Настя не хотіла йти з високою, і як вона вважала недоброю тіткою.
Але тій було байдуже. Закон є закон. Настя разом зі своїм братом–близнюком їхала в дитбудинок. Їх забирали від батька-гульвіси…
Здавалося чоловік до кінця не усвідомлював, що відбувається насправді, але голос своєї маленької доньки він ніколи не забуде:
– Татусю, я обов’язково тебе знайду! Я повернуся до тебе, а потім ми поїдемо звідси далеко-далеко. Ти тільки мене дочекайся, рідненький!
Незважаючи на те, що Ігор був веселий, слова його дочки дуже зворушили його, але він нічого не міг вдіяти.
І тільки залишившись один, і виспавшись наступного ранку, він зрозумів, що втратив усе, що було колись йому дорогим…
Адже зовсім недавно Ігор жив цілком щасливим життям, у нього була кохана дружина і двоє дітей, високооплачувана робота, простора квартира й новенький автомобіль, на покупку якого йому довелося взяти кредит.
І це якраз через нього, через цей нещасний автомобіль все й почалося.
Згадавши події минулих днів, чоловік беззвучно заплакав, йому було шкода себе, шкода дружину, яку вже не повернути, шкода дітей, які з його вини тепер змушені жити без батьків, але змінити він нічого не міг, вірніше міг, але на все це потрібно було дуже багато часу і сил…
Ігор ніколи не забуде той день, коли приїхав на своїй новій машині у двір.
Його дружина Аліса, побачивши яскраво-білу машину, тут же вибігла на вулицю, і випросивши ключі, проїхалася по подвірʼю.
Як вона світилася тоді від радості! Ох, якби Ігор знав, що через цю покупку він втратить дружину, то ніколи б не зробив її…
Тепер дружина часто брала його машину, то щоб з’їздити в магазин, то по дівчаток до школи, то просто покататися, щоб похизуватися перед подругами…
Ось і тоді, як зазвичай, вона взяла ключі, і сівши в новеньку автівку поїхала до своєї найкращої подруги.
На жаль, вона не змогла доїхати до потрібної їй адреси… Аліса опинилася на узбіччі…
Ігор навіть спочатку не міг повірити в те, що його Аліси більше немає.
І тільки портрет дружини із жалобною стрічкою свідчив про те, що її більше не повернути.
Отоді він і почав… Кожен божий день, він починав гульбанити з самого ранку, і міг продовжити цю справу на роботі.
Його спочатку соромили, проводили профілактичні бесіди, а потім просто махнули рукою і звільнили з роботи, а хтось із сусідів викликав відповідні служби, бо з таким батьком дітям не можна було бути поряд.
Настя важко переживала їх із братом переїзд в дитбудинок.
Вона переживала, що їх можуть усиновити, і тоді вони ніколи більше не зможуть побачити рідного батька.
А їх і справді хотіли всиновити, тільки окремо. Ніхто не хотів брати на себе такий тягар з двох дітей.
Хоча одного разу в дитбудинок прийшла молода пара і довго вибирала дітей, начебто переживаючи, що дитина може не підійти під інтер’єр їхньої квартири.
Жінка чомусь одразу вказала на близнюків, а чоловік похитав головою і довго щось їй пояснював.
Однак жінка була невблаганна, і згодом Настю та її братика Олексія взяли в сім’ю. Сталося те, за що так переживала Настя – їх усиновили і не дали батькові шансу, щоб він виправився і повернув дітей.
Настю та Олексія відвезли в інше місто, а Ігор втративши дружину й дітей від розпачу не знав, що робити…
Настя з Олексієм звикали до нової сім’ї, і якщо нова мама була дуже доброю і розуміючою, то до її чоловіка вони так і не змогли звикнути, та й він не прагнув зближення.
І взагалі чужі діти його зовсім не цікавили, діти були приводом, щоб Людмила менше часу приділяла йому, і він зміг жити вільніше, як до весілля з нею.
А Людмила дійсно дуже змінилася після того, як вони усиновили дітей. Вона все більше часу проводила з близнюками, гуляла з ними в парку, купувала їм одяг, іграшки, книжки, а перед сном читала їм казки, як їхня справжня мати.
Діти почали поступово звикати до Людмили, ось тільки Настя іноді ні-ні та й згадає про батька.
– Мамо Людо, а ми більше нашого тата ніколи не побачимо? – запитувала дівчинка.
– Настю, тепер ми ваші батьки, невже ти так досі до нас і не звикла? Я ось, наприклад, полюбила тебе, як рідну дочку!
