Життєві історії

Валентина поклала телефон на стіл і кинулась до кімнати, де дід Андрій з онуком Стасом сиділи біля ноутбука. – Ану, швидко переодягайтеся! До нас зараз гості прийдуть, – вигукнула Валя. – Валю, що сталося? – запитав чоловік. – Нема часу пояснювати. Переодягайтеся, я кому кажу! – повторила Валентина. – А я щось на стіл швидко приготую. За годину Валентина накрила стіл. Дідусь Андрій та Стас допомогли розставити тарілки, як раптом у двері подзвонили. – Прийшли! – вигукнула Валя і кинулася відкривати двері. Стас вирушив за бабусею слідом, вона відкрила двері, Стас глянув на “гостя” і застиг від несподіванки

На вихідні мама привела Стаса до бабусі з дідусем. Бабуся відразу стала її сварити:

– Поліна, я з роботи не встигла прийти, а ти його вже привела.

– Мамо, ти ж сама сказала, що твого онука завжди можу приводити на вихідні.

– То сьогодні ж ще п’ятниця.

– Вихідні сьогодні і починаються, – Поліна по-дитячому посміхнулася.

– Отже у тебе вихідні вже починаються, а в нас із батьком вихідних зовсім не повинно бути.

– Мамо, у мене справи.

– Знаю, я які у тебе справи, мабуть новий жених з’явився.

– Ну, має ж у Стаса бути тато, – Поліна торкнулася губами щоки своєї мами. – Цілую! Я побігла.

Стас вже звик, що його щоп’ятниці до бабусі з дідусем відводять. Тут найкраще. А бабуся трохи побурчить і перестане, так щоразу буває. Дорослі вважають Стаса маленьким, але йому вже шість років, і він все розуміє, ну чи майже все:

«Наречений і тато – це, схоже, те саме. Тато – це добре. У друзів татусі за ними на машині до садка приїжджають, а от наречений – не зрозуміло. Наречені у дівчат бувають. Навіть мене кілька разів нареченим назвали, коли ми з Танею обіймалися. То мама ще одного хлопчика шукає, чи що? Ні, схоже у мами наречений великий».

– Стасе, ти в садку їв? – Підійшла до нього бабуся.

– Ні.

– На поки що яблучко. Зараз дід прийде разом поїмо.

«Так зараз дідусь прийде і вони почнуть про мою маму говорити. Треба послухати, бо щось незрозуміле з цим нареченим. Ще бабуся якогось вітчима часто згадує, що прийде жити до нас із мамою».

Ось і дід прийшов. Погладив онука по голові, і спитав у бабусі:

– Валю, у нашої дочки, як завжди, справи? Цього разу що?

– Андрію, ти що не знаєш? У неї завжди ті самі справи, – і сказала дідові з онуком. – Сідайте за стіл!

Ставлячи перед ними тарілки, бабуся продовжила бурчати:

– У нашої доньки одні наречені в голові. Про сина вона й не думає. Знайде нашому Стасу вітчима, і думай, як вони вживуться.

Онук насторожився, він знову почув це слово «вітчим»:

«Як незрозуміло дорослі говорять. Виходить, мама мені не тата шукає, а якогось «вітчима». Мама вдома, коли сердиться на мене, часто каже, що я їй набрид. Ось, мабуть, і шукає цього дядечка. Ні, мама, коли добра, вона хороша».

– Ти, поїш, і йди погуляй із онуком! Я поки що порядок у квартирі наведу, – відволік від роздумів голос бабусі.

Стас одразу й думати перестав про вітчима. Йому подобалося гуляти з дідусем. У нього не тільки морозиво випросити можна, а й щось цікаве.

***

Повернулися, коли на вулиці вже темніло.

– Бабуся, дивися, що мені дідусь купив!

Онук підняв угору іграшкову машинку.

– Ось я зараз діду всиплю, що він такі іграшки тобі купує, – суворо промовила вона.

Стас усміхнувся і попрямував до своєї кімнати. Він чудово знав, що бабуся нікому не всипле. Тут у нього була своя кімната, не те, що в них із мамою в однокімнатній квартирі.

Сховав машинку. У нього в кімнаті багато іграшок, і навіть ноутбук є. Щоправда, бабуся забороняє довго сидіти за ним.

Коли Стас ліг спати, знову згадав про вітчима. А вночі наснився поганий сон. Добре, що одразу прокинувся. У вікно вже сонечко заглядало.

***

Наступний суботній день минув як завжди, коли Стас був у бабусі з дідусем. Сходили до парку, погуляли містом. Потім сіли з дідом за ноутбук в одну цікаву гру грати.

А ось ближче до вечора сталося те, що перевернуло життя хлопчику.

