Баба Рая була старенькою, такою ж старенькою, як їхнє село, яке примостилося між ліском і великим безкрайнім полем.
За своє довге життя вона всіх втратила… І синочка свого Іванка і чоловіка Миколу…
Жили вони добре, не бідно і не багато. Свій город мали і нехитре господарство. Справлялися вдвох. Селяни їх поважали, шкодували.
А як не стало Миколи, то всім селом поховали, і до старенької Раї часто заходили провідати…
Допомоги вона не просила, сама справлялася з городом та курочками.
Хазяйство от тільки не тримала – несила вже було. Їй самій уже за сімдесят. І від втрат у житті здоров’я не побільшало…
Але вона бадьорилася, і на її доброму зморшкуватому обличчі завжди теплилася усмішка, кого б старенька не зустріла.
Так і жила одна. А часом до неї дівчинка сусідська прибігала, Надя.
Не зовсім сусідка, з іншого кінця їхнього невеличкого села. Батьки її гульбанили… Така вже доля їй випала. Так вона, якщо що, то до баби Раї бігла.
– Можна я поживу у вас поки що? – запитувала дівчинка, тримаючи в руках свій шкільний портфельчик.
Баба Рая приймала дівчинку. Добра вона, школярка старанна. Бабусі допоможе і за уроки береться. А та й нагодує, і спати покладе. Так три дні вона бувала і жила в старенької, поки мати недолуга її не прийде по дитину.
Обличчя пом’яте, втомлене. Але подякує щиро бабі Раї і доньку додому веде.
– Пробач уже нас, бабо Раю, недолугих, – говорила мати Надійки, ховаючи очі від сорому.
– Бог пробачить, – відповідала побожна старенька і відправляла їх додому з гостинцями.
І яєчок дасть, і кашки гарбузової, і хліба, який сама пекла в печі, а Надя допомагала.
Потім підійде до ікон і молиться за них, недолугих… Аби тільки б дівчинку не прогледіли, за розум узялися б…
Ікони в Раї старовинні були, ще від її бабці Параски їй дісталися.
Богородицю на весілля їм із Миколою подарувала, щоб дітки пішли.
А перед тим, як не стало Параски, то вона заповідала:
– Не стане мене, то забери Раєчко ікони, і бережи у себе…
Ось вони всі три в кутку її хати й були – дар безцінний.
І Раїса молилася їм, за своє здоров’я і за тих, хто нужденний, чи в житті своєму заплутався.
За Надійку просила, щоб не обділили святі дівчинку милістю своєю, щоб дарували життя хороше…
…Якось улітку поралася баба Рая на городі, як раптом чує, що кличе її дівочий голосок:
– Бабо Раю, ти вдома?!
– Тут я, дочко, – відповіла старенька, підвелася з грядок і вийшла до Наді.
Та у легкому сарафанчику, очі сумні. У руках портфель.
– Можна до тебе на день на два? – несміливо запитала вона.
– Чого ж не можна, можна. А чого ти з портфелем, Надю? Канікули ж, мабуть?
– А я малюватиму. Можна?
Баба Рая завела дівчинку до хати. Худенька, світленька. Рочків їй не більше тринадцяти. Шкода, що така билинка батькам недолугим дісталася. Ну, та Бог допоможе. Душа у дівчинки світла, райдужна…
Нагодувала бабуся її борщиком свіженьким, картоплею вареною з чавунку, огірочками хрусткими, і знову на город вирушила.
Надійка прибігла, з бур’янами допомогла і попросила баночку для води, пензлик мити щоб…
Малювала фарбами, і такі квіти неймовірні в неї виходили! Не гірше будь–якої картини. Ну справді, як живі!
Надя почепила картинки по стінах. Де гвоздик є, туди й прийчепила. Світлиця засяяла вся квітами – око радіє. А через день після обіду мати Надю забрала…
Літній день ішов до вечора. Старенька на городі засиділася, сутінки вже, пора би й закінчувати.
Раптом чує, наче хвіртка рипнула за будинком, і тінь метнулася. Чи здалося?
– Надійко ти? Я тут, – гукнула вона, але відповіді не було. – Значить, точно здалося…
Закінчила старенька свої справи і в хату. А двері навстіж! У хаті темно, тільки запах якийсь ледь вловимий, чужий. Увімкнула світло, неяскрава лампочка тьмяно освітлила приміщення, вона обережно в світлицю пройшла і застигла від побаченого.
Кут був порожній! Всі три ікони зникли, лише легка павутина коливалася замість них. Так і сіла баба Рая на стілець: це хто ж такий негідник, що забрав найдорожче її серцю?
