Ранок у будинку Мельників починався як завжди – із запаху кави, і приглушених закидів.
– Михайле, ти знову залишив каву на плиті! – Віра скривилася, відсуваючи кавоварку. – Втретє за тиждень. Невже так складно стежити?
Михайло винувато глянув на дружину поверх ноутбука – він перевіряв пошту перед першою лекцією в університеті.
– Вибач, зачитався статтю для конференції, – промимрив він. – Давай я нову зварю.
– Звичайно, – пирхнула Віра, гримаючи посудом. – У тебе завжди то статті, то лекції. А про сім’ю подумати ніколи?
Олег, їхній старший син, поспішно запихав у рот бутерброд, намагаючись не брати участь у суперечці.
Перша пара з квантової фізики не можна запізнюватися.
– Мамо, тату, я побіг, – він поцілував батьків у щоки. – Оля, будь чемна.
– Сам будь чемний! – огризнулася молодша сестра, не відволікаючись від планшета. – Тобі добре, тобі оплачують репетиторів.
Михайло стомлено потер скроні. Голова починала гудіти. Котрий рік те саме: зранку сварки, образи, претензії. Адже колись їхні сімейні сніданки були іншими – з жартами, розмовами до душі.
– Так, я теж поїхав, – він підвівся з-за столу. -Оля, про новий планшет забудь. Віра, не заводься, будь ласка.
– Звичайно, – схлипнула дружина. – Тобі легко говорити. Ти у своєму університеті цілими днями, а я тут одна вдома…
Оля демонстративно закотила очі й уткнулася в екран.
Олег, користуючись моментом, вислизнув у коридор. Настав час бігти, а то точно запізниться на квантову механіку.
Вже в ліфті він почув, як нагорі гримнули двері – батько теж поспішав залишити квартиру.
Цікаво, в інших сім’ї так само? Чи це тільки в них кожен ранок перетворюється на театр абсурду?
Михайло наздогнав сина біля під’їзду:
– Підвезти?
– Не треба, тату, я на метро. Тобі ж в інший бік.
Він кивнув, сповільнився, ніби хотів щось сказати.
Потім махнув рукою:
– Ну, біжи. Успіхів на фізиці.
Олег усміхнувся – батько завжди пам’ятав його розклад. Він дивився, як той іде до машини – згорблений, з поріділим волоссям, у якому виблискує сивина.
Коли він встиг так постаріти? І чому Олег лише зараз це помітив?
Фізичний факультет університету гудів як потривожений вулик.
Кінець семестру – час заліків, іспитів та нескінченних консультацій.
Михайло сидів у своєму кабінеті, перевіряючи курсові роботи, коли двері відчинилися без стуку.
– Привіт, професоре! – Павло плюхнувся у крісло для відвідувачів. – Як воно?
– Та ось, розбираюся зі студентами, – Михайло кивнув на стопку робіт. – Декан вже дістав своїми зауваженнями до програми.
– А, цей зануда, – махнув рукою Павло. – Слухай, ходімо поговоримо? А то я після засідання кафедри ледве стримуюся від злості.
У викладацькій було порожньо – обідній час ще не настав.
Михайло шумно вдихнуло повітря.
– Уявляєш, – Павло дивився в стелю, – Віктор Сергійович знову завернув мій проєкт. Каже, недостатньо опрацьовано методологію. А сам! Мабуть, свою Маринку проштовхує – молода, симпатична, у міні-спідниці.
– Слухай, ну годі вже про Марину, – скривився Михайло. – Нормальна дівчина, тямуща.
– Ага, особливо коли на стіл до декана сідає, – засміявся Павло. – Ех, були часи – пам’ятаєш, на третьому курсі…
Телефон у кишені Михайла несподівано задзвонив. На екрані висвітлилося “Віра”.
Михайло на мить прикрив очі – тільки не зараз.
– Так, кохана?
– Михайле, так не можна! – голос дружини брязкотів від обурення. – Ти уявляєш, що ти накоїв?
– Віро, я працюю. Що сталося?
– Що сталося? – у слухавці почувся невдоволений смішок. – Я дзвонила до турагентства.
Виявляється, ти не відніс документів на путівку! А я вже вибрала тур у Відень…
Михайло притулився до стіни, відчуваючи, як починає пульсувати у скронях.
– Віра, ми ж обговорювали. Я маю важливу серію експериментів, я не можу взяти відпустку в липні.
– Звичайно! – вигукнула Віра. – У тебе завжди експерименти! А я? Мені що, все літо дома сидіти? Як останній домогосподарці?
– Ти і є домогосподарка, – не витримав Михайло.
У трубці повисла дзвінка тиша.
Павло делікатно відійшов до вікна, вдаючи, що його дуже цікавить вид на університетський двір.
– Значить так, – голос Віри став крижаним. – Ми поговоримо про це ввечері. І не смій затримуватись на роботі!
Короткі гудки важко ковзнули по барабанних перетинках.
Михайло стиснув зуби.
– Неприємності? – обережно спитав Павло.
– Та як завжди, – Михайло махнув рукою. – Віра завелася через відпустку.
– Т-а-а-к, – простяг друг. – А пам’ятаєш, якою вона була на першому курсі?
Іскорка-дівчинка! Усі фізики з нашого факультету на неї заглядалися.
Михайло пам’ятав.
Як не пам’ятати – яскрава, весела, з копицею каштанового волосся.
Душа компанії, перша красуня курсу. Він тоді літав наче на крилах, коли вона погодилася з ним зустрічатися.
Двадцять років пролетіли, як один день.
