– Мама…ммама…..тебе не стало… – Вадим сидів біля вікна в маленькій кухоньці, у тій самій квартирі, де зовсім недавно жила його мати, Наталя Павлівна.
Минуло дев’ять днів, а він так і не міг без тремтіння сказати «не стало» про свою маму. До очей Вадима підступали сльози, а на його душі щоразу ставало важко.
Наталя Павлівна вже кілька років жила сама, відколи її єдиний син одружився і переїхав. Квартира літньої жінки знаходилася на другому поверсі, начебто й невисоко, але Наталя Павлівна років зо два, як перестала виходити на вулицю. Їй було важко долати кілька сходових прольотів.
Тому Наталя Павлівна і влаштувала собі «спостережне місце”, як вона говорила. На стілець поклала м’ягкеньку подушечку, а під ноги поставила невелику лавку для зручності.
Чимало часу щодня проводила Наталя Павлівна біля вікна, спостерігаючи за життям, що проходить повз неї. Сусіди, побачивши маленьку фігурку у вікні, кивали, дітлахи, сміючись, махали маленькими рученятами. Літня жінка була рада і цьому, так вона почувала себе причетною до стрімкого бігу життя.
Вадим відвідував матір, коли міг, але траплялося це не так часто, як їй хотілося б. Дім, робота, то справи, то розваги, то дружина вмовить залишитись вдома… Вадим намагався бути уважним сином, але виходило не дуже. Добре, що до Наталі Павлівни двічі на тиждень приходив соцпрацівник, приємна молода жінка, вона і в магазин бігала, і рахунки оплачувала, коли Вадим забував про них.
Мати ніколи нічого не висловлювала синові, вона розуміла, що йому з нею сумно, що він поспішає повернутися до свого життя, в якому для старенької матері немає місця. Наталя Павлівна не сварила Вадима, вона розуміла його і дякувала Богові, що син досі відвідує, проводить з нею якийсь час, слухає її розповіді про молодість та своє дитинство.
– Вадиме, ти пам’ятаєш Бондаренків з третього поверху? У них хлопчик вже сам за кермом їздить! А, здається, нещодавно його батьки в колисці катали! Микитенки, Василь з Марією, знову город посадили. Як мені Марія скаржилася, що втомилася їздити і садити, а ось дивись! Ніяк не покинуть!
– Мамо, ти мені всі сусідські плітки переказуватимеш? – із усмішкою питав Вадим.
– У мене нічого нового немає, сам знаєш. Хоч за них порадіти, – з тяжким зітханням озвалася Наталя Павлівна.
І так було завжди, тільки Вадим зайде, мати його за стіл посадить, чаю наллє і починає розповідати, кому нові меблі привезли, хто ремонт затіяв, а хто таксі викликав.
– А недавно у нас на перехресті, он там, біда сталася!
– Та ти що? – Вадим робить великі очі.
– Так так! Цілу годину дві машини стояли, фарами моргали, ніяк розібратися не могли.
– Буває, – знизує плечима Вадим.
Чоловікові вже тридцять вісім років, він давно живе окремо від матері і проблем у нього повно. Головні замовники їхньої фірмової продукції знайшли нового постачальника, начальство вже прямо говорить, що зарплати стануть меншими, а, можливо, доведеться скорочувати працівників. Марина, його дружина ніяк не може завагітніти, хоча вони вже перепробували все можливе! Ще й машина почала сипатися.
Але Вадим нічого цього не каже матері, на її запитання він відповідає, що все гаразд. Він не хоче засмучувати Наталю Павлівну, нехай думає, що у сина життя вдалося.
Він вже кілька разів давав собі слово, що частіше їздитиме до матері, він же все розуміє – мама не вічна.
Але коли її не стало… Вадим знайшов Наталію Павлівну. Він, як завжди, заїхав увечері, після роботи, відчинив двері своїм ключем.
– Мамо, я вдома! – гукнув з порога.
Відповіддю йому була тиша, така щільна тиша. Вадим заметушився в коридорі, скидаючи черевики з ніг, намагався порушити цю тишу. Він навмисне голосно затупав у бік кухні.
Мама лежала на дивані і не відгукувалася на його поклик. Вадим кинувся до неї… Що він робив потім, він не пам’ятав і не зміг згадати навіть за кілька днів. Тільки одне закарбувалося в його пам’ять: він дзвонить Марині і, намагається вимовити ці слова.
– Ммама… Мами нестало…
Марина нічого не розуміла, вона перепитувала знову і знову:
– Що? Вадим, що ти кажеш? Щось із зв’язком, я тебе не розумію!
Вадим ніяк не може усвідомити та прийняти, що мами більше немає, адже у його житті вона була завжди!
Ось вже дев’ять днів він живе з цим несприйняттям, їсть з ним, спить. Він згадує, як пропускав повз вуха розповіді матері про життя-буття сусідів, про помічницю, яку їй надіслав. Він відмахувався від її запитань про онуків, а мама так хотіла стати бабусею!
Дорослий, солідний чоловік сидить біля вікна маленької однокімнатної квартири і плаче, плаче навзрид. Це трапилося з ним вперше після того, як не стало Наталії Павлівни, нарешті, сльози знайшли вихід. Хитаючись з боку на бік і витираючи сльози, Вадим повторює лише одне:
– Не встиг, не встиг, не встиг!…
