Історії жінок

Оля відкрила весільний салон. Їй знадобилися великі фотографії для вітрини. Довелося найняти фотографа. Незабаром на порозі з’явився хлопець із фотоапаратом та великою сумкою. – Отже, що зніматимемо? – звернувся він до Олі. – Я хотіла б дівчат у білих сукнях показати на фото, – попросила Оля. – Ну, спробуємо, – сказав хлопець. Прошу вас, Олю, зробимо перші проби. – А що я позуватиму в сукнях?! – оторопіла дівчина. – Ви, як ніхто підходите на роль нареченої! Невдовзі фото були готові. Дмитро приніс зразки і поклав їх на стіл. Усі оторопіли від побаченого

Оля змалку вміла шити. До цього ремесла залучила її бабуся, навчила і кроїти, обробляти шви, і навіть вишивати.

Усіх своїх ляльок Оля вбирала сама, вигадуючи їм різні вбрання з залишків тканин і кольорових стрічок.

Закінчивши училище, Оля кілька років пропрацювала у швейній майстерні, добре себе проявила, навіть постійних клієнтів придбала.

Вмілі руки Олі, жінки хвалили, але дівчині дуже хотілося працювати у власній майстерні. Батьки підтримали дочку. А бабуся та дід допомогли їй із купівлею швейного обладнання.

Спочатку Оля працювала з подругою, а коли справа стала “йти в гору”, то найняла ще двох майстринь.

Пройшло зовсім небагато часу, і Оля вирішила змінити профіль. Від пошиття всього асортименту жіночого одягу вона вирішила перейти до весільних суконь.

– А вистачить клієнтів? – турбувалася бабуся. – Таку сукню купують раз у житті.

– Я спробую, – сказала Оля. – І  ще шитимемо особливо пишні вбрання для ювілеїв. Я так мріяла в дитинстві про такі сукні, немов у принцес! – казала Оля.

Для весільного ательє знадобилася нова вивіска та рекламні великі фотографії для вітрини. Довелося Олі найняти фотографа.

Незабаром на порозі з’явився хлопець із фотоапаратом, штативом та великою сумкою.

– Отже, що зніматимемо? Помешкання у вас світле, просторе, це добре, – звернувся він до Олі.

– Я хотіла б дівчат у білих сукнях показати на фото, і не просто як манекени, а передати їх почуття… – попросила Оля.

– Завдання цікаве, спробуємо. Але це не кіно, тут треба увагу на вбрання все ж таки звернути, тому прошу вас, Олю, зробимо перші проби.

– А що я позуватиму в сукнях? – засоромилася Оля. – Я могла б знайти симпатичних дівчат зі своїх знайомих…

Фотограф Дмитро глянув на Олю оцінювально і сказав:

– Ви як ніхто підходите на роль нареченої. Незаміжня?

– Ні, – ще більше зніяковіла Оля.

– От і добре, ви саме і передасте ті почуття, які бажаєте бачити на фото. До того ж, хоч ваша зовнішність природня, але саме це і привабить клієнтів. У таких гарних сукнях кожна дівчина почуватиметься принцесою! – переконував Олю Дмитро, розставляючи обладнання для зйомки.

Оля поспішила переодягнутися.

– Треба ж… – шепотіла вона. – Як про принцесу вгадав, читає мої думки…

Незабаром вона, зробивши макіяж, вийшла в залу у найкрасивішій сукні.

Дмитро застиг від захоплення. Він розглядав Олю і дивувався її перетворенню. Нарешті сказав:

– Так… Поки сяйво в очах сяє, треба знімати!

Він поправив Олі локони, розклавши їх по плечах, і поставив дівчину на подіум до вікна.

Дмитро клацав фотоапаратом, змінював освітлення, повертав Олю то одним, то іншим боком, просив міняти сукні. Пройшла не одна година, коли він сказав:

– На сьогодні все, подивлюсь що вийшло. Але може знадобитися повторна зйомка.

Оля трохи втомилася, але їй сподобалося фотографуватись. Вона буквально купалася в увазі молодого фотографа, який спритно і швидко керував зйомкою і керував її перетворенням.

Фотографії вийшли чудовими. Дмитро приніс маленькі зразки і поклав їх на стіл. Усі ахнули. Оля виглядала на знімках немов акторка.

– Боже, це я? Ніколи б не подумала… – Оля посміхнулася і показала на ті фото, які їй сподобалися.

– Та-ак, дівчино. Якби не ваш талант швачки, то можна було б подумати про кар’єру моделі, – сказав Дмитро. – З вашою здатністю бути абсолютно різною у кожному кадрі, це вийшло б добре.

– Це тільки ваша заслуга, Дмитре… Я нічого такого не вмію, і моє покликання шити… А вам дякую, сподіваюся, вітрина буде яскравою і привабливою, – сказала Оля.