Почалося все з дзвінка на телефоні бабусі.

– Мамо, – пролунав щасливий голос Поліни. – Ми зараз до вас у гості прийдемо.

– Ми це хто?

– Я і чоловік, – пішла пауза. – З яким ми збираємось одружиться.

– О Боже! – З легким роздратуванням вимовила мати. – Коли прийдете?

– Приблизно через годину.

– Не поспішайте! Я хоч щось приготую.

Валентина поклала телефон на стіл і кинулась до дитячої кімнати, де дід із онуком сиділи біля ноутбука.

– Ану, швидко вмилися і переодяглися!

– Валю, що сталося? – Запитав чоловік.

– Поліна нашому онукові вітчима знайшла. Сьогодні приведе.

– Що, Стас, вимикай комп’ютер! – З жалем сказав дідусь.

Але жаль у дідусевому голосі онук зрозумів по-своєму:

«Зараз мама приведе якусь погану людину. Вони заберуть мене з собою і життя більше ніколи не буде таким як було».

Він кинувся на кухню, де бабуся, щось вже почала готувати, обійняв її.

– Бабусю, я не хочу до вітчима.

– Не переживай! – бабуся обійняла його. – Ми спершу подивимося, хто він такий. Якщо не сподобається, виставимо його з квартири. Сідай за стіл, зараз тобі зроблю бутерброд.

Стас сів за стіл і, подумавши, спитав:

– Бабуся, а як ти дізнаєшся хороший він чи поганий?

– Якось розберемося, – поставила перед ним бутерброд і чашку чаю. – На їж!

***

І ось він зайшов разом із мамою. Якийсь великий і негарний, а мама поряд із ним стоїть та посміхається.

Потім каже:

– Це моя мама Валентина Яківна, це мій тато Андрій Федорович.

– Роман, – сказав чоловік, кивнув бабусі і потис руку дідові.

– Це мій син Стас, – продовжила мама.

І дядечко простяг до нього величезну руку. Хлопчикові стало не по собі, і він сховався за бабусю.

– Що ти ховаєшся? – Валентина взяла онука за плечі. – Привітайся з дядьком!

Коли бабуся поруч, можна не переживати, і він поклав у його величезну долоню свою долоню.

– Проходьте до кімнати, сідайте за стіл! – Скомандувала бабуся.

Стас про всяк випадок пішов до своєї кімнати. Розсудивши по-дитячому, що це його будиночок і там його ніхто не чіпатиме.

Трохи заспокоївшись, сів за ноутбук і почав грати в гру.

Відволік його від цього заняття голос мами:

– Стасе, збирайся додому!

Поруч із нею стояв той дядечко, і додому не хотілося.

– Ми завтра з твоєю мамою зібралися в аквапарк, – спокійно промовив чоловік і спитав. – Ти з нами поїдеш?

Стас знав, що десь далеко є аквапарк, і йому так хотілося хоч раз туди потрапити. Він недовірливо глянув на дядечка і висловив свою думку:

– До нього далеко, треба машиною їхати.

– У мене є машина.

– Справжня? – не повірив Стас.

– Так. Вона поряд із будинком стоїть. Збирайся! На ній додому й поїдемо, а завтра до аквапарку.

Хлопчик трохи подумав і почав збиратися.

Біля будинку справді стояла машина, гарна. Дядечко відчинив задні дверцята і сказав:

– Сідай!

Коли вони з мамою вмостилися, машина рушила з місця.

Так швидко вони доїхали до хати, що виходити зовсім не хотілося.

– Все, Стасе, виходь! – Звеліла мама.

А дядько додав:

– Завтра вранці приїду та поїдемо до аквапарку.

Дядько Роман провів їх до самої квартири і поцілував маму. Хотів зробити це непомітно, але хлопчик повернувся і побачив.

Дорослі засміялися, і той пішов.

– А дядько з нами житиме? – Запитав Стас, коли двері зачинилися.

– Давай роздягайся! І зеразом про це подумаємо, – по-дорослому сказала мама.

Роздяглися, сіли з мамою на диван і почали розмовляти по-серйозному.

– Синку, ти знаєш, що у всіх хлопчиків і дівчаток мають бути і тато, і мама?

– Так, – кивнув син, задоволений тим, що мама розмовляє з ним, як із дорослим.

– Значить, і в тебе має бути тато.

– І він житиме з нами?

– Ні, Стасе, у нього велика квартира, така, як у бабусі з дідусем, і ми самі до нього переїдемо. Там у тебе буде своя кімнатка.

– А він мене ображати не буде?

– Що? – Засміялася мама. – Хто тобі таке сказав?

– Бабуся казала.

І тут мама засміялася. Сміялася довго, мабуть, забула, що вони домовилися поговорити серйозно. Коли згадала, одразу стала серйозною.

