Софія погано пам’ятала своїх батьків, точніше, не пам’ятала їх зовсім. Все своє дитинство вона звикла чути, що вона сиротинка і це при живих батьках.
Незважаючи на це у Софії було щасливе дитинство, бабуся навчила її шити і пекти, ну а дід вправно поратися з молотком та іншими потрібними у господарстві інструментами.
Про батьків Софія не згадувала, так як і вони не згадували про свою дитину. Це зараз, будучи дорослою, вона не могла зрозуміти, що таке могло статися, що вони кинули її на цілих двадцять шість років, а раніше вона завжди чекала їхньої появи наче дива.
Вона чекала їх на день свого народження, на новий рік та Різдво та на всі інші свята, але дива не відбувалося, батьки не тільки не приїжджали, вони навіть не дзвонили та не надсилали грошей дідусю з бабусею, щоб ті, хоч якось могли утримувати їхню дочку.
Софія задоволена бігла зі школи, нарешті канікули, дід обіцяв взяти її з собою на рибалку, а бабуся, якщо вдасться звозити до міста покатати на каруселях.
Вдома було напрочуд тихо, ніби затишшя перед бурею. Дід гойдався у своєму улюбленому кріслі-качалці, а бабуся тихенько плакала в кутку.
– Досить сльози лити! Жили без них і далі проживемо!
– Але як же ж так? Це ж їхня кровиночка… Скільки нам ще залишилося…
– Припини! Ми не винні, що вони не мають ані сорому ані совісті, а за Софію не переживай, життя все розставить по місцях…
І хоча в той час із розмови дідуся з бабусею Софія майже нічого не зрозуміла, вона почула головне – батькам немає до неї діла, вони живуть у своє задоволення і найближчим часом приїжджати за донькою не збираються.
Після того випадку дід уперше гульбанив, а бабуся довго ходила, як у воду опущена. Софія не могла зрозуміти, як її бабуся з румʼяної старенької, яка паші здоров’ям, стала сухою й немічною. Це потім, коли вже бабусі не стало Софія дізналася з вуст жалісливих сусідів, що її довели недолугий син і невістка.
– Нічого, Софієчко, ми обов’язково впораємося. Я в тебе є, а ти в мене. Ми просто повинні триматися заради нашої бабусі.
І Софія трималася, як могла. Вона добре вчилася, прибирала в хаті, варила, прала і навіть примудрялася знаходити час, вчитися шити у місцевої кравчині. Дід на внучку натішитися не міг, ніби зовсім ще дитина, а такий борщ варить, що ялинки течуть, а пироги які пече, такі тільки його Зінаїда пекти могла!
Ех, пощастило йому з Софійкою, і працьовита, і ласкава, тільки шкода весь час сумна ходить.
Дід, звичайно, намагався радувати свою онучку, чим міг: привозив із міста тканину на сукню, журнали з викрійками та рецептами, але що він міг дати онуці, коли йому самому хотілося плакати від безвиході…
Софія розуміла, що дідові доводилося нелегко, на його невелику пенсію багато чого не купиш, а від її недолугих батьків уже кілька років не було ні слуху ні духу.
Цілими днями вона думала, як допомогти дідові, їй не хотілося втратити і його, адже тоді її, напевно, заберуть у дитбудинок, а Софії цього не хотілося.
– Діду, я знайшла підробіток!
– Тобі про навчання треба думати, а ти…
– Та мені ж не важко. Лідія Василівна давно кличе мене до себе, каже, що шию я добре і швидко, а зараз у неї стільки замовлень, що вона сама не справляється.
– Ти, дивися, Софієчко, головне не перепрацьовуй. Усіх грошей не заробиш.
І хоча йому було шкода внучку, в глибині душі він був гордий. Хорошу внучку вони з Зінаїдою виховали, дбайливу, працьовиту, їй би ще нареченого хорошого, тоді йому взагалі й піти не страшно було б…
…Софія закінчила школу з відзнакою, і завдяки своїй наставниці легко влаштувалася в місцеве ательє.
– Ех, і гарна ж ти дівчина! Тобі б у місті продовжити навчання…
– Людмило Василівно, мені і тут непогано, та й за дідом потрібне око й око, не можу я залишити його одного…
Недарма хвилювалася Софія за діда, слабий він став і, як показало обстеження, потрібні були дорогі процедури.
