Надія вперше з’явилася у тітки Наталі та дядька Олексія у 17 років.
Приїхала з села у їхнє велике селище вчитися в училищі. Мала вона в своє село повернутися після навчання.
Роки навчання пролетіли швидко. Надія вчилася, гуляла. А що ще їй робити молодою та красивою?!
Дядько її годував, гуляти дозволяв. Але одразу попередив, щоб у подолі не принесла. А його дружина Наталя не дуже й лізла в справи Надії. Адже це дядьку доручили глядіти за племінницею. Але нічого не сталося. Обійшлося, як то кажуть…
Надія поїхала в рідне село працювати. А через рік запросила родичів на весілля. Наталя з Олексієм здивувалися. Наречений виявився з їхнього селища та ще й з однієї вулиці з ними!
Знали вони хлопця добре, але нічого хорошого в ньому не було. Батьків уже немає, любили погульбанити доки не заслабли. Зате хлопець мав будинок, великий, добротний.
Навіть дивно, що у таких людей будинок такий гарний. Ось у цьому будинку й почали жити молоді.
Надія часто прибігала до дядька пізно вночі. Василь гульбанив і сварився на її…
Спочатку прибігала Надія одна, потім із дітьми.
Дядько ходив розбиратись, але допомагало ненадовго. Намагалася Надія повернутися до батьків у село, але там на неї ніхто не чекав, тим більше з двома дітьми. Крім неї п’ятеро дітей у батьків ще було, всі молодші за неї.
Так і бігала вона доки сини не підросли. Спочатку вони захищали матір, а потім поїхали на навчання і в село більше не повернулися. Але чоловік уже заспокоївся, так дуже вже не сварився.
Просто Надія вже вивчила його характер. Зайвого хильне і він спить. Та й сама звикла. Часто її бачили веселою…
Жили вони завжди бідно. І город начебто є, а картоплею завжди дядько Олексій із дружиною допомагали. Якщо зайве – не шкода. Не пропадати ж.
А Надія ні від чого не відмовлялася. Брала що дають: картопля, морква дрібна, огірки, варення. Та й від речей не відмовлялася. Іноді й грошей позичала, зовсім трохи, щоб не віддавати.
– Давайте я вам хоч відпрацюю, – казала вона.
– Іди. Ми самі поки що справляємося. Не треба нам допомагати.
Наталі було шкода племінницю чоловіка. Недолуге життя у неї вийшло, добре, що її сини поїхали. Говорять, що живуть добре.
Так і йшло життя. Мало, що змінювалося в них. Тільки всі старіли. Олексію з Наталією по 80 років вже виповнилося, а Надії 50.
В цей час заслаб чоловік Надії, одразу зліг і більше не вставав. Два роки вона доглядала чоловіка. У цей час і дядько з дружиною здали. Здоров’я їх теж підводило. А найближче тільки племінниця виявилася.
Син Олег у місті, зайнятий, приїхати не може. А раніше часто приїжджав, але ж це для себе. То за грошима, то за продуктами…
А Надія часто забігала до родичів. В магазин, на пошту, скрізь сходить. Усі новини розповість. У лікарню зводить і навіть з лікарями посвариться, щоби лікували краще. Так і металася між чоловіком, родичами та роботою. Звідки й сили бралися. Все встигала, про гульки геть-чисто забула і більше ніколи не згадувала. Навіть після того, як чоловіка не стало, жодного разу не гульбанила.
‐ Надійко, як би ми без тебе! Не впоралися б. Ти як янгол наш! – часто казала їй Наталя.
– Та ви для мене більше зробили. Я як приїхала, так ви мені допомагали. Більше, аніж батьки дали.
– Вони б дали, та багато вас у них було. А ти старша. Ми тут із дідом вирішили. Слухай…
– Ні, ні, мені нічого не треба! У вас є син. Все йому! А я маю будинок. Мені більше не треба…
– Ти слухай! Дім тобі не пропонуємо. Нехай синові й буде. А то він ще позиватися почне. Він такий. Йому багато чого дісталося. А ти поки ми живі візьми одяг. Новий. Я приготувала. Все в коробці лежить. Додому віднеси, але поки не відкривай. І сервіз у серванті з волошками. Той, що тобі завжди подобався. Сама в коробку газетками переклади. Не стане нас – все й дістанеш. Будеш нас згадувати… Може ще щось сподобалося, кажи, не соромся!
– Та ви що! Живіть! Як я без вас буду?!
– Та старі ми вже… Сама розумієш.
Надія забрала подарунки додому. Дуже їй хотілося поставити сервіз на полицю, але сервант був дуже вже старий.
А потім згадала вона про обіцянку відкрити лише після того, як їх не стане, і прибрала обидві коробки у дальній кут, щоб не бачити…
…Наталя та Олексій прожили ще три роки. Спочатку пішла Наталя, а потім через пів року й Олексій… Надія, сумувала більше, аніж їхній рідний син…
– Та ти, Надько, плачеш як за батьками!
Після таких слів від знайомих Надія плакала ще більше…
Син Олексія та Наталії вступив у спадок і вирішив продати будинок. Навіщо йому село, а гроші потрібні? Знайшов покупців, тільки будинок треба було звільнити від меблів і всього мотлоху. Дружина йому допомагати відмовилася, і він згадав про сестру двоюрідну.
– Допоможи все розібрати і викинути, га.
– А навіщо викидати?
– Одяг, меблі… Це ж старе, нікому не потрібне…
– А можна я меблі візьму?
– Та хоч всі забирай! Та й посуд можеш забрати. Ти ж із ними була останнім часом, дякую тобі велике! Бери, що треба, цінного у них нема.
– От, дякую!
Надія перенесла в дім більш-менш хороший посуд, з меблями допомогли сусіди. Одяг теж розібрала, що в багаття, що собі. У селі і підлогу мити добре.
Олег продав будинок і поїхав. А Надія почала наводити лад у своєму будинку. Їй не терпілося викинути всі свої старі меблі і поставити хоч і не нові, але набагато кращі.
Усе старе вона викинула, ніби прощалася з минулим життям. Глянула і ахнула! Вікна треба поміняти і шпалери поклеїти… Зібрала всі свої заощадження – мало. Але на одну кімнату вистачить. Решта потім. Сільські жінки можуть все…
І ось кімната після ремонту і з новими меблями. Чисто світло. Сервіз стоїть на поличці. Надія вирішила і коробку з одягом розібрати. Тим більше, його вже є куди розкласти.
Абсолютно нове постільне, рушники. Надія навіть заплакала від радості. Адже вона й старе від тітки забрала.
– Тепер надовго вистачить, – подумала вона.
У цей час із комплекту випав якийсь пакунок. Надія здивовано розгорнула його і аж присіла від побаченого!
Там були гроші!
– Віддячили, значить, – пробурмотіла вона. – Тепер на весь ремонт вистачить і ще й залишиться…
Надія знову заплакала…
…Зараз Надія так і живе у своєму оновленому будинку. Вже давно на пенсії. Часто згадує своїх найближчих родичів.
Сини із сім’ями приїжджають у відпустку і матір не забувають…
