Травень був дуже холодним, картоплю садили наприкінці місяця.
Чоловік Олег йшов попереду, копнувши лопатою, чекав, поки Тетяна кине попілу та піску, а потім вже й картоплину.
Земля у них важка, глиниста, скільки не підживлюй, наступного року все знову вимивається весняними водами.
Будинок їх стоїть на горі, а ліс та поле за будинком, ще вищі. І таючий сніг, борознами прориваючи землю, струмками стікає вниз, у їх невелику річечку, яка навесні гордо наповнюється і уявляє себе майже повноводною річечкою.
Тетяна кидала в лунку картоплі та прислухалася, чи не кличе її мама.
Мама злягла в середині травня, зовсім несподівано. Начебто все ходила, намагалася давати поради. Готувала насіння до посадки, сидячи в окулярах за величезним кухонним столом. Потім йшла дивитися, де цього разу садитимуть буряки, а де моркву, щоб “молоді” не посадили на старе місце!
– Мамо, ну відпочинь, йди просто посидь на сонечку, ну не ходи, мамо! – безтурботно сміялася Тетяна, – Мамо, нам з Олегом вже пенсія світить скоро, а ти з нами, як з нерозумними говориш. Все навчаєш, навчаєш, та пам’ятаю я все!
Але мама не відступалася, сама пішла розкривати свої улюблені троянди. Бурчала, що вкрили по осені їх погано і частина їх підмерзла. І що тепер їй не помилуватися на їхні великі, вишукані, ніжно-рожеві або темно-бордові бутони.
Вона знала, що не помилуватися, але тоді про це й не думалося.
Тетяні здавалося, що хоч мама і старенька, але міцна ще. Пам’ятає все, навіть їх часом з Олегом носом тикає, що завжди забувають важливе.
Мама обрізала троянди, встала з лавочки, раптом ухопилася за ствовбур яблуні, і м’яко сіла на м’яку молоду траву.
– Мамо, що таке, мамо? – Підбігла до неї Тетяна. – Матусю, що сталося?
Мама лежала і якось дивно посміхалася, дивлячись на хмари, що пливли по небу,
– Добре як, Таню! Подивись, як добре, он як пливуть і нема їм до нас діла! А ми все вниз, під ноги дивимося. А тут раптом покликав мене хтось, наче голос якийсь знайомий, я й оступилася. Ти йди, я ще полежу!
– Та як же, мамо, земля ще холодна, мамо! – Таня мало не розплакалася від неясного передчуття. – Матусю, ти ж завжди сварилася, щоб на землі весною не сиділи, сніг то пізно зійшов, мамо, давай я тобі допоможу!
Підбіг Олег, вони н підняли Надію Олексіївну і повели в будинок.
В будинку пахло тістом та кашею.
Тетяна ще з ранку поставила варитися пшоняну кашу, потім зняла з плити і вкрила. Вкрита рушником, вона розпарилася, стала зовсім жовта від топленого масла.
Тісто на пиріжки теж підійшло, і Тетяна, поправивши подушки, поклала маму на ліжко в її кімнаті, примовляючи, як маленькій:
– Ну ось і добре, мамо, ось і добре, що все минулося. Ти поспи трохи, я пиріжків напечу, обідатимемо. Ти поспи, матусю. Там кіно потім буде, ти його дивитися хотіла, відпочивай!
Тетяна вкрила маму в’язаним пледом. Мама блаженно посміхалася і заплющила очі. І Тетяна подумала, що все буде гаразд!
Таня вже напекла пиріжків і розгорнула кашу. Олег чекав, поки вона дістане тушонку.
Таня накрила на стіл і пішла будити маму, як вона там? Але вона вже лежала з розплющеними очима:
– Де це я, дочко? – Голос її був незвично тихий і рівний.
– Мамо, та ти що, вдома ж ти, дивись, ось ліжко твоє, он телевізор, включити тобі кіно? – Таня вирішила, що вона спросоння так каже. – Та й на стіл я накрила, твоє улюблене, пшоняна каша, тушонка, та чай з пиріжками. Давай ти встанеш потихеньку, я тобі допоможу?
Але скільки Тетяна не намагалася, вона не змогла матір навіть посадити. Тоді Таня спробувала годувати її лежачи, але вона їсти відмовилася.
Викликали швидку, оглянули Надію Олексіївну і нічого не знайшли. Потім запитали вік, переглянулися від названої цифри та запропонували забрати її в палату.
