– Ми з Настею вирішили одружитися, – повідомив батькам Павло.
– Молодці, вітаємо! Коли весілля плануєте? Де? – пожвавилася Віра Миколаївна. Чоловік Володимир відволікся від перегляду телевізора.
– Сину, молодець, дорослий зовсім вже, час і сім’ю заводити. На весілля гроші є? Якщо треба, то допоможемо!
– Ой, та ми без весілля. Вас запросимо з батьками Насті та кілька друзів, у кафе посидимо ввечері та й все. Гроші витрачати зайві не хочемо.
– Ну і правильно, синку. Кому потрібні ці пишні урочистості. А жити де плануєте?
– В сенсі де?! У нас тут… Трикімнатна квартира, думаю, місця вистачить. У моїй кімнаті тісно, може, з батьком туди переберетеся? А ми у вашій спальні будемо…
– Так? Добре ти вигадав… А я не хочу жити з невісткою може… Ви молода сім’я, маєш жити окремо, — заявила Віра Миколаївна.
– Мамо, ти чого?! А де нам жити тоді? У батьків Насті взагалі двокімнатна квартира, і там чотири людини живуть.
– Своє житло вам треба, що незрозумілого? Беріть іпотеку, винаймайте квартиру.
– А чому з вами жити не можна?
– Та тому що я не хочу жити з чужою людиною! Настя хороша дівчина, мені подобається, але жити з нею не хочу. Це моя територія. Я тут господиня.
Я люблю довго спати, можу допізна дивитися серіал, іноді можу не готувати – замовити їжу. Коротше живу так, як мені подобається. Ти наш син, а вона, по суті, незнайома людина. У неї свої звички смаки, треба буде їй під нас підлаштовуватись, нам під неї.
Вона ніколи не почуватиметься тут як удома. І це нормально. Це не її будинок. А наш. Тут так, як нам подобається. А у вас має бути своє сімейне гніздечко, де ви разом все купували, робили. Розумієш, синку?
– Ні, не розумію! Поки ми житимемо з вами, ми назбираємо грошей на початковий внесок на іпотеку. Тож нам вигідно. Ну яка тобі різниця, однією людиною більше, чи менше… Та й взагалі, може тут залишимося…
– Павло, я прожила десять років зі свекрухою, вона дуже не хотіла, щоб ми йшли від неї, а я мріяла про свою квартиру, щоб жити одним. Вона непогана людина, звичайно, але мені хотілося завжди жити без неї.
Кожна жінка, вийшовши заміж, хоче готувати для чоловіка, прикрашати оселю, а коли поряд постійно хтось, це не те… Тобі не зрозуміти.
Та й взагалі, я почуваю себе вільно у своїй квартирі, ходжу, в чому мені подобається, роблю те, що подобається, а у Насті свої якісь звички можуть бути, які з моїми не перетинаються.
Та й не повинна вона підлаштовуватись під нас. Я людина не сварлива, вона також, але жити разом, запевняю тебе, не найкращий варіант!
– Ну, дякую, батьки, допомогли молодим… Нічого, не пропадемо, придумаємо щось!
Павло взяв куртку та вискочив із квартири.
– Ну ти що тут влаштувала? Хай поживуть у нас, нічого страшного не станеться! І куди їм іти? Рідного сина з дому виставиш? – запитав чоловік у Віри.
– Знаєш, Володя, наш син уже великий хлопчик, і якщо вже збираєшся одружитися, то про житло треба було заздалегідь подумати. А так – здрастуйте, приїхали! Він нашої думки не запитав заздалегідь, виходить, у них все вже вирішено!
– Багато хто живе з батьками поки на ноги не встане! Ми теж з мамою моєю жили, і нічого!
– Нічого? Це тобі нічого, а мені дуже чого! Я мала жити з твоєю мамою, бо вона нас не відпускала, вірніше, тебе. А я, як дружина, була з тобою.
Тобі, звичайно, добре жилося. Нізащо не переймався, прийшов з роботи, поїв, і на диван завалився. А там мама пиріжків напече, чи млинців, краса! Не життя – а пісня!
А я, як мені було жити з нею? То готую я несмачно, то не так перу білизну. Її будинок – її правила, і ми жили так, як вона звикла.
Тому я не хочу прирікати Настю на це. Невідомо, скільки вони збираються тут жити. Може, і назавжди переїдуть. І чекатимуть, коли нас не стане, щоб стати повноправними господарями.
Не хочу і все. Маю право. Син дорослий, хай сам думає. До речі, на початковий внесок давай їм віддамо гроші, які на вкладі у нас лежать. Я не проти допомогти. А потім хай працюють та платять щомісяця. Нова квартира своя натомість буде.
А через п’ятнадцять років ця сума вже смішна буде, копійки, ціни он як зростають.
– Я не проти, звичайно, нам ці гроші поки не потрібні, все є, а синові якраз будуть.
Наступного дня Вірі Миколаївні зателефонувала Настя. Вони рідко спілкувалися телефоном, і Віра Миколаївна здивувалася дзвінку. Цікаво, що сталося?
– Віро Миколаївно, привіт! Вам зручно говорити?
– Привіт, Настя. Щось сталося? Говори, я не зайнята.
– Знаєте, вчора ввечері Павло прийшов ображений та засмучений після розмови з вами. Він сказав, що ви не хочете, щоб ми жили у вашій квартирі після весілля. Це так?
