Життєві історії

Ганна з чоловіком вирішили відвідати доньку та зятя у місті. Взяли сільських гостинців і вирушили в дорогу. За декілька годин були на місці. Чоловік Ганни припаркував машину біля підʼїзду, взяв сумки з гостинцями і разом з дружиною піднялися до квартири дочки. Ганна постукала у двері, за хвилину донька їм відкрила. – Доню, що сталося? – одразу запитала Ганна, побачивши, що донька вся в сльозах. – Це через вас! – вигукнула дочка. – Від мене чоловік пішов, через вас! – Як через нас? А ми тут до чого? – Ганна здивовано дивилася на доньку, нічого не розуміючи

Ганна з чоловіком та дочкою жили у невеликому селі, але завжди мріяли переїхати до міста.

Якраз до закінчення школи дочкою, батьки назбирали гроші на початковий внесок з іпотеки і купили квартиру в місті. Невелику двокімнатну квартиру в старому будинку, але свою, зате в місті.

На сімейній раді вирішили, що дочка вступить вчитися і житиме у квартирі, а батьки поки що працюватимуть у селі та виплачуватимуть кредит. Подружжя переживало міняти все за наявності кредитних зобов’язань.

Дочка здобула професію, влаштувалася на роботу, вийшла заміж. Молода сім’я залишилася жити у батьківській квартирі. Батьки не були проти, іпотека ще не виплачена, отже, поки працюватимуть у своєму селі. Але ще на весіллі чоловік Ганни попередив зятя:

– Мені не шкода, живіть у квартирі, але і про своє житло не забудьте подбати.

Зять пожартував:

– І підемо ми з молодою дружиною по світу збирати гроші на квартиру.

Ніхто навіть не посміхнувся з його жарту. Зять образився:

– Жартів не розумієте.

Народилася у молодої сім’ї дитина. Дочка сидить у декреті, батьки розуміючи не нагадують про те, що ця квартира їхня.

Але щоразу приїжджаючи до дочки у гості, батьки бачать незадоволене обличчя зятя.

– Що це з обличчя в улюбленого зятя? – запитала Ганна, коли той пішов на роботу.

– Розумієш, мамо, ми раді вашому приїзду, але нам доводиться міняти наш звичний спосіб життя, коли ви приїжджаєте. Звісно, йому це не подобається.

– А жити у нашій квартирі йому подобається?

– Мамо, ти знову дорікаєш мені своєю квартирою? Ось вийду на роботу і ми з’їдемо з вашої квартири. Будемо жити на орендованих, – ображається дочка.

– Ну, а що ти нам пропонуєш? Не приїжджати до вас? – запитала Ганна.

– Що ти одразу в крайності? На день-два, які ви буваєте в місті, можете зняти житло. А до нас тільки в гості приходити, – запропонувала дочка.

Батькам шкода дочку, не виставляти ж їх із квартири зараз із маленькою дитиною. 

Порадившись, батьки так і вирішили робити – винаймали квартиру на пару днів.

Коли нарешті батьки розрахувалися з іпотекою, онукові час було йти до школи.

Ганна з чоловіком, звільнившись із роботи, затіяли переїзд. Попередили дочку із зятем. Дочка дивно відреагувала на це повідомлення:

– Подумайте добре. Що вам робити у місті? У селі краще, не така метушня та шум. Ми вам онука будемо на все літо відправляти. Йому там буде краще.

– Не вигадуй, – відповіла Ганна. – Нам краще буде жити поряд з вами, ми онука водитимемо до школи. У місті краща. Та й веселіше жити разом.

– Ага, – відповіла дочка і зупинила розмову.

Коли батьки приїхали до міста, то застали в квартирі дочку, що плакала.

– Він покинув нас. Розумієте, він покинув нас через вас. Закортіло вас переїжджати до міста. Жили все життя у своєму селі, і продовжували б. А тепер я залишилася без чоловіка, син без батька. Ви цього для нас хочете?

– Ну-ну, – сказав батько. – Заспокоється, знайде квартиру, сам прибіжить за вами.

– Ні, тату, він сказав, що повернеться тільки тоді, коли ви звільните для нас квартиру, – плакала донька.

– Тоді навіщо тобі цей чоловік? – не розумів батько.

– Я його кохаю.

– Тоді торбинку в руку і слідом за ним. Онука можеш залишити на якийсь час, поки не знайдеш, де жити, – не витримав батько.

Дочка не витримала, пішла, гримнувши дверима. Повернулась за три дні:

– Ну а мені з вами можна жити?

– Можна, поки нового чоловіка собі не знайдеш. А як знайдеш, то одразу в «самостійне життя», – обійняв батько дочку.

Вам також має сподобатись...

Поліна зі своїм чоловіком Михайлом дуже хотіли дітей. Але в них ніяк не виходило. Поліна вже навіть запропонувала всиновити малюка, але чоловік сказав почекати… Так минуло пів року. Поліна знову заговорила з чоловіком про дитину. Але Михайло чомусь образився й поїхав до матері. Минуло кілька годин. Заспокоївшись, Поліна вирішила поприбирати в квартирі. Прибирання відволікло її від сумних думок. Захотілося їсти. Підігрівати суп вона не стала. Приготувавши нашвидкоруч яєчню, Поліна тільки сіла за стіл, як почула звук відкритих дверей. Вона скочила з-за столу, помчала в коридор і заплакала від побаченого

Надія Олексіївна готувала город під посадку картоплі. Раптом вона почула, що хтось її кличе. Жінка здивувалася, відклала граблі й пішла на подвірʼя. – Ба-бу-сю-ю! – пролунав голос її внучки Ганнусі. Надія Олексіївна, побачивши Ганнусю, сплеснула руками: – Люба моя! Та що ж ти мене не попередила? У мене ж їжа стареча – каша гречана, й куряча грудка відварена. А тобі я щось смачненьке приготувала б! – Та годі тобі, бабусю, – Ганна посміхнулася. – Я дещо по дорозі купила. Я поживу в тебе на дачі трохи? – А що ж сталося? – Надія Олексіївна не розуміла, що відбувається

В Сашка не стало дружини. Заслабла була його Валентина і от залишився він один… – Ми тебе не залишимо, діду! – сказала йому названа дочка. – Ти стільки для матері зробив! – обіцяла Галя. Вони з чоловіком продовжували приїжджати на вихідні. Везли дідові гостинці. А незабаром дід Сашко заслаб. – З ним треба щось вирішувати! – сказав Сергій своїй дружині. Галина мовчала. В душі вона була згодна з чоловіком. Так більше не могло продовжуватися. Галина взяла телефон і вирішила діяти

Іван приїхав у гості до свого брата Руслана. Він обійшов будинок, оглянув все довкола. Тиша, тільки птахів і чути… – Тихо так у вас, – сказав Іван. – Ніби й нема нікого навкруги. – Це тобі так здається, – відповів Руслан. – Життя тут вирує! Ти відпочивай, а нам з дружиною пора працювати… – А ви ще й працюєте?! – ахнув Іван. – Я думав ви візьмете відпустку… Я ж у гості приїхав! – Ну, а як же ж?! – сказав Руслан. – Зараз сезон, відпочивати ніяк не можна. Іван здивовано дивився на брата. Але побачене ввечері здивувало його ще більше