Де та пустотлива студентка, що могла всю ніч просидіти над завданнями з квантової механіки, а вранці першою бігти на лекції?
Куди подівся її сміх, її мрії про власну наукову лабораторію?
– Все змінюється, – промимрив він.
– Це точно, – Павло поплескав його по плечу. – Гаразд, я піду. Ще звіт щодо гранту писати.
Залишившись один, Михайло дістав телефон, відкрив галерею.
Ось їхнє весільне фото – молоді, щасливі. Ось маленький Олег робить перші кроки. Оля в дитячому садку з рюкзаком. Коли ж все пішло не туди?
Він пам’ятав, як Віра покинула аспірантуру після народження Олі.
“Тимчасово, – говорила вона, – поки малеча не підросте”.
Потім почалися претензії: грошей не вистачає, квартира маленька, машина не престижна.
Він крутився як білка в колесі, брав додаткові години, писав гранти.
А Віра…
Наче інша людина стала. Вічно незадоволена, дратівлива.
То свариться, то сумує. І ця її манія – виглядати не гірше за інших. Нескінченні салони краси, шопінг, фітнес-клуби.
До кабінету заглянула Марина, молода аспірантка:
– Михайле Леонідовичу, вас декан до себе викликає. Терміново!
У вихідні всією родиною вирішили поїхати на дачу, за кермо сіла Віра.
Вона вела машину різко, нервово, постійно обганяючи інших водіїв.
Олег на задньому сидінні втиснувся в спинку, мовчки спостерігаючи, як побіліли кісточки пальців матері на кермі.
– Я не розумію, – процідила Віра крізь зуби. – Що складного в тому, щоби просто подати заяву на відпустку?
– Віра, стеж за дорогою, – Михайло скривився, коли вони ледь не зачепили знак на повороті. – Давай поговоримо вдома.
– Вдома! – Віра різко загальмувала на світлофорі. – Ми вже два тижні говоримо вдома! А толку?
Оля відволіклася від планшета:
– Мамо, легше. Мене закачує.
– Ах, тебе закачує! – Віра крутнула кермо, перебудовуючись у лівий ряд. – А мене, думаєте, не закачує від цього життя?
Усі вже відпустки розпланували, одні ми як…
– Мамо, праворуч! – вигукнув Олег.
Звук гальм. Світ закрутився довкола своєї осі. У вухах дзвеніло, перед очима пливли різнокольорові круги.
Десь далеко почувся звук сирени.
– Всі в нормі? – голос батька лунав наче крізь вату. – Олег? Оля?
– Я… здається так, – Олег ворухнувся. – Оля?
Сестра схлипнула:
– Ой… Важко…
У лікарняному коридорі перед Михайлом зупинився спеціаліст у м’ятому халаті:
– Для молодшої потрібне термінове переливання. Рідкісна група – четверта.
– Беріть у мене! – Михайло схопився.
– У вас друга, це неможливо, – похитав головою спеціаліст. – У дружини?
– У мене перша, – пробелькотіла Віра, змінена на обличчі.
Михайло застиг.
У голові наче клацнув перемикач. Друга, перша, четверта… Щось дуже неправильне ховалося за цими цифрами.
– Вибачте, – він зволожив пересохлі губи. – Але хіба… хіба може бути таке поєднання? У батьків друга та перша, а у дитини…
– З погляду науки… – спеціаліст обережно підбирав слова. – Ні. Не може.
Коридор хитнувся. Михайло припав до стіни, відчуваючи, як ноги підкошуються.
У пам’яті спалахували уривки спогадів – Віра каже, що затримається у лабораторії… Павло скасовує зустріч…
Дивні погляди, якими вони обмінювалися на кафедрі…
– Тату? – голос Олега вивів його з заціпеніння. – Що з Олею?
– Все… все добре, – сказав він. – Іди до палати.
– Тату, я чув про групи… Це правда?
Михайло глянув на сина із застиглим запитанням в очах.
І раптом несподівана думка пронизала свідомість – а Олег? Він також…?
Того ж вечора Павло примчав “відвідати”, і один погляд на його винне обличчя розставив усе по місцях.
Четверта група Олі виявилася від нього.
А розмова з Вірою відкрила ще більш страшну правду – і Олег теж був не сином Михайла.
Михайло винайняв квартиру і переїхав.
Олег, дізнавшись правду, не зміг пробачити матері зради.
Він зібрав речі і переїхав до Михайла – тому, хто п’ятнадцять років був справжнім батьком.
Оля, ледве відійшовши від цієї біди, наслідувала його приклад.
– Знаєш, тату, – сказав якось Олег, допомагаючи розставляти книжки у новій квартирі, – Я довго думав про це. Про батьківство, біологічну спорідненість…
– І що надумав? – Михайло застиг із томом квантової механіки в руках.
– Що справжній батько – це не той, хто… ну… ти розумієш. А той, хто любив і був поряд. Той, хто вставав ночами до мого ліжка, коли я нездужав. Хто вчив мене фізики та життя. Хто просто був татом. Щодня.
Михайло мовчки обійняв сина.
За вікном шуміло місто, в сусідній кімнаті Оля розкладала свої речі, співаючи щось під ніс.
Нове життя поступово налагоджувалося.
– А взагалі, – усміхнувся Олег. – Я радий, що ми дізналися правду.
Михайло кивнув головою. Він втратив дружину та друга, але зберіг головне – любов дітей, які обрали його своїм батьком всупереч всьому.
Тому що справжнє батьківство вимірюється серцем.
А Віра… Нехай живе з Павлом та своїм обманом.