Дмитро працював із вітриною ще близько тижня. Він драпірував її ніжними тканинами блідо-блакитного тону, а потім розвішував великі фотографії з боків.

У центрі було виставлено кілька зразків суконь.

– Вийшло не гірше, аніж у столичних ательє, Дмитре… – раділа Оля, тепер замовниць буде більше.

– Щоб було більше замовників, треба, щоб більше закохувалися, – сказала, сміючись, бабуся, заходячи в ательє.

Дмитро та Оля подружилися у процесі роботи. Вирішено було оформити фотографіями і залу, де приймали клієнтів.

Дмитро приносив фотографії наречених із весіль, на яких він працював і з дозволу молодят зробив кілька прекрасних великих портретів. Оля була задоволена.

– Та у нас тепер не ательє, а справжній салон!

А Дмитро не хотів розлучатися з талановитою дівчиною. Він запросив її на перше побачення і це була екскурсія в його фотоательє. Він розповідав Олі про тонкощі фотографії, показав їй альбом своїх художніх робіт, і Оля була захоплена його баченням природи та людини.

– Я щаслива, Дмитре, що мені вдалося познайомитися з вами, – сказала вона. – Наче у нас і різні професії, а робимо ми одну справу, дивимося на людину закоханим поглядом.

– Як правильно, закоханим поглядом, Олечко. Я після першої фотопроби закохався у вас, і не міг зізнатися досі… Ви найніжніша і найчарівніша наречена… Моя наречена…

Оля почервоніла і відчула, як Дмитро обіймає її…

…Весілля було скромним, душевним, з рідними та друзями молодят.

Але наречена в тій самій сукні, що фотографувалася для вітрини, здавалася юною Попелюшкою, повітряною, невагомою, казковою…

Тому що була закохана!

І Дмитро не міг надивитись на свою обраницю.

– А це ж я змусив тебе позувати тоді, – шепотів Дмитро. – Але швидше за все справа в тому, що ти сама шила цю сукню, втілюючи свою дитячу мрію. Ось мрії і справджуються!

– Так і є, – погодилася Оля. – Тут і мої мрії, і бабусі теж!

– Гірко! – закричала в цей момент бабуся і помахала своїй улюбленій онучці рукою…

Вам також має сподобатись...

Мар’яна готувала вечерю, коли у двері подзвонили. На порозі стояла свекруха. – А Дмитра, ще немає? – одразу запитала Інна Григорівна. – Немає, – підтвердила Мар’яна. – Ну тоді я його зачекаю, – оголосила свекруха. Інна Григорівна зайшла на кухню, сіла за стіл. – Ну що, годинник вже цокає? – якось єхидно запитала Інна. – Ви про що? – напружилася Мар’яна. – Ти знаєш про що! Дмитро мені все розповів! Рік всього тобі залишилося насолоджуватися життям з моїм Дмитром! – пояснила свекруха. – Інна Григорівна, який рік? Що ви говорите? – Мар’яна здивовано дивилася на свекруху, нічого не розуміючи

Віра цілий день крутилася на кухні. Аякже ж?! Сьогодні у її чоловіка Віктора, день народження. Ближче вечора стіл було накрито, Віра красиво одяглася і сіла перепочити. Повернувся Віктор. – Ух ти! Яка ти красива! Наче у тебе свято, – усміхнувся він. – Ні, це для тебе, – кинулась до нього Віра. – Ідемо швидше, все давно готове. Подружжя сіло за стіл, і тільки Віра хотіла виголосити тост, як подзвонив телефон чоловіка. – Я зараз, можливо з роботи, щось термінове, – сказав Віктор і вийшов у іншу кімнату розмовляти. Віра мимоволі прислухалася до розмови і застигла від почутого

Ліза розлучилася з чоловіком. Він зрадив їй з найкращою подругою… Ліза вирішила поїхати пожити в село. Там у неї була бабусина хата. До села жінка дісталася надвечір. Ліза швидко знайшла потрібний будинок. На її подив, хата виглядала так, ніби в ній хтось жив! Ліза не могла зрозуміти, як таке можливо?! Незабаром з городу з’явився якийсь незнайомий чоловік… – Доброго вечора, ви когось шукаєте? – спокійно запитав він. – Здрастуйте, я Ліза, правнучка хазяйки цього будинку… – сказала жінка. – А що ви тут робите?! Ліза дивилася на чоловіка, і не розуміла, що відбувається

Ірина Петрівна жила з чоловіком в селі. Її єдина донька Людмила вийшла заміж у місті. Того дня Ірина Петрівна прокинулась рано. – Треба було б води піти набрати, – подумала жінка. Ірина Петрівна взяла відра і попрямувала до колонки. Раптом вона почула, що біля її воріт зупинилася якась машина. Ірина Петрівна поставила відра й поволі пішла до хвіртки. За мить вона відчинилася і на подвірʼя зайшли якісь троє… Ірина Петрівна придивилась до гостей і очам своїм не повірила