Василь крокував по снігу і голосив, що намело, що змерз, і старий кожушок не гріє, у чоботи сніг потрапив!
Понесло його до сусіднього села, не сиділося вдома у теплі!
Хоча так, не сиділося.
Вкотре посварилися із Зінаїдою. А вона як заведеться на рівному місці, так і не зупинити.
Чоловік крокував додому в густих сутінках і думав про цю сварку.
Він і сказав тільки, що борщ вже охолов, що треба було раніше пообідати, а не з сусідкою ляси точити.
І тут почалося!
«Він усе життя всім незадоволений, жодного доброго слова вона від нього не чула, старий він і є старий, бурчить і ниє, і допомоги від нього ніякої…»
Дожився!
А куди поділися всі ті роки, які вони прожили разом, життя поділили навпіл, а воно все одно було як одне ціле. Дітей на ноги поставили, вони он як допомагають тепер!
Він усе життя важко працював, премії отримував.
А з них і дружині сукню, і дорогі парфуми купував.
Та й по господарству перший у хаті, дружина завжди на підхваті була.
А про Марину й думати не хотілося.
Заради Зіни й кинув гарну, тиху дівчину. Ось і пожинає плоди своєї зради на старості років.
Маринка потім теж вийшла заміж, у сусіднє село до чоловіка переїхала.
І вже котрий рік як вдова.
Ось від неї й йшов Василь додому, до Зіни. А думки спокою не давали.
Добре Марина його зустріла. Втім, як завжди, з посмішкою, добрим словом:
– Як живеш? Як Зіна, діти?
– Та добре все. Ти як? Не слаба? З господарством справляєшся?
А вона тільки рукою махне, каже, що син навідується, допомагає.
Ні, не шкодував Василь, гріх це. З якою дружиною одружився, з тією життя й прожив. Так, не все гладко. А в кого воно все гладко? У Марини, може, й було гладко, вона мовчазна і терпляча.
Напевно, нишком зносила всі витівки свого чоловіка, царство йому небесне.
Неспокійний був. І така Марина йому якраз пасувала. Його уже років п’ять тому не стало.
Але ці думки відступили. Скоріше б додому добратися. Василь уже став шкодувати, що вирушив у сусіднє село, а не залишився в теплі вдома, хай і під бурчання Зінаїди.
Побурчить-побурчить та й заспокоїться.
Хоча ні, похід був не марним, і Марина молодчина. Тиха і мовчазна, а мужиків добре розуміє. Жаль, що не склалося в них, але… Зіна рідніша. Дружина, мати його дітей, господиня в його будинку. Навіть зараз він би її на Марину не проміняв…
Василь зіщулився, підняв комір і попрямував швидше.
Звичайно, якби не мороз, не вітер, він би побачив, яке гарне зимове небо на заході сонця, як здалеку за обрисом дерев уже з’явилися хати його рідного села, з труб видно димок, а вогники вікон мерехтять вдалині, як світлячки влітку в траві.
Засвітилися перші зірочки на небосхилі, мороз міцнів, і Василь додав ходи. Він поспішав назад, до Зіни і знав, все налагодиться, втрясеться, не дарма ж він перся в таку далечінь!
…Зінаїда стояла біля вікна і вдивлялася в темряву. Ні, ще не пізно, просто вечоріє рано, і наче ніч на дворі. На серці було трохи тривожно: куди подівся цей старий? Як пішов з дому вдень, гримнувши дверима й бурмочучи собі щось під ніс, так і досі нема його, а вона спереживалася.
І чого розійшовся, старий? Ну охолонув борщ трохи, взяв би та й сам налив собі, поки вона з Ніною сусідкою розмовляла. У неї он правнучка народилася, ось вона й розповідала, яка дівчинка гарненька, яка вага, який зріст, які очі. Цікаво ж! І донька, і онука Ніни у них із Василем на очах виросли. А тепер ось правнучка!
А Василеві тільки б поїсти ситніше, та гарячіше, от і розізлився! Не шанує вона його, сусідка дорожча, борщу холодного налила! Зінаїда запропонувала розігріти, так ні, гордість заїла! Скочив, кожушок натягнув і бігцем з хати.
А вона й не промовчала, так і гукнула йому вслід:
– Біжи, коли ноги з дому несуть!
А тепер шкодувала, що не стрималася і не зупинила чоловіка.
– І куди зник? Де його носить? – думала Зінаїда і згадала, як по молодості посварилися раз, уже й не пам’ятала через що.
Він ось так само втік, а повернувся пізно, каже лісом блукав.
А потім їй жінки розповіли, що не один він лісом блукав, а з Мариною своєю. А та вже теж заміжня була. Зіна тоді зі сльозами до нього, а він заспокоювати давай. Випадково, мовляв, зустрілися біля струмка, поговорили та й розійшлися.
Вона тоді повірила йому.
Але тоді було літо, а зараз лютий на дворі. І куди він у таку холоднечу подівся? А раптом трапилося щось? Але про погане думати не хотілося. Краще про хороше.