– Ти мені теж подобаєшся, мені просто тата шкода, пропаде він без нас…
Людмила часом дивувалася, наскільки в її роки Настя була розумною.
Вона розуміла, що рано, чи пізно Настя з Олексієм все одно захочуть поїхати до рідного батька, але й зробити з цим нічого не могла.
Людмила не могла мати дітей, тому їй довелося піти на такий крок, як усиновлення, хоч її чоловік довгий час був проти.
Ось і зараз він знову демонстративно повернувся пізно, всім виглядом показуючи, що його зовсім не цікавить, що його вдома чекають дружина та діти.
– Максиме, знову ти пізно…
– А що ти хотіла? Мені набрид цей вічний шум, куди не глянь скрізь ці іграшки, книжки… Мені здається, ми поквапилися з усиновленням. Давай повернемо їх назад.
– Ти що?! Це діти, з ними не можна так!
– А зі мною можна?! Я не можу до них звикнути, вони ніколи не стануть для мене рідними. Вибирай, або вони, або я!
І Людмила обрала, але цей вибір був не на його користь. Вона тільки зараз зрозуміла, що Максим жив з нею тільки заради грошей і кар’єри, адже її батько був дуже заможною людиною, і поріднитися з ним багато хто мріяв, проте ця честь випала на долю Максима. Не чекав він, що колись Людмила не послухає його, і вибере якихось чужих дітлахів замість нього…
– Мамо Людо, а дядько Максим більше не прийде?
– Ні, у нього тепер нове життя, як і в нас…
– Якщо дядько Максим більше не житиме з нами, може, тоді нашого тата покличемо? Він дуже добрий, він тобі точно сподобається!
– Так не можна, Настю…
– Але я так хочу побачити тата…
– Добре, я тобі обіцяю, що колись ми обов’язково його відвідаємо.
– Справді?
– Так!
– Тоді давай цієї неділі, у нього якраз день народження. Влаштуємо йому сюрприз!
– Добре, а ти знаєш адресу?
– Звичайно знаю! Наша мама на випадок, якщо ми загубимося, сказала нам напам’ять вивчити нашу домашню адресу.
– Це дуже добре, ви просто молодці!
У призначений день Людмила разом із дітьми вирушила на адресу, яку їй вказала Настя…
…Ігор сидів на дивані і дивився в одну точку. Дружини не стало, діти живуть без нього… Що робити далі він не знав.
– Господи, в мене ж сьогодні ще й день народження! – раптом згадав чоловік.
Він сумно зітхнув, як раптом пролунав дзвінок у двері.
– Дивно, кого там ще принесло, – пробурмотів чоловік і пішов у коридор.
Ігор глянув у дверне вічко і аж відсахнувся від побаченого!
– Ні, мені це здається, цього просто не може бути, – тільки й прошепотів він.
Він нарешті відкрив двері і його діти опинилися в Ігоря в обіймах! Поряд стояла і посміхалася Людмила.
Ігор не очікував такого, адже він знав, що дітей усиновили, і він ніколи більше їх не зможе побачити.
– Я, звичайно, розумію, що не маю права цього просити, але чи можу я хоча б зрідка бачитися з дітьми?
– Звичайно, можете, це ж ваші діти теж… Тільки прошу, не забирайте їх у мене, я цього не витримаю!
Ігор дивився на жінку, яка пожертвувала своїм особистим щастям заради його дітей, ще й дозволила бачитися з дітьми, і не знав, як їй віддячити.
А у Людмили виникло якесь дивне почуття… Вона відчула, що їй дуже сподобався Ігор. Високий, стрункий із гарними добрими очима, сильними руками.
Ігор за цей час поки був сам таки взявся за розум. Він навіть влаштувався на роботу в компанію, якою керував батько Людмили.
Тепер Ігоря було не впізнати, він знову став тим, ким був до всього цього лиха, що трапилося…
Людмила була рада за нього, але й переживала, що одного прекрасного дня Ігор забере у неї дітей, і вона знову залишиться сама.
Однак Ігор вчинив зовсім інакше, він зробив пропозиції Людмилі і вони одружилися!
А через деякий час вони дізналися новину, що Людмила чекає дитину!
Як так вийшло, якщо лікарі казали, що вона не зможе мати дітей, ніхто не знав.
Може, це Господь вирішив у такий спосіб її нагородити? Або це просто диво?
Хоча це вже не важливо…
Головне, що вони всі разом і щасливі, а інакше й не повинно бути!