– Так, Настя, все саме так. Я пояснила Павлу причини. Не думай, що це через тебе, ти мені подобаєшся, і я бажаю вам щастя, але жити не хочеться разом…
– Віра Миколаївна! Я така рада цьому! Розумієте, Павло одразу сказав, що житимемо у вашій квартирі, і це не обговорюється! Він дуже любить вас і цю квартиру, і ні про яке інше житло навіть думати не хоче.
Я спочатку була проти цієї ідеї. Я, як і ви, вважаю, що молода сімейна пара має жити сама, без батьків, бабусь, дідусів.
Мені хочеться обставити квартиру, як я хочу, хочеться готувати, що я хочу, дивитися телевізор або сидіти за компʼютером, коли я хочу. Я завжди мріяла про затишне сімейне гніздечко, яке ми будемо облаштовувати з ним удвох.
Але він уперся, і мене не слухає, а мені прикро. Я розумію, що важко зараз жити на орендованій квартирі, дорого, а на іпотеку потрібен пристойний початковий внесок.
Але я готова брати підробіток, економити, щоб назбирати цю суму. Я не боюся труднощів. Я непогано заробляю, Павло теж працює, тому треба йти до своєї мрії.
Я спочатку думала, що це ви на нього так впливаєте, не бажаєте відпускати сина у вільне плавання. Є такі жінки, яким спокійніше, коли синочок поруч, під наглядом. Але, дякувати Богу, ви не така! І я дуже цьому рада!
– Ох, Настя, і я рада, що ми порозумілися! Знаєш, ми з татом Павла хочемо допомогти вам із внеском. Вам залишиться тільки дочекатися, коли здадуть новобудову, можна навіть з ремонтом взяти, потім заселитися і жити.
– Ого, я не знала, що ви хочете допомогти, Павло не сказав… Це необов’язково, ми самі можемо відкладати…
– Це не обговорюється! Вважайте, що це наш подарунок на весілля. Павло ще не знає, сьогодні скажу.
– Велике дякую. Знаєте, я переживала, що ви мене погано приймете, не могла зрозуміти, що ви за людина. Але тепер пережиття немає, і я впевнена, що ми потоваришуємо. І, якщо ви не проти, можемо удвох ходити кудись іноді, в кафе, або по магазинах…
– Я буду тільки рада, Настя. Давай зламаємо систему, і покажемо, що дружба між свекрухою та невісткою може бути!
– А давайте! До речі, хочу на весілля сукню купити, вечірню, красиву, допоможете вибрати? А то мамі моїй вічно ніколи, на роботі завали та й не любить вона нікуди ходити.
– Звісно, Настя, із задоволенням!
Віра Миколаївна була рада, що Настя зателефонувала, і вони так добре поговорили і все з’ясували.
Увечері, коли Павло прийшов додому із роботи, вона розповіла про подарунок у вигляді внеску за квартиру.
– Ого, ти навіть готова грошей дати, аби не жити з нами… Оце так… Не думав я, мамо, що ти така егоїстка. Хочеш жити тільки заради себе, коханої!
– Ти не радий грошам? Це наш подарунок на весілля, не розумію твоїх претензій! Замість сказати дякую, ти обзиваєш мене егоїсткою? Звучить як образу! Хороший егоїзм, однак, батьки йому гроші на квартиру – а він упирається!
– Та тому, що я мріяв жити з вами! Не хочу я свою квартиру, розумієш? Мені тут все подобається! І взагалі, після того, як вас не стане ця квартира залишиться мені, то навіщо я лізтиму в багаторічні кредити, коли в мене є вже квартира!
Віра Миколаївна застигла від подиву. Ось це синок дає…
– Сину, ти чуєш, що говориш взагалі? Ми тебе виростили, вивчили, а тепер ще й твою родину тягнути повинні? Може, ти думаєш, що нас скоро не стане, так ні, не сподівайся, ми поживемо ще багато років у своїй квартирі, і потім ти отримаєш її у законне користування!
Настав час брати відповідальність у свої руки! Ти хочеш одружитись, так і забезпечуй дружину житлом, грошима. Вона також працює. У чому проблема не зрозумію. Що ти причепився до нас? Тобі вже двадцять сім років!
– Ах, причепився, значить, ну дякую, мамо, знатиму! Не треба мені від вас нічого, все, я йду!
Павло судомно почав збирати свої речі у спортивну сумку. Він недбало складав туди штани, сорочки, футболки, білизну. Віра Миколаївна пішла з кімнати на кухню. Їй було неприємно все це бачити та чути…
– Все, мамо, бувай. Батьку розкажи правду, як є. Я тепер сам по собі, як ти й хотіла! І весілля ніякого не буде! Я передумав!
Двері зачинилися. Пішов. А може й добре, що так сталося. Швидше навчиться самостійним бути. Нехай вчиться жити сам, без них. Давно час було відлучити його від батьківської годівниці.
Павло розлучився з Настею та поїхав до іншого міста, до друга, який знайшов йому роботу та кімнату у гуртожитку. Батькам дзвонив періодично, розповідав, як справи, та як йому там подобається.
Через рік одружився з місцевою дівчиною, яка мала свою квартиру і маленького сина. Своїх дітей наразі не планують.
Віра Миколаївна іноді телефонує Насті, яка вийшла заміж і перебуває в приємному очікуванні малюка…
Все склалося само собою. Павло знайшов свободу від батьків, Віра Миколаївна з чоловіком живуть і радіють життю. Вона не почувається винною, що не дозволила жити з ними. Мабуть, не таке вже там кохання було, раз з легкістю покинув Настю і поїхав. Незрілий ще був, не готовий до відповідальності.
Ось така історія трапилася у одній родині. А хто там правий, хто винен, час покаже…
