Ну, хто винен, що Марія закохалася? Причому не в кого-небудь, а в Івана!
Не має значення, що той був простим трактористом, та зовнішність мав таку, що хоч у фільмах знімай!
Дівчата проходу йому не давали. А хлопець, знаючи собі ціну, від кожної носа вернув.
Причому, справа була не тільки в гарному обличчі і статній фігурі.
Руки Іван мав золоті, характер у нього теж був поступливий, однис словом мрія, а не мужик!
А Марія що? Так собі, звичайна. Не зовсім уже там, звісно, але й далеко не красуня.
Розуміла вона, що Іванові вона не пара, але все одно на щось сподівалася, а на що незрозуміло.
– Ти б до Василя придивилася, – радила їй тітка.
Матері в Марії ж давно вже не було. Не стало її, коли вона маленька була.
Тітка Зіна дівчинку і виховувала.
– Саме для тебе він, – казала тітка. – Теж сирота, а що не красень, то це не заважає йому хорошим чоловіком бути! Працьовитим.
– Серцю не накажеш! – відповідала Марія. – Ось хоч як хочете, а окрім Івана мені більше ніхто не потрібен!
А хлопець на Марію, звісно, жодної уваги не звертав. Серце його було давним–давно міцно зайняте першою красунею на селі – Катериною.
Та у місцевій їдальні працювала. Ціну собі знала. Коли всі селяни у куртках і гумових чоботях ходили, Катя примудрялася в гарні сукні вбиратися.
І хоча вбрання під синім халатом не особливо й видно було, та все одно своїм зовнішнім виглядом вона різко відрізнялася від усіх.
– Катерино, тобі б на подіум, а не борщі з кашею подавати! – жартували жінки.
– А я тут ненадовго, – встигаючи повертатися на каблучках, вправно маневруючи між каструлями та сковорідками, відповідала дівчина. – Ось настане осінь, жнива закінчаться, так у місто й поїду!
– І що ж ти там робитимеш? – сміялися односельчанки. – Не в нашій, а міській їдальні працюватимеш?
– Та ну вас! Мені хороше місце скрізь знайдеться. В крайньому випадку, в офіціантки піду. Все краще, аніж на ваші пісні обличчя дивитись!
Іван намагався довше затриматися на обіді в їдальні, вдавав, що ретельно пережовує їжу, просив добавки, довго порався зі збиранням зі столу посуду.
А одного разу не витримав і підійшов до Катерини, запропонувавши:
– У суботу в клубі танці. Ти підеш? Запрошую!
– Ось іще! – пирхнула Катерина. – На вас гульвіс дивитися?
З того моменту, як Катя йому відмовила, Іван зовсім став сам не свій.
Все з рук валиться, робота не йшла, на все рукою махнув.
А коли Катерина, як і обіцяла, після жнив все ж у місто поїхала, і зовсім знітився.
– Ну, не можна ж так, – умовляли його друзі. – Що, на твоїй Катьці світ клином зійшовся? Навколо стільки дівчат, та будь–яка за тебе піде, тільки пальцем помани, бігцем побіжить.
Марія спостерігала за переживаннями Івана збоку. Підійти не наважувалася. Та й як вона могла до нього наблизитися, якщо розуміла, що через таку красуню хлопець засмучується, а вона хто?
Якось увечері Марія затрималася після роботи. Осінь. Темніє швидко, а до тітчиного будинку добиратися неблизько.
Знала, що в селі ніхто особливо образити, але все ж таки.
Поки йшла вулицею, нікого не зустріла, а коли до заповітної хвіртки залишилося рукою подати – дорогу перегородив сусідський пес. Відв’язався, мабуть.
Марія почала галасувати, а тут Іван. Песика відігнав, додому провів, а наостанок сказав:
– Наступного разу бери з собою провідника.
– А кого? – розгублено запитала Марія.
– Та хоч би й мене!
І став він зустрічати дівчину після роботи, а злі язики тут же зашепотіли:
– Треба ж, Іванка нашого як зі сторони в сторону колише. Красуня його поїхала, так він із цією простачкою втішитися хоче!
А Марія прямо розцвіла від щастя, а коли, ближче до Нового року, Іван несміливо запропонував їй розписатися, і зовсім на сьоме небо від щастя злетіла.
– Та ти що! – пояснювала їй тітка. – Не розумієш, що він з тобою грається. Ось з’явиться Катька знову, поманить його, він за нею і побіжить!
Проте Марія не слухала розумних слів тітки. Сукню у кравчині замовила і до весілля почала готуватися. І, як не дивно, на урочистості поруч з Іваном виглядала вона дуже навіть нічого, напевно, розцвіла від того, що була дуже щаслива.
Жили вони з Іваном, на диво, добре. Через рік доньку народили, Олечкою назвали. Дівчинці три роки виповнилося, як лихо трапилося…
Заслабла Марія дуже та й так і не видужала… Не стало її…
Залишилися Іван з Олечкою самі. Чорніший за хмару чоловік ходив, хоча всі в селі й пророкували, що довго він один не залишиться.
А тут, як на гріх, Катерина з міста повернулася. Мабуть, не склалось в неї там нічого, от і приїхала в рідне село, спочатку все починати.
Наступного ж дня до Івана вона прийшла. Знала ж, що той удівцем залишився.
– Як я подивлюся, важко тобі одному з господарством справлятися, – заявила вона з порога, оглянувши нехитрий побут сім’ї.
Олечка, побачивши чужу жінку, сховалася за широкою спиною батька.
– Та нічого, справляємось! А ти що тут забула?
– Важко тобі з Марійкою жилося? Може, й на краще, що її не стало?
Іван оторопів.
– Та я тебе за такі промови знаєш, куди пошлю?!
Не піддався Іван на спокуси Катерини, виставив її за поріг, а потім, погладив доньку по волоссю й промовив:
– Нічого, Олечко, ми з тобою якось самі впораємося…
І впоралися! Важко було, але мати Івана з тіткою Марії допомагали.
Так і не одружився Іван до того моменту, поки Олю заміж не віидав.
А тільки потім з Валентиною, теж вдовою, зійшовся.
Нині разом онуків виховують, не поділяючи на чужих та своїх.
А Катерина так залишилась сама. Ніхто її так і не взяв заміж…
Ось так от. Не в красі щастя, виявляється, а в доброму серці та вірності…