– Це бабуся так пожартувала. Ти дядькові Ромі одразу сподобався, і він тобі сподобається. Ось побачиш!

***

Після розмови з мамою Стас одразу не міг заснути, все думав:

«Виходить, я житиму і тут, і в бабусі з дідусем, і в цього дядька Роми. У нього і машина є, і він приїжджатиме на ній за мною в садок, а завтра ми поїдемо до аквапарку».

З цими щасливими думками Стас і заснув.

***

Наступний день був такий казковий. Спершу вони були в аквапарку. Стас спускався з усіх гірок, і навіть із синьої, найвищої. Коли він особливо переживав, поряд завжди був дядько Роман.

Після парку гуляли великим містом. Щоправда, гуляли недовго. Спочатку поїли морозиво, а потім купили телефон. Йому… справжній телефон. Щоправда, мама одразу попередила, що у садок брати його не дозволяє.

Потім поїхали до дядька Романа до його квартири. У Стаса відразу стільки запитань постало:

– Дядько Роман, а ми з мамою тут житимемо?

– Так, ми з мамою одружимося і у нас буде справжня родина.

– А я буду вашим синком?

– Так, – відчувалося, що чоловікові незвично було відповідати на такі запитання, але приємно.

– І називатиму вас татом.

– Так.

– А можна прямо зараз? – Стас продовжував ставити запитання, які його цікавлять.

– Я згоден.

– Тату, – хлопчик перший раз у житті вимовив це слово.

– Що ж, сину, ходімо з твоїм телефоном розбиратися.

Розібралися швидко. Записали номери мами та… тата, і навіть бабусі з дідусем.

– Можна я зателефоную? – нетерпляче запитав хлопчик.

– Дзвони!

Стас торкнувся напису «бабуся».

– Хто? – пролунав її суворий голос.

– Бабуся – це я. Тепер це мій телефон. Тобі дзвонитиму і дідусеві – теж.

– Ой ой ой! – голос бабусі став добрим. – Це вітчим тебе так балує?

– Він – не вітчим! Він хороший! Він – тато!

Вам також має сподобатись...

Наталія Дмитрівна стояла в РАГСі неподалік від свого сина Ігоря, як раптом різко змінилася на обличчі. Вона примружила очі й запитливо подивилася на свого чоловіка. Анатолій Борисович зробив розгублене лице, показуючи дружині, що він і сам не зрозумів, що це він таке щойно почув. Наталія Дмитрівна ледь стрималася від того, щоб не зажадати пояснень від сина та новоспеченої невістки Ніни. Згодом вона підскочила до Ігоря й недобре зиркнувши на нього, прошепотіла: – Це як розуміти?! – Що розуміти, мамо? – Ігор здивовано дивився на матір, не розуміючи, що вона від нього хоче

Анастасія з незадоволеним виразом обличчя сіла в машину. Вони з чоловіком Артемом збиралися їхати до його батьків. Артем одразу зрозумів, чому дружина не в настрої. Її дратував свекор, Павло Борисович, який вважав себе найрозумнішою людиною на світі. Він дуже любив усіх повчати. Саме через свекра Анастасія не любила їздити до батьків чоловіка в гості. – Та не звертай на нього уваги, – сказав Артем. – Легко сказати, – заперечила жінка. До будинку свекрів вони їхали мовчки. Коли вони добралися до села, Анастасія глянула в бік хвіртки і її аж пересмикнуло від побаченого

– Сину, ви сьогодні до мене не хочете випадково заїхати? – сумним голосом запитала Світлана Семенівна зателефонувавши до сина. – Ні, не планували, – нерішуче відповів Віктор. – А доведеться, – важко видихнула жінка. – Мамо, щось сталося? – захвилювався син. – Біля тебе є ручка і листок? – раптом запитала Світлана Семенівна. – Немає, а що? – не зрозумів син. – Шукай! Потрібно щоб ти дещо записав? – пояснила мати. – Мамо, та що ж сталося? – схвильовано вигукнув Віктор, не розуміючи, що відбувається

Настя пилососила килим, як раптом пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв якийсь незнайомий хлопець. – Вам кого? – здивовано запитала вона. – Вас, якщо ви Настя, – раптом відповів той. – Можна зайти? Та не переживайте! Не на сходах же ж ми будемо розмовляти? Настя впустила гостя в квартиру. Поки він знімав верхній одяг, вона розглядала його. Модно вдягнений, симпатичний, трохи старший за неї… – Чим тут у тебе пахне? – скривився він, перейшовши на «ти». – Пахне? – Настя зніяковіла. – Я не помічаю, звикла… То хто ж ви такий?! Настя дивилася на гостя, й не розуміла, що відбувається