Вперше за стільки часу Софія вирішила знайти батьків, щоб попросити у них допомоги. Якось знайшовши номер їхнього телефону, Софія тремтячим голосом повідомила їх про своє лихо.
Не думала вона, що її батьки виявляться аж такими…
У допомозі вони звісно ж їй відмовили, сказавши, що в них своїх турбот вистачає, а дід уже своє віджив, тож витрачати на нього гроші просто немає сенсу.
Софія довго плакала від безвиході, але, як відомо, Бог завжди допомагає тим, хто цього потребує…
Якось пізно ввечері до них постукав якийсь молодик. Як виявилося він їхав машиною і опинився на узбіччі… Його телефон розбився і не працював.
Зима тоді була морозна, з хуртовинами і заметілями, і йому довго довелося йти до найближчого села.
Він довго блукав від хати до хати, але ніхто не хотів впускати дивного, брудного, чоловіка схожого на бездомного…
І тільки Софія посадила гостя біля пічки, допомогла йому і нагодувала вечерею.
– Дякую вам величезне, якби не ви…
– Рано дякувати, треба повідомити ваших близьких, вони, напевно, турбуються, де ви…
До самого ранку у Софії будинку було галасливо. Батьки Віктора одразу ж приїхали, як почули, що сталося з їхнім сином.
Вони довго дякували дівчині за те, що та не залишила їхнього сина в біді, і навіть пропонували їй грошей, але Софія була непохитна, вона вчинила так, як мала вчинити і це не обговорюється.
З того часу Віктор часто приїжджав до їхнього села, щоб побачити Софію, і ні для кого вже не було секретом, що молодик був до неї небайдужий.
Однак Софія з рішенням не поспішала, вона чудово розуміла, що його батьки навряд чи дадуть згоду на їхній шлюб, тим більше, що вони були дуже шановними людьми в місті, а зустрічатися без зобов’язань дівчина не бачила сенсу, та й за діда у неї на душі було важко, збирала копієчку за копієчкою, щоб купити необхідні для його процедур ліки.
За весь час, що Віктор навідувався до села, він дізнався про долю дівчині все, і ще більше перейнявся до неї любов’ю. Віктор чудово розумів, що Софія дуже відрізняється від тих дівчат, яких він знав, тому вирішив не тягнути і зробив їй пропозицію…
…Відгриміло гучне весілля. Софія вже кілька місяців обживала новий будинок, який подарували їм батьки чоловіка.
Вона часто гуляла в саду і дивилася на їхній двоповерховий будинок здалеку. Адже вона й мріяти не могла, що колись житиме в такому будинку.
І з батьками чоловіка їй дуже пощастило, незважаючи на багатство вони прийняли її, як рідну. Дід теж живе з ними, і не натішиться, бачачи, яка щаслива його онука.
…Софія підійшла до куща бузку і відламала невелику гілочку. Вдихаючи аромат ніжних квітів, вона повільно пішла до будинку.
– Софіє Михайлівно, там якісь люди, кажуть, що до вас, – гукнула її сусідка.
Жінка підійшла до воріт і побачила незнайому сімейну пару.
Побачивши Софію, вони заголосили так, ніби це були її якісь родичі і вони не бачилися з нею багато років!
– Вибачте, та хто ви такі?! – ахнула Софія. – Що вам треба?!
Чоловік і з жінкою застигли від здивування і переглянулися між собою.
– Доню, ти що, не впізнала нас, чи що?! – сказала незнайома жінка. – Ми ж твої батьки, невже ти нас забула?!
Софія очі вирячила від несподіванки.
– А хіба є що згадувати?! Вибачте, я не маю батьків, я сирота…
– Казав, я тобі, що недолуга у нас з тобою донька, – раптом забурчав чоловік. – А ти поїхали до неї, поїхали до неї…
Софія розвернулась і пішла до хати, а за її спиною ще довго чулися невдоволені голоси її батьків, які благали відкрити їм двері, щоб вони могли зайти і все їй пояснити.
Не думали вони, що їхня дочка виявиться настільки непохитною у своєму жосткому рішенні, щодо них.
Насправді ж Софія могла зрозуміти й пробачити все, але не зради найближчих колись їй людей…
