку вона пропонувала допомогу, їй нескладно, вона могла б навіть узяти якісь обов’язки по господарству, коли народилася внучка.
Але допомоги Тамари молода сім’я не потребувала. Натомість Тамара потребувала допомоги сина: то кран у ванній потік, то розетка не працює.
Тамара дзвонила синові, запрошувала їх усіх у гості, накривала стіл. Але приходив тільки син, невістка ігнорувала запрошення – має свої справи.
Найгірше стало, коли Тамара вийшла на пенсію, коли вільного часу стало ще більше.
Зрозуміло, що подружки є, рукоділля і культурне дозвілля, але все це не замінює родинних зв’язків.
Немає розваги втіх, одне спустошення.
Тамарі не вистачало простого людського тепла. Вона не влаштовувала сварок, знову й знову ковтала образи, коли невістка демонстративно показувала, що вони просто далекі родичі.
А нещодавно син зателефонував Тамарі і запитав дозволу переїхати до неї.
– Звісно, можна. Що у вас сталося?
– Розлучаємось, – відповів Роман і кинув слухавку.
Тамара вирішила поговорити з невісткою.
– Мариночко, що ж вам не жилося?! Роман заробляє, не гульбанить, не гуляє, все в дім! Що не так?
– Одна з причин – ви, Тамаро Дмитрівно, – раптом хитро посміхнулася Марина.
Жінка застигла від почутого з телефоном в руках.
– Спочатку було “А мама не так це робить”, “А мама смачніше готує” і так далі. Що не вихідні, то у вас лампочки перегоряють, шафи переставити треба, штори зняти і ще бозна-що.
Варто вам зателефонувати, Роман мчить до вас стрімголов. Що це у нас за сім’я?!
– Неправда, не кожних вихідних я його кликала, – спробувала виправдатися Тамара.
– Але часто. Могли б викликати майстра, а не смикати Романа з будь-якої дрібниці.
Тамара пошкодувала, що вирішила поговорити з невісткою. Бути винною у розлученні сина дуже неприємно.
Але коли син переїхав жити до Тамари, вона була рада. Тепер вона не одна, тепер є про кого піклуватися…
…Минуло пів року. Тамара раптом зрозуміла, що виявляється, вона вже звикла жити сама.
Їй не подобається щоденне приготування, прибирання. Не подобається підлаштовувати свій день під розпорядок сина.
Це нервувало Тамару.
Який же ж чудовий був час, коли вона у квартирі жила одна!
– Синку, ти знайшов би собі якусь подружку, – якось сказала мати. – А то що ж ти з мамою живеш?
– Ти мене виставляєш? – здивовано запитав Роман.
– Ні, що ти?! Я просто тобі щастя бажаю, – злукавила Тамара.
А син, схоже, і не збирається переїжджати від мами. Так і живуть…
