Відразу після новорічних свят у житті Алли настала чорна смуга, так вона сама і думала, та ще завжди забобонно ставилася до високосного року, а він якраз і настав.
Після свят чоловік Антон прийшов пізно додому, останні півроку це було дуже часто. Та й взагалі, щойно син вступив до інституту і поїхав з дому, Андрій різко змінився. Алла відчувала, що чоловік до неї охолонув, це в сорок три роки, ніби й не потрібна йому дружина, навіть засинав часто на дивані.
Вранці спав довго, поки не на роботу, за два дні тільки закінчувалися новорічні канікули, а коли на кухні пив каву, сидячи навпроти дружини, раптом видав:
– Алло, я сподіваюся, ти мене зрозумієш правильно, я від тебе йду. Ось сьогодні зберу речі і піду.
– Куди це? Я в чомусь завинила? – запитала не розуміючи, дружина.
– Ти ні в чому не винна, ти прекрасна дружина і мати, вся річ у мені. Я зустрів іншу жінку і закохався, – казав таким буденним голосом, що вона зрозуміла, що в нього це давно вирішено.
– І хто ця жінка?
– Марина, – відповів чоловік, це була подруга Алли.
Алла була приголомшена, хоча в душі вже замислювалася над цим, судячи з його ставлення до неї. Просто думала, що в цьому віці у всіх чоловіків «криза». Трошки побігає і все пройде. Але виявилася зовсім навпаки. Він іде.
Дуже намагалася Алла не показати чоловікові сльози та не влаштовувати сварок. Коли ком у горлі пройшов, і трохи переварила подвійну зраду, тихо сказала:
– Ну що ж, щасливої дороги. Плакати не буду, за зрадниками не журяться. Збирайся і йди, – вона встала і пішла до кімнати сина.
Андрій сам був мало не в шоці від того, як повелася дружина. Він думав будуть сльози та сварки, але вона була дуже спокійна. Але відчував, що цей спокій дружині дається просто.
Так з самотності розпочався новий рік у Алли. А коли вийшла на роботу після канікул, на неї теж чекав неприємний сюрприз. Звісно не лише її, а й деяких колег. Директор повідомив усім, що у них планується скорочення та зачитав список, чиї посади скоротять, у цьому списку була й Алла.
– Боже мій, ось що означає високосний рік, – думала вона, – цікаво, на що розсердилися зірки на мене, не розумію, але неприємності посипалися одразу з початку року.
Увечері вдома Алла вмовляла себе:
– Нічого, зміни в житті потрібні, і вони завжди на краще. Я впораюся з усім, я сильна. Потрібен час.
Вона зайнялася пошуком нової роботи, не хотілося звертатися по допомогу до матері, тим паче вона живе однією пенсію. Алла мала деякі накопичення, їм наприкінці року завжди видавали пристойні премії, які вона відкладала. Але робота їй потрібна, вдома неможливо сидіти на самоті.
Поки займалася пошуком, оптимізм її потроху добігав кінця. А тут ще зателефонувала мати:
– Дочко, бабусі нашої в селі не стало, – щойно зателефонувала її сусідка, яка доглядала її.
Ось тут Алла заплакала. Це була її улюблена бабуся Зіна, у якої вона проводила всі літні канікули, вона була дуже прив’язана до неї. Після прощання, довго плакала, сліз було багато, мабуть накопичилися і виплакалася за все, що накопичилося останнім часом. Вони з матір’ю сиділи в хаті бабусі, все знайоме та рідне. Старі меблі, вишиті рушники та наволочки на подушках, серветки, в’язані руками бабусі.
– Доню, може, щось на згадку візьмеш собі, – запитала мати.
Алла окинула поглядом кімнату і зупинилася на скриньці, яку бабуся їй не давала в руки, сама відчиняла. Там вона зберігала дві каблучки та брошку, особливо брошка їй була дуже дорога. Колись вона сказала мимохідь онучці, що брошку їй подарувала дорога для неї людина. В руки не давала Аллі брошку, вважала, що онука могла зламати її.
