Оленці було 25 років, коли не стало її бабусі. Подзвонила сестра:
– Оленко, бабуся не стало… Приїжджай швидше.
– Коли поминки?
– Післязавтра…
– Постараюся встигнути. Сама знаєш, що з квитками зараз проблема, літо ж…
Як Олена не намагалася, але не встигла. Приїхала увечері. Сестра із сусідкою мили посуд після поминок. Мама ж заснула прямо у кріслі…
Будинок без бабусі був якимось іншим, пустим. Мати прокинулася, обійняла Олену і гірко заплакала.
– Ось і немає твоєї улюбленої бабусі, – сказала вона. – Вона тебе найбільше любила…
Вони сиділи за круглим старовинним столом, накритим скатертиною.
– Цю скатертину бабуся ще до свого весілля вишивала, – казала мати Олені. – Берегла її, тільки на свята стіл нею накривала.
Вони сиділи і згадували бабусю. Стільки теплих історій було з нею пов’язане.
Бабуся – мама їхнього з сестрою батька. Щоправда, він з ними не жив. Вони з матірʼю розлучилися, коли Олена з сестрою ще в школу не ходили. Бабуся намагалася його напоумити, але він все твердив про помилку молодості і нове кохання.
– Тільки твої помилки молодості їсти-пити хочуть і батька з матірʼю! – казала йому бабуся. – Або повернешся до родини, або ти мені більше не син. Таку жінку зрадити! Недолугий. Будеш жалкувати, та буде пізно.
…Так і сталося. Бабуся стала на бік невістки, мами Оленки. Їх не кидала, допомагала, забирала на канікули та свята.
А батько, змінивши кількох дружин, поїхав на заробітки в Польщу. Там і сталося нещастя… Бабуся втратила єдиного сина…
Своє горе вона намагалася не показувати, але Олена з сестрою знали, що під серветкою на її комоді лежить фотографія батька, і бабуся її часто розглядає, плаче та розмовляє з ним.
– Наробив справ! – казала вона. – І кому краще зробив? Знайшов його, своє те справжнє кохання?
Доньці вона заявила:
– Себе, доню не ховай. Всяке в житті трапляється. Іноді доля такі викрутаси влаштує, що думаєш і не виберешся. А ти, поки молода і я в силі, заміж виходь. З дівчатками я допоможу тобі. Якщо так з моїм сином вийшло, то я й відповідаю значить за вас.
…Бабуся була дуже працьовита й весела. Ніколи не сумувала. З ким би вона не заговорила, обов’язково жарти і сміх.
– Не все ж плакати, – казала вона.
Славилася вона своїм співом. Вийде на лавку вечеряти та й затягне пісню. І так у неї це гарно виходило, заслухаєшся…
Любила пироги пекти. Якщо онуки в гостях, то пироги, млинці та оладки зі столу не сходять.
– Їжте, їжте, у своєму місті зголодніли, худенькі он які. І хто ж вас таких заміж візьме? Дівчина з формами повинна бути, а ви?
А ще бабуся мала кішку. Любила вона її, але якось пішла її улюблениця і не повернулася…
Горювала бабуся. Іншу взяти відмовилася:
– Не вберегла я свою Мурку. А іншої мені не треба. Хочете кошеня, то візьміть собі до міста…
Але у мами Олени була непереносимість, тож тваринок у квартирі не було, як Олена її не просила.
Перед сном бабуся завжди цілувала в маківку внучок, вкривала ковдрою і потай хрестила, бажаючи їм добраніч…
Бабуся знала всі їхні з сестрою таємниці. Вона знала про їх перше кохання. Чомусь із мамою вони таким не ділилися…
Мама намагалася влаштувати своє життя, але її коханий Петро, як виявилося не хотів чужих дітей виховувати.
– Ні, мені дочки мої дорожчі, – сказала йому мати. – Шукай собі без «причепа». А я вже якось одна.
Коли з’явилися мобільні телефони, то бабуся дзвонила щодня рівно о восьмій вечора і запитувала, як у внучок справи.
Одного разу Олена не взяла слухавку, так вона зателефонувала матері, яка була у відрядженні, сестрі, яка працювала у нічну зміну.
– Оленка зникла, на дзвінки не відповідає, а ви й не поцікавитеся, де вона!
– Мамо, їй уже двадцять два роки! – сказала мати. – У мене в цей час вона вже з’явилася. Вона не дитина. Зайнята напевно, передзвонить.
– Для мене вона завжди дитя нерозумне і неважливо скільки їй років!
З того часу Олена слухавку брала завжди. У неї було вже традицією – вечірній дзвінок бабусі.
Того вечора, коли бабусі не стало, Олена зателефонувала сама – неспокійно було на душі.
Відповів незнайомий голос:
– Доброго вечора. А ви хто їй?
– В сенсі хто?! – ахнула Оленка. – А ви хто взагалі?! Де моя бабуся?!
– Сусіди викликали швидку, ми їдемо у лікарню, – раптом сказав незнайомець. – Я – лікар. Ви не турбуйтеся… Бабуся питає, чи їли ви щось сьогодні, чи знову сухомʼятка? Якщо жартує, то вибереться, значить…
Але не вибралася… Спочатку пішла на поправку, і її перевели в звичайну палату, а вона заснула і не прокинулася…
Наступного дня Олена з сестрою вирушили на цвинтар. Серед старих памʼятників вирізнявся новий хрест…
Під високим деревцем поряд зі своїм чоловіком лежала бабуся.
Поховала його молодим, але так заміж бабуся й не вийшла, сина виховувала, потім внучок.
Олена нахилилася поправити стрічку на вінку, як раптом хтось взяв її за рукав. Олена відсахнулася.
– Що там? – сестра сховалася за її спиною
Олена набралася сміливості і присіла, відсунула трохи вінок і ахнула від несподіванки.
Звідти блищали оченята… Олена простягла руку і витягла злякане кошеня. Воно було таке маленьке і безпорадне, що вона притиснула його до себе.
– Оце так подарунок! Дякую, бабусю! Воно так на твою Мурку схоже…
Кошеня жалібно нявкало, боячись, що Олена його залишить.
– І що ти з ним робитимеш? – спитала сестра.
– Я все життя мріяла про кошеня. Відвезу додому. В мене непереносимості нема. Будемо разом жити. Буде мені бабусю нагадувати. Мені її тепер так не вистачатиме.
Тепер з Оленою живе кошеня. Вона вважає його подарунком від бабусі.
Хіба це збіг, що воно сховалося саме на могилці бабусі. Та й характером воно веселе і добре, як і Оленка…
