Подруги сиділи на лавці біля дитячого майданчика, розмовляли і спостерігали за своїми онуками.
– Лізо, а в тебе, коли онуки будуть? – запитала Зіна. – Твоєму Вадиму вже скільки?
– Двадцять шість.
– Дочекаєшся, дівки на нього зовсім увагу перестануть звертати.
– Уже хто-хто, а мій синок собі пару знайде! – гордо сказала Ліза.
– На роботу він у тебе так і не влаштувався?
– У нього вища освіта і робота має бути гідною.
– А що батько йому роботу не може знайти? – продовжила розпитування Зіна. – Він у тебе на заводі великим начальником працює.
– Не хочеться мені, щоб синок на заводі працював.
– Ой, Лізо! Розбалувала ти його. Твій чоловік добре заробляє і ти непогано. От і живе за ваш рахунок.
– Ну, що ти, Зіно, таке кажеш?
Посидівши ще трохи, жінки розійшлися.
Ліза повернулася до своєї квартири. Син сидів на кухні і наминав бутерброди.
– Ой, синку, а чого ти суп не розігрів? Давай розігрію! Зараз і тато має з роботи повернутись.
– Мамо, я поспішаю. На мене дівчина чекає.
– Що за дівчина?
– У її батьків магазин свій у місті на Базарній, – син знав, що матір цікавлять лише батьки майбутньої невістки.
– То це дочка Олени. Вона до нас у салон часто заходить.
Ліза працювала в найближчому салоні краси адміністраторкою і в своєму мікрорайоні знала всіх більш-менш порядних, на її думку, батьків.
– Мабуть, – посміхнувся син.
– Так вона в неї ще мала.
– Вісімнадцять років в інститут вступає.
– Сину, я схвалюю твій вибір.
– Мамо, дай грошей!
– Доведеться, – дістала та дві пʼятсотки.
– Мамо, ти що зовсім, чи що? – здивовано промовив син.
– Гаразд, на! – і простягла йому ще дві…
…Наступного ранку не встигла Ліза прийти на свою роботу, як до них у салон зайшла, хто б міг подумати, та сама Олена, яку Ліза з учорашнього дня вже свахою рахував. І тому кинулась до неї з розкритими обіймами.
Та подивилася на неї з такою якоюсь зверхністю і почала галасувати на весь салон:
– Попереджаю! Щоб твого ледаря і поряд з моєю дочкою не було! Побачу ще раз – нарікайте на себе!
І вийшла…
Ліза ще кілька хвилин стояла з відкритим ротом, а навколо шепотілися її підлеглі. Такого сорому вона давно не відчувала. Не лише сорому, а й образи.
Адже хтось насмілився назвати її синочка, найрозумнішого і найкрасивішого, ледарем…
…Ледь протрималася вона до вечора. Додому прийшла роздратована. Чоловік, як завжди, був на роботі, а син спав.
– Вадиме! – гукнула вона голосно.
– Що? – той сів на ліжко, протираючи очі.
– Що в тебе з цією…
– Мамо, ти про кого?
– З якою ти вчора був.
– Вже нічого, – він тяжко зітхнув і махнув рукою.
– Ти шукаєш роботу? – Ліза різко перевела тему розмови.
– Так, є два варіанти. Завтра піду…
– Ти вже три роки після інституту роботу шукаєш.
– Мамо, ну чого ти завелася?
– Хочу, щоб у тебе була хороша робота, і наречена з порядної родини, – і Ліза заплакала.
– Мамо, заспокойся! Все буде. Мені тільки двадцять шість років.
– Зараз батько прийде. Поговорив би з ним. Він тобі роботу і знайшов би.
– Ні, я пішов.
Син квапливо зазбирався. Зібравшись, попросив:
– Мамо, дай грошей!
– Я ж тобі вчора дала.
– Вони скінчилися. Дай, га!
– На пʼятсот. Більше не проси.
– Дякую мамо!
І син побіг. А Ліза замислилась:
– Щось він так квапливо тікає вечорами. Зачекав би батька, поговорили б. Невже не знайде хорошу роботу для сина. Треба самій з ним поговорити…
…Чоловік прийшов. Банальний поцілунок в щоку. Коли він сів за стіл Ліза сіла поряд:
– Андрію, я хотіла з тобою поговорити про сина.
– А чому він сам не хоче поговорити?
– Ти знайшов би йому роботу на заводі.
– Ах, йому знайти роботу?! – у голосі батька почувся сарказм. – Чудово, я маю вакансію двірника!
