Віра готувала вечерю. З хвилини на хвилину з роботи має повернутися чоловік. І коли пролунав дзвінок у двері, Віра поспішила відкривати. На порозі стояла незнайома жінка, якій на вигляд було близько тридцяти років.
– Ви дружина Вадима? – звернулася до господарки квартири жінка.
– Так, – кивнула головою Віра.
– Вероніка, – представилася незнайомка. – Взагалі я розраховувала поговорити з вашим чоловіком.
– Його поки немає, але ви проходите, він повинен зараз підійти, – сказала Віра і чомусь їй стало не по собі від поганого передчуття.
– Ви, вибачте, я ніколи не наважилася б прийти сюди, але ваш чоловік уникає мене. І я просто не мав вибору, – заявила Вероніка.
– А можна дізнатися, що вас пов’язує з моїм чоловіком.
– Я нещодавно народила сина. Батьком моєї дитини є ваш чоловік.
Віра мимоволі ахнула від такого зізнання і ледве втрималася на ногах. А незнайомка, як ні в чому не бувало, продовжувала свою розповідь.
– Після народження сина я сподівалася хоч на якусь допомогу від Вадима, але він просто кажучи злиняв, не бажаючи мене бачити.
Віра постаралася взяти себе до рук.
– А від мене ви чого хочете? – Запитала вона.
– Ви не турбуйтеся, – продовжила Вероніка, – я не збираюся руйнувати ваш шлюб. Нехай ваш чоловік залишається з вами, але якщо він не хоче допомагати мені матеріально, я повинна подати заяву на аліменти. Тест на батьківство у мене на руках. Так, що він не викрутиться.
– Я все зрозуміла, – сказала Віра, – якщо мій чоловік справді батько вашої дитини, то можете сьогодні ж забирати його до себе.
– Ні, ні, – запротестувала Вероніка, – жити з ним я не збираюся, і, крім аліментів, мені від нього нічого не треба.
Віра потихеньку стала приходити в себе.
– Знаєте, що, – зупинила вона Вероніку, – ви зачекайте на вулиці Вадима і там з ним розбирайтеся. А це мені не цікаво.
Хвилин за п’ятнадцять після відходу Вероніки у квартиру увійшов Вадим. Побачивши, що дружина кидає його речі в дорожню валізу, він одразу почав виправдовуватися.
– Віро, я тобі зараз все поясню.
– Та все й так зрозуміло, – зупинила його Віра.
Незважаючи на заперечення дружини, Вадим продовжив пояснення.
– Ця Вероніка – моя колега по роботі. Півроку вона бігала за мною, запевняючи мене, що їй не потрібен ні я, ні хтось інший. І взагалі вона проти заміжжя. Їй потрібна була лише дитина. Вона присягалася мені, що після народження дитини жодних претензій до мене не матиме. Я просто допоміг жінці, виконав її прохання. А вона після народження дитини раптом заявила, що я повинен допомагати їй матеріально.
– Як цікаво, – похитала головою Віра, – бідний хлопчик, обманули його.
– Не віриш? – зупинив її Вадим, – люблю я тільки тебе, а вона мені взагалі непотрібна.
– Мене не цікавлять твої пояснення, – заявила Віра, – тож прошу на вихід із речами.
– Віро, ти що! А в нас із тобою син. Як він ростиме без батька.
– Не хвилюйся, я і без тебе його підніму. А якщо ти будеш поруч, то я переживаю, що з нього вийде такий же чоловік, як і ти.
Скільки Вадим не вмовляв дружину пробачити його, Віра стояла на своєму.
– Вадим, я з тобою жити не збираюся – це однозначно. Але в тебе поки що є шанс прийти до Вероніки. Думаю, що вона на тебе чекає.
– Та не потрібна мені вона! – Запротестував Вадим.
– А ти не потрібний мені, – поставила крапку у розмові Віра.
На другий день Віра подала заяву на розлучення. Квартира їй дісталася у спадок від бабусі, тож Вадим на цю житлоплощу претендувати не міг. І йому нічого не залишалося як повернутися до своїх батьків. Після розлучення Вадим спробував запропонувати свою руку та серце Вероніці. Але й там отримав відмову.