– Їй там якось допоможуть? – з надією запитала Тетяна. Але фельдшер нахилився до неї, і досить цинічно шепнув, – Це шлях в один кінець, але може вам буде легше, адже вона вже не встане.
На ранок мама раптом заговорила, ясно і виразно. Сказала, що вночі вона ходила по хаті. Бачила, що Тетяна розкрилася та вкрила її ковдрою – під ранок було свіжо. Потім їй дуже захотілося їсти і вона знайшла молоко в холодильнику та пиріжки і їла їх із насолодою! Мама розповідала це і сміялася, а Тетяна сміялася разом із нею і одночасно сльози капали і губи її стали солоними від сліз.
Вона не вірила в те, що говорила мама, але раптом згадала, що вночі і справді вона замерзла і крізь сон їй раптом здалося, що мама, як у дитинстві, вкрила її і лагідно погладила по голові, шепнувши – спи доню!
А Олег потім дивувався, що молока в пляшці на дні та й однин пиріжок був розкришений. І від цих дивних збігів Тетяні хотілося вити, як виють собаки, коли передчувають недобре.
Того дня Тетяна запросила інших спеціалістів за знайомством, але все було марно.
Все було марно.
– Таня, ну що ти застигла, кидай картоплю, – гукнув їй Олег.
– Чекай, ти не чув? Мені щось здалося, мамин голос?
Тетяна напряму пішла копаною борозною. Може мати знову воду пролила і кликала її? Таня вже наливала їй не чашку, а пластикову пляшку нерозливайку, як дітям. Але мало що?
Мама лежала із заплющеними очима, в окулярах, які їй одягла Таня, сподіваючись, що вона подивиться концерт по телевізору, це завжди їй подобалося.
Але Тетяна зайшла в кімнату і застигла, від невимовного почуття втрати, і… провини!
Не має значення, скільки мамі було років і що Тетяна сама вже у віці.
Головне – вона не змогла нічого зробити, адже мама завжди, у будь-якій ситуації вміла все поправити! А Тетяна не змогла їй допомогти… Не змогла…
Лише за сорок днів Таня зважилася прибрати речі на столі в маминій кімнаті.
Так хотілося, щоб усе лежало як за неї.
Її товсті зошити, в які вона записувала те, що вважала за потрібне, були складені акуратно в ящики столу.
Тетяна бездумно взяла з ящика зошит із вкладеними фотографіями. Ось вона з мамою та татом, зовсім ще маленька. Потім старша, ось вже з Олегом та з доньками.
З зошита випав лист, складений навпіл. На ньому було написано – Тані.
Таня розгорнула його і за датою зрозуміла, що він старий. Так, вони з Олегом тоді тільки одружилися і поїхали в Одесу, вперше вони були на морі! А коли повернулися, виявилося, що мамі зробили процедуру, вона просто не хотіла їх турбувати. Тато вже забрав її з плати, і все пройшло добре. Мама весело розповідала, як хвилювалася, але все обійшлося. Тетяна й не здогадувалася, що мама тоді написала їй листа…
Мила моя Таня, якщо ти читаєш цей лист, значить мене вже немає на цьому світі. Ти тільки не плач і не сумуй, я прожила велике життя і в мене було все, чого я хотіла – і чоловік, що любить, і донька! Ніхто не винен у тому, що настав час йти. І у кожного він свій!
Будь щаслива з Олегом, він дуже хороший, і знай, що я все одно завжди поряд. Якщо ти побачиш, як по небу пливуть пухкі білі хмари, то будь впевнена, я десь там. І через ці хмари бачу тебе, радію твому щастю і допомагаю тобі у всьому.
Цілую тебе, твоя мамо!
Тетяна плакала, майже як маленька, читаючи ці рядки, що призначалися їй, але двадцятидворічній.
Але плакала світлими сльозами, її відпустило почуття провини та несправедливості. Вона раптом ніби почула мамин голос, ніби вона їй шепнула, як у дитинстві, – Таню, перестань плакати, завтра очі будуть втомлені! І не забудь пов’язати шарф!
Тепер Тетяна дивлячись на небо завжди відчуває, що мама десь там, вона є десь. Просто вона пішла, бо настав час.
А троянди мамині розцвіли пишніше і крупніше, ніж раніше, видно на згадку про неї!