Дівчинкою Алла, набігавшись селом за довгий літній день, накупавшись у річці, прибігала ввечері додому до бабусі.
– Бабуся, я їсти хочу, я так зголодніла, – говорила вона з порога.
– Треба думати, весь день носишся. – бурчала бабуся для профілактики.
Алла іноді перед сном просила відкрити скриньку, подобалася їй дивитися на брошку у вигляді ящірки, на спині якої було кілька простих зелених камінців.
– Бабуся, відкрий скриньку, – просила вона.
Та дбайливо відчиняла її, але в руки не давала, переживала, що внучка впустить. І ось тепер Алла тримає скриньку в руках, вона їй дуже дорога. Вдома вона відкрила скриньку, уважно розглянула обидві каблучки, а потім з трепетом взяла в руки брошку, вона виявилася важчою, ніж обидві обручки разом. Вона задумалася, перед нею став образ бабусі і в цей час скринька випала з її рук.
– Ой, що я наробила, – схвильовано подумала вона, і піднявши обидві каблучки, і брошку з підлоги, побачила, сама скринька ціла, але в неї виявилося подвійне дно, і воно розкрилося. Там лежав маленький пожовклий листок зошита в клітинку, складений удвічі. Вона обережно відкрила його, це була записка, написана чорнилом, яке вже потьмяніло і вицвіло, але добре читалося. Вона з хвилюванням прочитала.
До бабусі звертався якийсь Захар, він клявся їй у вічному коханні: «Дорога Зіно, прошу тебе, залиш свого чоловіка. Я дуже люблю тебе і присягаюся кохати вічно. Я дбатиму про твою доньку, як про свою. Ми повинні бути разом з тобою, прошу тебе, інакше ми проживемо два нещасні життя. Я чекатиму тебе завжди, і сподіваюся, що ти колись увійдеш до мого дому. Твій назавжди Захар». Наприкінці було вказано його адресу.
Алла застигла. Вона завжди знала, як дідусь трепетно ставився до бабусі, і вона його любила, а тут виявляється якісь пристрасті. Дідуся не стало давно, трохи більше двадцяти років тому. Але бабуся Зіна завжди добре згадувала про нього, доглядала могилку, і розповідала внучці, що прожила з дідусем щасливе життя.
Декілька разів перечитала Алла цей лист. Їй стало нестерпно шкода цього Захара.
– Такий ніжний і зворушливий лист, наче крик душі, – подумала Алла. – Адже він на неї чекав, дуже хотів бути поруч із коханою. Та й бабусі цей Захар, напевно, був дорогий. І цю брошку, мабуть, подарував їй він. Інакше б вона цього не зберігала. Бабуся не наважилася зруйнувати свою сім’ю, бо мій дідусь був дуже гарною людиною і любив її, – зробила висновок вона.
Довго перебувала під враження Алла і від того що не стало бабусі, і від її старого секрету, який несподівано розкрився і від Захара, котрий любив і чекав на бабусю.
– Цікаво, чи цей Захар живий? А може теж таки одружився? – розмовляла сама з собою Алла, дивлячись на скриньку. – Звичайно одружився, швидше за все зрозумів, що не дочекається своєї коханої і одружився, як жити чоловікові одному все життя. А що, якщо з’їздити за вказаною адресою, це зовсім недалеко у сусідньому місті.
Маленьке провінційне містечко зустріло Аллу буйно квітучим бузком і яблунями. Аромат висів у повітрі, коли вона вийшла з автобуса. Містечко було старе, навіть збереглися багато старовинних купецьких будинків, тихі зелені вулички та добродушні жителі, які підказали знайти їй потрібну вулицю.
– Треба ж, як тут тихо та спокійно, ніхто нікуди не поспішає. А жителі якісь ввічливі, докладноо пояснюють, – з такими думками вона прийшла на потрібну вулицю і знайшла будинок, який їй потрібен.
Будинок був не дуже великий, акуратний. У дворі пах бузок, два великі кущі за хвірткою, і декоративна шипшина цвіла білими великими квітами і розточувала навколо аромат. Доріжка від хвіртки до будинку була викладена плиткою, у дворі простора альтанка, мабуть побудована нещодавно, доглянутий двір.
