Якось увечері у квартирі Петра і Тамари пролунав несміливий дзвінок у двері.
– Пізно для гостей, – буркнув голова сімейства Петро, не встаючи з дивана, і багатозначно подивився на дружину Тамару.
Тамара, зайнята в’язанням, звернулася до своєї матері:
– Матусю, відкрий, будь ласка… У мене тут візерунок складний…
Надія Вікторівна подріботіла до дверей. Слідом за нею – онуки, Сергійко та Олексійчик, яким теж стало цікаво, хто ж там прийшов…
У коридорі почулися голоси, потім галас і якась метушня.
Тамара облишила в’язання і кинулася до вхідних дверей. Петро – за нею.
Надія Вікторівна сиділа на кушетці. Над нею схилився незнайомий молодик. Він стурбовано дивився на літню жінку.
– Як ви?! – запитав незнайомець. – Може, швидку?
– Не треба, – ледь прошепотіла старенька і раптом побачила схвильоване обличчя дочки. – Тамаро, дівчинко моя, це він! Миколка!
Тамара стрепенулася від несподіванки. Вона дивилася на хлопця і не могла відвести погляд…
Гість з подивом дивився на її.
– Як же ж так? – промовив він, нарешті, дуже тихо. – Мені сказали, що ви дуже гульбаните… І живете в поганих умовах…
– Хто сказав?! – ахнула Тамара.
– Батько…
…Тамарі заздрили всі, хто її знав. Ще б пак! Витягла дівка щасливий білет! Сама не дуже гарна, не дуже розумна, ні освіти, ні батьків багатих. А дивись ти – мужика відхопила, такого як треба!
Багатий, розумний, веселий! Не красень, звичайно, і старший на дванадцять років, зате – забезпечений, з квартирою та цілим парком власних автомобілів!
Таке весілля відгриміло – вся вулиця гуляла! І Тамара була – наче принцеса! Ніхто з її подруг про таку сукню навіть не мріяв!
Але… Свято закінчилося, почалися будні.
Дуже швидко Тамара зрозуміла, що ніякого птаха щастя вона не зловила.
Працювати Олег заборонив. Подруг поступово віднадив. Грошей не давав – сам купував, що вважав за потрібне…
А коли Тамара завагітніла, життя й зовсім стало.
Вона звітувала у всьому: що їла протягом дня, які фільми дивилася, з ким по телефону говорила, куди їздила, кого зустріла, про що говорила, про що думала.
Спочатку майбутня мама думала, що чоловік так піклується, але потім зрозуміла: він вважає її своєю власністю. Забавляється, як із іграшкою. І спостерігає: на скільки її вистачить?
Якщо до Тамари приїжджала мама, то вже першого ж вечора під час вечері, чоловік відкрито натякав, що «теща загостювалася» і він готовий сам відвезти її додому.
На прохання дружини, яка просила, щоб мама побула у них тиждень він незмінно відповідав:
– Тамарочко, не будь самозакоханою. Навіщо випробовувати мамине терпіння? Не думаю, що їй цікаво сидіти з тобою вдома і слухати твої милі дурниці.
Нічого, я не втомився і відвезу маму додому. Повір, їй буде набагато комфортніше спати у своєму ліжку. Правда, Надіє Вікторівно, ви ж зовсім не планували залишатися?
Теща мовчки кивала і починала збиратися.
Коли народився Миколка, Олег став поводитися ще дивніше. Він постійно ревнував, хоча приводів Тамара не давала.
Розмовляти, коли вона гуляла із сином, їй дозволялося лише з жінками.
– Любий, а що робити, якщо до мене підійде хтось із знайомих, родичів, чи однокласників? – «уточнювала» Тамара, сподіваючись, що чоловік зрозуміє безглуздість своїх вимог.
– Підійде, а ти мовчи, на запитання не відповідай. Ось він і піде.
– Але…
– Ніяких «але». Я тебе попередив. Дивись, якщо що – я дізнаюсь. І тоді…
– Що тоді? – із викликом запитала Тамара.
– Побачиш…
Тамара думала, що Олег жартує. Не жартував. Вже наступного дня він дізнався, що дружина на вулиці обіймалася зі стороннім чоловіком!
Ох він і сварився…
– Все, – прошипів Олег. – Я попереджав… Моєму синові не потрібна ТАКА мати… Завтра ж щоб духу твого тут не було. Вранці у Миколки буде нянька.
– Я не піду без сина! – сказала нещасна жінка.
– Підеш. Ти ж знаєш мої зв’язки. Йди по-доброму, тоді я дозволю із сином спілкуватися. Почнеш права качати – прославлю тебе на все місто і до сина ані на крок не підпущу.
Як не просила Тамара, як не благала, вимолюючи пробачення незрозуміло за що, але він подав на розлучення. Півторарічний син залишився з батьком.
Спочатку він пускав колишню дружину побачити сина, а потім зник разом з ним із міста.
Тамара прийшла до сина, а малюка – нема… І куди чоловік відвіз його, ніхто не знав…
Вона, звичайно, шукала. Запитувала у сусідів, знайомих, родичів.
Навіть на роботі у чоловіка побувала. Ніхто нічого не знав.
Як то кажуть, якщо людина не хоче, щоб її знайшли, її ніхто й не знайде.
…І ось тепер, через сімнадцять років, Микола стоїть перед нею.
Тамара не вірила своїм очам.
Серце шалено стрепенулося від хвилювання.
Тільки хвилювання це було якесь не таке…
За своїх синів, які народилися у другому шлюбі, Тамара хвилювалася зовсім інакше.
– Проходь, – запросила вона хлопця. – Ти хочеш їсти?
– Навіщо я це запитала? – промайнуло в неї в голові.
– Я ненадовго, – Микола почував себе ніяково.
Він приїхав подивитися в очі матусі-гульвісі, яка залишила його ще в дитинстві, сказати, що він про неї думає, а потім гордо й демонстративно піти…
І раптом виявилося, що все не так… Мати – нормальна жінка. Схоже – зовсім не гульбанить. Бабуся, брати.
Словом, Микола розгубився, не знав що робити і як поводитися…
– Як ти знайшов нас? – запитала бабуся. – Я вже й не сподівалася побачитися…
– Батько адресу дав…
– Слава Богу, змилостивився, – прошепотіла старенька і перехрестилася.
– Не стало його, – Микола змахнув зрадницьку сльозинку… Місяць тому… Перед тим, як піти, він розповів, що моя мати-гульвіса ще жива, дав адресу. Ось я й приїхав…
Тамара мовчки встала, підійшла до сина, обійняла і сказала:
– Залишайся з нами… Якщо хочеш…
Петро, який чудово знав історію про те, як дружина втратила свого первістка, і навіть допомагав його шукати, Тамару підтримав:
– Тепер ми – твоя сім’я…
Брати обійняли Миколу:
– Ми давно на тебе чекали!
Бабуся тихо плакала.
Усі думали – від радості…
Але це було зовсім не так. Літня жінка чудово розуміла, які важкі часи прийшли у їхню дружну родину.
Рідний, чужий, дорослий хлопець… Чи приживеться він тут? Чи знайде спільну мову з матір’ю, братами, вітчимом?
Одне залишилося загадкою – чому перший чоловік Тамари так вчинив? Не кохав? Навіщо тоді одружився? Всього ж лише три роки разом прожили…