– Андрію, ну навіщо ти так? Він має вищу освіту.
– Він безвідповідальний і нероба, і я не хочу ганьбитися через нього. Ось ти й візьми його до себе нічним сторожем.
– Ти що таке кажеш?! Наш син дуже розумний хлопець.
– Розумні хлопці його віку у нас на заводі вже начальниками дільниць працюють. Все, Лізо! Про те, що він працюватиме на заводі і мови не може бути. Відразу після інституту я його ще хотів узяти до себе. Але ж ви з ним люди благородні, працювати не звикли…
– Андрію, ну що ти розійшовся?
– Нашому синові двадцять шість. Має вищу освіту. Нехай сам шукає роботу.
…Ліза не могла зрозуміти, чому всі довкола не бачать, який у неї прекрасний син. Вона була впевнена, настане час, і син знайде дівчину з пристойної родини, матиме хорошу роботу і забезпечене життя.
І ось…
Син прийшов додому з якимось дивним настроєм.
– Сину, що трапилося? – кинулась до нього Ліза.
– Мамо, я одружуюся! – заявив той.
– Як одружуєшся?! – Ліза так і застигла з відкритим ротом.
– Ми вже заяву в ЗАГС подали. Через тиждень весілля.
– Сину, як же ж так? Що ти робиш? Мені так хотілося, щоб у тебе все було, як у людей.
– Так і буде, – син посміхнувся. – Вона дочка Микитюка.
– Того самого?
– Так, так, нашого головного міського багатія, а дядько її працює в обладміністрації.
– Так це ж добре, синочку! – зраділа Ліза, але все ж таки запитала. – А чому все так швидко?
– Вони так вирішили.
– А де весілля буде?
– У ресторані «Перлина».
– Так там дорого ж дуже…
– Її тато подарував нам цей ресторан як весільний подарунок!
– Синку, як я рада за тебе!
– Завтра приведу наречену сюди, з вами познайомлю. Після завтра її батько запрошує вас до ресторану, – син повернувся. – Піду спати!
Ліза була рада цим новинам. Коли син уже зник у своїй кімнаті їй в голову прийшла цікава думка:
– А чому син повідомив все це таким сумним голосом, ніби зовсім не радий цьому?
…Наступного дня син навів наречену:
– Знайомтеся, це моя наречена Юлія! А це мої батьки Єлизавета Леонідівна та Андрій Романович, – сказано все це було скоромовкою і не зовсім радісно.
– Здрастуйте! – гордо сказала наречена.
– Дуже приємно! – сказала майбутня свекруха.
Майбутній свекор тільки кивнув головою. Він дивився на наречену й не вірив своїм очам!
Приємно йому зовсім не було. Наречена виглядала старшою за їхнього сина, до того ж дуже вже вільна сукня говорила багато про що…
– Проходьте! – заметушилася Ліза.
Після першого келиха у майбутніх свекрухи та невістки почалася розмова. Андрій Романович прошепотів синові на вухо:
– Ходімо на балкон, поговоримо!
Вийшли.
– Розповідай! – сказав батько. – Як ти здогадався вибрати собі таку наречену.
– Ну, ми з нею кілька разів зустрічалися… А потім мені популярно пояснили, що настав час одружуватися.
– І що ти погодився?
– Мені популярно пояснили, – повторив син. – Хто такий її батько Микитюк ти знаєш?
– Так, – похитав головою батько. – Як я зрозумів, Микитюку терміново знадобився зять, і вибір зупинився на тобі.
– Гаразд, тату! – Вадим махнув рукою. – Нехай усе залишається як є.
– Що я можу сказати? Тобі з нею жити…
…Незабаром син з невісткою пішов.
– Андрію, і як тобі невістка? – запитала Ліза, ледь за молодими зачинилися двері.
– А тобі самій?
– Цілком нормальна, – сказала вона без жодного жалю.
– Я пішов спати, – чоловік повернувся і попрямував у спальню…
…Андрій Романович лежав на ліжку з розплющеними очима і думав:
– Щось я втратив у вихованні сина і, як результат – ось це наближення весілля. Якими очима я там дивитимусь на своїх родичів та друзів. Швидше б це весілля пройшло. Хоч зітхну вільніше від такого синочка…
…А у величезному будинку, схожому на палац, на ліжку лежав багатій Микитюк і думав:
– Щось я недогледів у вихованні дочки і, як результат – ось це весілля. Якими очима я там дивитимусь на своїх родичів і друзів? Швидше б це весілля пройшло. Хоч зітхну вільно від такої дочки…