– А може, тут уже й не Захар живе, – подумала вона і натиснула на дзвінок.
Двері відчинилися швидко, за порогом стояв чоловік років за сорок, з приємними рисами обличчя, ямочкою на підборідді і трохи сумними карими очима.
– Доброго дня, – привіталася вона. – А можу я бачити Захара, вибачте по-батькові не знаю, він тут жив раніше.
– Доброго. Так, звісно можете, – відповів чоловік здивовано та уважно розглядаючи Аллу.
– Яке щастя, значить, він ще живий? – Зраділа вона.
– Ну, взагалі-то так.
– А чи можу я його побачити?
– А навіщо він вам потрібний, – все більше дивуючись, питав незнайомець.
– Розумієте, у мене до нього справа дуже особиста. Це дуже стара історія та старий секрет, який знає лише він.
– Тоді я слухаю вас уважно. Я Захар.
– Вибачте, але мені потрібен інший Захар, набагато старший.
– Але іншого немає, вибачте. Той Захар мій дядько, але його два роки тому не стало.
Аллі стало не по собі, корила себе в душі:
– І навіщо я сюди приперлася, ось треба було мені? Вплуталася в історію. Стою, як не знаю хто, чоловік покинув, подруга зрадила, роботу загубила, бабусі не стало, та ще й сюди приперлася до незнайомої людини і турбую її, – і раптом сама від себе не чекаючи, розплакалася.
Хазяїн дому взяв її за руку і завів у хату. Усадив за стіл на кухні і налив гарячого чаю, поставив перед нею вазу з цукерками та печивом. Алла випивши мовчки чай, трохи заспокоїлася і розповіла Захарові про свою бабусю і навіть показала листа, який написав його дядько.
– Ось такі справи, я думала, що застану його, – завершила вона.
Захар вселяв їй довіру, уважно вислухав і розповів у свою чергу про дядька.
– Дядько Захар жив у цьому будинку все життя один. Він не був одружений, дітей у нього немає, тож цей будинок і залишив мені. А лист написав точно він, почерк схожий, та й адреса ця. Він правда ніколи і нікому не розповідав про вашу бабусю. Жаль, так і не стало його, не дочекавшись її. Схоже, він справді любив тільки вашу бабусю, – говорив він, прочитавши до кінця листа.
Алла із Захаром дуже довго спілкувалися, потім обмінялися номерами телефонів і він провів її на автобус.
– Можна я вам подзвоню, – спитав він на прощання, коли вона входила до автобуса.
– Так, звичайно, – відповіла вона з усмішкою.
Захар зателефонував уже ввечері, коли вона вже була вдома. Від його містечка всього півтори години автобусом.
– Алло, добрий вечір, як доїхали? Все вдало?
– Так, дякую, все добре, – відповіла вона, а на душі раптом стало приємно.
Наступного дня ближче до обіду задзвонив телефон, вона відповіла.
– Алло, це я, – почула вона голос Захара, – давайте зустрінемося.
– Але як, – здивувалася вона.
– А я у вашому місті тільки ось не знаю, куди далі їхати, – повідомив він. – Я всю ніч не спав, не можу вас забути.
Вона назвала адресу та стояла біля вікна. Незабаром побачила, як під’їхала велика чорна машина і з неї вийшов Захар з букетом квітів. На душі стало хвилююче, вона навіть хвилювалася. Відчинила двері, він увійшов і вручивши квіти, обійняв її прямо з порога:
– Як довго я чекав на тебе! Ти мені давно снилась уві сні!
Алла застигла і дякувала подумки своїй бабусі, думаючи, що це вона організувала цю зустріч. Знайшла її долю.
У Захара та Алли виявилося багато спільного, обидва переживали не найкращий час, він теж розлучився рік тому. Незабаром вони вже одружилися. Багато років живуть щасливо та часто згадують незвичайне знайомство та своїх закоханих предків. Скринька бабусі так і стоїть у неї на поличці.
