Літній чоловік сидів у залі очікування і ледь чутно шепотів:
– Він прийде, він обов’язково повернеться…
Люди снували, хто куди й не звертали уваги на дивного старого.
Небайдужі люди, які більш-менш знали його ситуацію, підходили ближче, давали йому в руки гроші, їжу, хтось навіть приніс теплий плед, але на цьому люди з відчуттям виконаного обов’язку йшли кожен у своїх справах.
Нікому й на думку не спадало, наскільки важко було цій людині сидіти і чекати, чекати на своїх близьких, або… Кінця…
…Життя Гната Васильовича було нелегким. Він рано втратив батьків.
Ніхто з родичів не хотів возитися з сиротами і його разом з братами і сестрами відправили в дитбудинок.
За своє життя йому довелося побачити багато чого, але незважаючи на це, він був чуйною і доброю людиною.
Гнат Васильович завжди мріяв про велику хату, де неодмінно бігатимуть п’ять–шість дітлахів, а щовихідних там влаштовуватиметься обід, і вони всією сім’єю готуватимуть смачні апетитні страви.
І все так і вийшло! Гнат Васильович одружився з дівчиною з бідної родини – Мариною. Разом працювали, разом будували будинок, разом піднімали дітей.
Усі п’ятеро дітей вибилися в люди. Хто працює лікарем, хто юристом, хто володіє бізнесом, у кого невелике кафе, навіть наймолодший, і той поїхав до Німеччини, і як подейкують непогано влаштувався…
Спочатку діти батькам допомагали, ну а як інакше?! А потім призабули про них. Може, не було часу, а може, просто не хотіли.
Невтямки їм було, як важко по крихтах Гнат Васильович збирав копієчку до копієчки, щоб лікувати їхню матір, не думали вони, що їхньому батькові довелося харчуватися пустими макаронами та картоплею, аби його кохана змогла пожити хоча б ще кілька місяців…
Він все терпів, жив і терпів… Був час, коли він шматочок сухаря ділив на двох із братом і нічого, вижив і зараз впорається.
І він впорався, вижив, як міг чіплявся за життя, адже він був відповідальний не тільки за себе, а й за свою Мариночку, яка без нього пропала б, а він не міг цього допустити.
Марина бачила переживання чоловіка, а що вона могла вдіяти? Гордий він був, він краще бідуватиме отак, але просити допомоги ні в кого не буде…
– Ох, Гнате… І в кого ти такий вродився? Подзвони бодай Славку, він як–не–як ближче живе, приїде, не відмовить у допомозі…
– Марино, невже ти думаєш, що наші діти забули, де ми живемо? Якби вони хотіли, то вже давно приїхали, чи подзвонили… Видно не до нас їм, своїх турбот вистачає…
Марина важко зітхала і тихенько, коли чоловік не бачив, плакала ночами. Вона розуміла, що в чому в чому, а в цьому чоловік мав рацію.
Не потрібні були вони своїм дітям, от і не навідувалися вони до них, і не цікавилися їхнім життям. Марина не могла зрозуміти, де вони з чоловіком припустилися помилки, адже любили дітей однаково, дали всім вищу освіту, допомагали, чим могли, а зараз, коли допомоги потребують вони, діти ніби забули про них.
Ніби й не було у них дітей, ніби й зовсім вони були самі, і велика дружна сім’я їм тільки наснилася.
Гнат Васильович лише один раз звернувся до дітей, і то коли дружини не стало. Він надіслав їм телеграми і почав готуватися до поминок.
Діти приїхали, а після поминок одразу ж поїхали, ніби поспішали, знаючи, що їхній батько заведе розмову про те, щоб його хтось із них забрав із собою.
Не думали вони, що тоді в думках їхнього батька було зовсім інше.
Тоді він просто мріяв тихо піти, щоб не жити у розлуці з Мариночкою. Розумів він, що на цьому білому світлі, крім неї, він більше нікому не потрібен, та й сенсу в житті він більше не бачив, дітей виростив, дружину поховав, боргів не мав, хоч зараз бери і йди…
Сусіди шкодували Гната Васильовича, і хто чим міг допомагав йому: хто молочка принесе, хто свіжих овочів з городу, хто яблучок солодких, хто випічку чи суп який віднесе.
Одного разу хтось із мешканців не витримав і подзвонив одному із синів Гната Васильовича, мовляв так і так, не добре ви з батьком робите, поки ви там у містах шикуєте, чоловік віч-на-віч зі своїм горем опинився.
Діти зідзвонилися між собою, поспілкувалися, і прийшли до єдиного рішення, що ніхто його брати до себе не збирається.
