Вероніка маринувала огірки на кухні, як раптом у двері подзвонили. Жінка відкрила двері і ахнула.
На порозі стояв її син Сашко з валізою в руках.
Вероніка уважно глянула на нього і раптом усе зрозуміла. Вона чомусь навіть дуже зраділа.
Але жінка одразу постаралася цього не показувати.
-Бачу, ви таки розлучилися? – запитала вона.
-Так, – сухо відповів Сашко.
Намагаючись не дивитись матері в очі, він поставив свою валізу в коридорі, не знімаючи пальто, пройшов у кімнату, і стомлено сів на диван, закинувши ногу на ногу.
Вероніка сіла поруч.
-А я ж говорила… – переможно сказала вона. – Я завжди тобі казала, що ви не пара.
-Мамо, припини! – сказав син. – Все вже сталося. Ти свого досягла, і тому не треба зайвих слів.
-Не треба? – хмикнула Вероніка. – Ти ж цілий рік витратив через цю свою пані, і кажеш, що не треба зайвих слів!
-Мамо! – у голосі сина почулося роздратування. – Не говори так! Щоб між нами не сталося сьогодні, але ми з нею були чоловіком і дружиною. Тобі це зрозуміло?
-Мені зрозуміло! – сказала голосно Вероніка. – Але якби ти послухав мене одразу. Вона ж тебе ніколи не любила.
-Мамо… Вона любила мене. Дуже любила. І я її. Я її досі кохаю…
-Кохаєш? Якби ти кохав, ти б сьогодні не прийшов до матусі з валізою. Це все ваші чоловічі забаганки! Ти думав, що там, на стороні, тобі буде краще? Захотів, від мами піти, яка з тебе порошинки здувала? Захотів – маєш! Ніколи і ніде тобі не буде краще, аніж поряд із мамою. Запам’ятай це на все своє життя.
-Мамо, це все ти… – раптом сказав тихо син.
-Що я? – Вероніка застигла від здивування.
-Ти винна у тому, що ми розлучилися.
-Я?! – Вероніка засміялася. – Ну, звісно, тепер можна все казати на мене. Давай, кажи правду. А я терпляча, я все витримаю. Я ж твоя матуся.
-Так, мамо, це ти. Ти так часто приходила до нас і твердила, що ми з нею чужі… Ти при кожній зустрічі говорила їй ці слова… І одного разу вона просто втомилася. Вона втомилася від твоїх слів. І навіть мої слова підтримки не допомогли нашому коханню…
-Запам’ятай синку, справжнє кохання не може зникнути, – вигукнула Вероніка. – Я тебе люблю, так як і любила. Хоч ти й проміняв мене на неї. Але я завжди тебе любитиму, а вона… Не витримала вона, дивіться… А де терпець? Суть життя і є в тому, щоб проходити випробування. Чому ви не плекали своє кохання?
-Мені треба було не пускати тебе, коли ти приходила до нас, правда? – син раптом глянув матері в очі. – Справді, чому я не виставляв тебе, коли ти казала їй усі ці нісенітниці?
-Чому? – Вероніка посміхнулася. – Тому що ти любиш тільки мене.
-Тебе? – син застиг від здивування. – До чого тут ти?
-Як до чого? Я твоя мати! І моє кохання – воно святе.
-Ні мамо, твоє кохання не святе. Воно дуже ревниве. Мені неприємно від твоєї любові.
-Не смій так говорити про материнське кохання! – не витримала Вероніка, але одразу схаменулась, і перейшла на інший тон, тон люблячої мами. – Все… Досить… Бачиш, пішов він від нелюбої дружини, і одразу похнюпився. Ти ж чоловік. Все в тебе налагодиться. А поки що поживи знову поряд з мамою. Іди, знімай пальто. Ти повернувся додому, тож усе у нас буде, як і раніше. Зараз я розберу твою валізу.
Мати встала з дивана, щоб вирушити у коридор, але син раптом сказав:
-Не чіпай мою валізу!
-Що це означає? – вона розгублено подивилася на нього згори донизу. – Чому не чіпати?
-Тому що я прийшов з тобою попрощатися.
-Як попрощатися?
-Так.
-Ти що, знову повернешся до неї?
-Ні. Я їду.
-Як їдеш? – здивувалась вона. – Куди їдеш?
-Далеко. В інше місто.
-І де ти там житимеш?
-Знайду, де…
-У тебе що, з’явилася інша жінка? – Вероніка сіла поряд із сином. – І ти хочеш знову мене залишити заради якоїсь чужої спідниці?
-Я хочу виїхати з цього міста, мамо. Назавжди поїхати. Від неї. Але головне – подалі від тебе…
-Але чому – від мене? – в очах Вероніки з’явилися сльози. – За що ти так зі мною, синку? Адже я тебе люблю… Люблю…
-Тому я і їду. Я біжу від твоєї любові, мамо. Я знаю, що поряд з тобою ніколи не стану щасливим. Вибач мені, якщо зможеш…
Син повільно встав, пройшов у коридор, взяв валізу і мовчки вийшов з квартири…