Як вона дівчиною раділа, коли кохання у них із Василем сталося! Так, Марина була суперницею серйозною. Сім’я заможніша, будиночок міцніший, та й дівка симпатична. А Василько її видний був, кучері в’ються на картуз, весь у батька.
Ось він, кажуть, і запримітив Зінаїду синові за дружину. А той придивився та й закохався в неї. Марину покинув, порозумівся. Та мовчки, мов тінь, зникла з їхніх очей. Намагалася на шляху не траплятися. А потім зовсім у сусіднє село переїхала, заміж вийшла.
А вони з Василем жили добре. Син народився, потім донька. Хату відремонтували, батьки допомогли.
Чоловік на роботі з ранку до ночі, вона по господарству, з дітьми. Бувало, втомлювалися обоє. Коли бувало й посваряться. Але Василь відходив швидко. Прийде, прийме, слово лагідне прошепоче, шоколадку улюблену подарує, і образу як рукою зніме.
Зінаїда, не відводячи погляду від потемнілого вікна, подумала, а чи не піти шукати його? Тільки куди? А внутрішній голос підказав: «У сусіднє село біжи, до Марини!»
І сама засоромилась цих думок. Пів століття з того часу минуло! Яка тепер йому Марина! Ходить десь собі по холоду, а додому повернутись гордість не дозволяє.
Як він такий гордий свататися тоді прийшов? Зіна у його бік і не дивилася. Ще чого! Чужий кавалер, чого на нього зазиратися? А він-таки прийшов, заміж покликав. От і розхльобувала вона все життя потім свою згоду. Та хіба ж погано вони жили? Ні, добре. Любили один одного, а сварки у всіх трапляються, на кого не глянь.
Так міркувала Зіна, вдивляючись у темне вікно, хвилюючись за чоловіка, намагаючись відігнати образу з душі. Не до неї зараз. Хоч би повернувся якнайшвидше.
Роздратування давно змінилося тихим сумом і жалем: даремно вона не зупинила його, насварилася навздогін. Хто за язик тягнув?
І зовсім вже збиралася йти шукати недолугого чоловіка, вже й куртку вдягла, хустку пов’язала як раптом почула квапливі кроки, а потім і знайомий скрип хвіртки! З’явився!
Зінаїда вискочила в сіни, і тут зайшов Василь. Їхні погляди зустрілися.
– Ну і де тебе, старого, носило? – не втрималася вона.
– А тебе куди, стару, понесло? – відповів він, оглянувши дружину з голови до ніг.
– У клуб на танці зібралася, раптом ти там?
Вони разом зайшли до хати, роздяглися. І тут Зінаїда помітила в його руках вузлик.
– А це що? – підозріло запитала вона, не розуміючи, що відбувається.
– Подарунок тобі. Чайник став, змерз я, будемо чаювати.
Незабаром вони сиділи за столом. Пахло чаєм на травах. Василь розв’язав вузлик і витяг звідти пластиковий контейнер, а в ньому тортик із шоколадним кремом.
– Наш магазин був закритий, пішов у сусіднє село, хотів тобі шоколадку купити, щоб сварку загладити по-доброму. Дорогою Марину зустрів.
– Ну куди ж без неї! – не втрималася Зінаїда від сарказму.
– Ну от, розговорилися. Сказав, що розсердилася ти на мене, йду в магазин, а вона закликала до себе. Сказала, що шоколадкою не відбудуся.
Обоє замовкли, дивлячись на повітряний крем і маленьку шоколадну трояндочку на торті. Василь згадав слова Марини:
– Ви чоловіки, не розумієте, що часом краще промовчати, проковтнути свою образу. П’ять хвилин мине, і від неї сліду не залишиться. А ви лізете. Як же, чоловік у домі! Ось звідси й сварки. Я тут тортик приготувала, а син не зміг приїхати. Забери Зіні. Я ж щиро. Пригости її, попийте чаю, поговоріть. Будь-яка розмова краща за сварки й образи.
Він згадав її погляд, усмішку, добру, не насмішкувату, згадав, як вона торт пакувала і перейнявся вдячністю до простої, доброї жінки.
– Чого замислився? – підозріло запитала Василя Зінаїда. – Звідки торт? Бачу, що не магазинний.
– Марина приготувала, і ось мені віддала, щоб я з тобою помирився, – чесно відповів Василь. – Не хочеш, не їж. Я сам з’їм.
Дружина встала, підійшла до нього, легенько обійняла і так тихо, ласкаво сказала:
– Хороших мужиків тільки хороші жінки люблять. І ти в мене такий добрий. Нарізай давай торт, а я чаю наллю…
І Василеві стало так добре, так тепло і затишно у своєму будинку, поряд із коханою дружиною, з якою він життя прожив.
Цокає годинник, бубонить телевізор у кутку, і радісно тріщать у пічці дрова, створюючи затишок у рідному, улюбленому домі.
А поряд рідна душа…
Чи ж це не щастя на старості років?!