І злягла бабуся… День лежить, другий. Тільки воду п’є та на кут поглядає. Раптом з’являться святі? Раптом зглянеться на неї негідник той? Але дива не відбувалося. А надвечір Надя прибігла.
– Кажуть, ти заслабла зовсім, бабо Раю? На вулицю не виходиш. Заслабла? – і тут її погляд зупинився на порожньому куті. – А іконки де?
– Забрали, дочко, – ледь вимовила вона. – Зайшли в хату і забрали.
Дівчинка присіла поряд, погладила стареньку по зморшкуватій руці. Потім зробила їй чай із молоком, втішила, як могла. І побігла десь…
…Але в голові в дівчинки вже був план. Чула вона якось, у школі хлопці балакали, що в сусідньому селі в магазині всяке старе скуповують, а потім у місто відвозять продавати.
Прибігла вона додому, попорпалася і знайшла дві старовинні ложки. Мамин з батьком весільний подарунок від багатої тітки. Вона взяла їх і бігом у село. Продавчиня зустріла її і запитала:
– Тобі чого?
– Я б ложечки продати хотіла. Ви берете старі речі?
– Борисе, – гукнула вона голосно. – Тут до тебе.
Вийшов чоловік із задніх дверей, озирнувся навколо. У магазині пусто. Він завів Надю в підсобку. Дівчинка дала йому ложки, а сама на всі боки дивиться пильно і бачить ікони в кутку на підлозі. Вони накриті ганчіркою, але куточок стирчить, вона його одразу впізнала.
– Ти ось що, – сказав Борис. – Додому йди, нехай дорослі прийдуть. Мені тут проблеми не потрібні.
Надя взяла ложки і побігла, прямо заяву писати. Там її вислухав сивий чоловік у формі з втомленими такими очима. Надя розповіла все як є. А він її теж відправив: іди, мовляв, додому, дорослі без тебе розберуться.
Надя й пішла, а дорогою тракториста Івана зустріла, сусіда.
– Ти чого тут? – спитав він, здивувавшись.
Надя ніколи раніше в село не ходила та ще й одна.
Вона й поділилася всім. Той тільки руками змахнув.
– Не бійся, Надійко. Я виведу їх на чисту воду, – сказав він нарешті і повернув назад.
А Надя до баби Раї бігцем. Та все так і лежала на ліжку і шепотіла одне: «Господи, допоможи…»
– Ти чого, бабо Раю? Зовсім заслабла? – запитала вона, а про ікони поки мовчала.
– Ой не можу вже, Надю. Іти я зібралася в засвіти, а без ікони важко… Намалюй мені Богородицю, ти зможеш. Христом Богом молю, дочко…
Надя збігала по фарби, принесла великий альбом і вмостилася малювати по пам’яті. Та ще й в журналі у якомусь картинку знайшла, там на стіні іконка висіла, маленька зовсім, але обличчя було видно.
Баба Рая заснула, коли у двері раптом постукали. Прийшов тракторист Іван з чоловіком у формі. Розбудили стареньку, все розпитали і пішли вони. Довелося Наді розповісти, що та й як. Бачила, мовляв, вона її іконки, у крамниці вони…
У бабусі сльози з очей. А тут і малюнок був готовий. Жінка з покритою головою дивилася добрим, мудрим поглядом. Фарби ніжні, як аура довкола. І про квіти улюблені не забула. Дитячий малюнок, наївний, а який гарний!
– Слава тобі, Господи, – прошепотіла старенька і перехрестилася. – Тепер і піти не страшно…
І посміхнулася, як і раніше. А надвечір і з ліжка підвелася.
Незабаром чутка по селі пройшла: забрали Бориса, власника магазину в селі, і його Зінку, продавчиню.
І хто взяв знайшли, племінника Бориса, ледаря і гульвісу. Всім дісталося по заслугах.
А ось ікони на місце ставили мало не всім селом. І батьки Наді прийшли подивитися на це диво. Подейкують, що й гульбанити менше стали.
Радості бабусі не було меж. Така шана, така повага! Вона всім добрим людям Надін малюнок показала. Батько Наді й рамку приніс, вставив малюнок під скло і над ліжком баби Раї почепив.
Прожила вона ще добрий десяток років, слабість відступила. Молилася за Надю та за всіх добрих людей, які її на ноги підняли.
А останній рік Надя її доглядала.
– Ти, дочко, ікони собі забери, як не стане мене. Заповідаю я їх тобі, – казала їй стара бабуся. – А ось із цією мене поховай. Врятувала вона мене…
І показала на малюнок Надії, який так і був у неї над ліжком…