А куди його брати, якщо у них своя сім’я, діти, навіть онуки пішли. Їм би самим не опинитися на вулиці, а вони їм батька пропонують до себе взяти.
Проте через кілька днів до нього таки приїхав старший онук із дружиною, посиділи, подумали, і вирішили цей будинок продати, додати трохи і купити простору квартиру, де вистачило б місця всім.
Гнат Васильович наче помолодшав після їхнього приїзду, він навіть забув, що зовсім недавно збирався вже в кращий світ…
Тепер у нього були інші плани, у нього знову буде велика сім’я: онук із невісткою, а потім дивись і правнуки підуть.
Гнат Васильович з нетерпінням чекав, коли знайдеться покупець на його будинок. Він розумів, чим швидше вони продадуть цей будинок, тим швидше зможуть купити квартиру, де вони зможуть жити усі разом.
І ось, нарешті це сталося, будинок продано, документи підписано, і Гнат Васильович з нетерпінням чекав на переїзд.
Дорожня сумка давно була зібрана, як і казав онук, там не було нічого зайвого: сімейний фотоальбом, пара сорочок, кілька пар штанів, шкарпетки та ще якісь дрібниці.
Проводили Гната Васильовича всією вулицею, він намагався триматися, але з очей ні-ні та й викотитися сльозинка. Це були сльози розлуки з дорогим його серцю місцем, і сльози радості від того, що нарешті закінчилися його біди, і що йому тепер не світить самотня старість…
На вокзалі було галасливо, онук посадив діда в залі очікування, а сам вийшов купити води.
Але ні через пів години, ні через годину онук так і прийшов.
Гнат Васильович занепокоївся, раптом щось сталося… Найгірші думки були у літнього чоловіка. Він довго пояснював охоронцю, що шукає онука, який вийшов у магазин і що його вже давно немає.
Охоронець похитав головою, скільки таких випадків він знав, коли недбайливі родичі кидали своїх батьків, дідусів чи бабусь на вокзалах, невже знову…
Переглянувши записи відеокамер, Охоронець зрозумів, онук більше не повернеться. Ось він вийшов з вокзалу, ось зустрівся з молодою дівчиною, поцілував її, а потім щаслива пара пішла на паркування…
– Діду, не повернеться твій онук. Кинув він тебе…
– Як не повернеться? Куди кинув? Ні, цього не може бути… Ви подзвоніть йому, ось номер, він мусить відповісти. Він, мабуть, забув…
З очей старого текли сльози, в душі він розумів, що охоронець має рацію, але, як же важко було це усвідомлювати.
На телефонні дзвінки онук не відповідав, і охоронцю нічого не залишалося, як тільки спостерігати за літнім чоловіком здалеку.
Так минули довгі чотири місяці. Весь цей час Гнат Васильович буквально жив на вокзалі, він ніби чекав, що колись його онук все ж таки пожалкує і повернеться за ним.
Про його ситуацію знали багато хто, хтось спеціально приїжджав, щоб привезти йому їжу чи чистий одяг, хтось хотів допомогти відправити його в будинок для літніх людей, але чоловік був непохитний, він знав, він вірив, що за ним обов’язково прийдуть.
Хтось написав про це у своєму блозі, хтось підключив свої зв’язки, дітей та недбайливого онука Гната Васильовича знайшли і він сказав, що приїде…
…Літній чоловік самотньо сидів на холодній лавці вокзалу. Було видно, що він дуже втомився, і, закутавшись у принесений кимось плед, міцно спав.
З цієї нагоди біля нього зібралися майже всі співробітники вокзалу, всі хотіли подивитися на щасливе возз’єднання сім’ї. Хтось його гукнув, потім ще раз, але він не чув…
Тоді його гукнули ще раз, і тільки охоронець, підійшовши ближче і доторкнувшись до нього, зрозумів, Гната Васильовича не стало…
Він пішов, не дочекавшись своїх рідних, він пішов від образи та гіркоти, зрозумівши, що за ним ніхто ніколи не прийде.
Літня прибиральниця перехрестилася, охоронець скривився від злості.
А ось діти Гната Васильовича ніби зітхнули з полегшенням, більше не треба було сперечатися, де і з ким житиме їхній батько, більше не треба переживати глянути в очі людині, яка дала їм життя та виховала їх.
Він тихо пішов, не сварячись, не ображаючи нікого, пішов не нав’язуючись, і не просячи допомоги.
Пішов туди, де чекала на нього Мариночка, де його любили, де він був потрібніший, аніж на цій тлінній землі…
