Історії жінок

Ольга поралася біля плити на кухні, коли почула, як рипнула хвіртка у дворі. – Кого це ще там принесло? – невдоволено подумала вона. – Справ у мене купа, ніколи мені ляси точити! Двері в хату різко відчинилися. Ольга обернулася й ахнула! Вона побачила Олену, односельчанку, яка жила на сусідній вулиці. Олена стояла й грізно дивилася на Ольгу. Вона явно збиралася сваритися… – Ти чого до мого Федька лізеш?! – раптом почала вона. – Що-о-о?! – здивувалась Ольга. – Та нащо мені Федько твій здався? Мужиків нема, чи що? Ольга дивилась на Олену й не розуміла, що відбувається

Ольга, самотня жінка тридцяти двох років, клопоталася біля плити, коли почула, як рипнула хвіртка у дворі.

– Кого це ще принесло? – невдоволено подумала вона. – Справ багато, ніколи мені ляси точити.

Двері в хату різко відчинилися. Ольга обернулася й ахнула!

Вона побачила Олену, односельчанку, яка жила на сусідній вулиці.

Олена стояла і грізно дивилася на Ольгу. Вона явно збиралася сваритися.

– Ти чого до мого Федька лізеш?! – раптом почала Олена.

– Що-о-о?! – здивувалась Ольга. – Та нащо мені Федько твій здався? Мужиків нема, чи що?

Ольга дивилась на свою односельчанку й не розуміла, що відбувається.

– Усі жінки вже говорять про тебе і про Федька!

– Неправду кажуть, Оленко, наговорюють. Розбиратися тут треба. Я жінка незаміжня, на мене ж після цих пліток жоден чоловік не гляне. Ні, розбиратися треба… Слухай, Оленко, давай ми з тобою сядемо й подумаємо, що робити.

– Ну, кажи, від кого розмова ця пішла? – запитала Ольга.

– Від Марини я почула…

– Ой, а ця тихоня куди лізе? Ти дивися – туди ж, плітки розводити… Ану, ходімо до Марини.

До Марини вони зайшли сміливо і різко відчинивши двері. Марина, яка прала одяг в тазику, відсахнулася.

– Ну, розказуй, – нависла над нею Ольга. – Ти що це Оленці наплела?

– Що почула, те Олені й передала.

– А почула від кого?

– Від продавчині, Тамари. Це вона нам понашіптувала.

– От же ж. Ну, хай тримається в мене. Цілий день язиком чухає, хто зайде – вона одразу з новинами, головна пліткарка на селі. Оленко! Ану, ходімо до Тамари.

Жінки вийшли з хати.

Сусідки невпевненим кроком, але з твердими намірами наближалися до магазину.

Тамара щось палко обговорювала з двома місцевими бабусями. Ольга глянула на продавчиню.

– Чи не про мене пліткуєш, га? – запитала вона.

Дві жінки, взявши похапцем свої покупки, поспішили піти з магазину. Грізний вигляд Ольги нічого доброго не віщував.

– Ну, кажи, Тамаро, ти чого про мене на все село плітки пустила. Де ж ти мене з Федькою бачила? З чого ти взяла, що я на нього плани маю?

– Та ти що, Ольго, зовсім, чи що? Ніколи мені ні з ким пліткувати, у мене тут або покупців повен магазин, або товар привезуть…

— Досить, Тамаро, нам уже й не знати, що ти цілий день язиком чухаєш, небилиці жінкам розповідаєш. Обмовила ти мене. І що тепер робити? – Ольга, вперши руки в прилавок, нависла над продавчинею.

— Та ж не я ж це все вигадала, сусід це, Ольго, твій, дід Макар. Він все мовчить, мовчить, а як гульбанить, то язик у нього, як помело. Розповів він, що коли грядки ти полола, то щось там наспівувала якусь пісеньку, про Ольгу й Федька… Ну, вирішив він, що не просто так ти її співала…

Жінки почули, так і понеслося по селу. Звісно, всі на Федька подумали…

– Ти зовсім вже. Це стара пісенька, я її ще від бабці своєї чула, так вона її й співала: про Ольгу й Федька. Ти дивися в мене, Тамаро… Зрозуміла?

– Зрозуміла, зрозуміла, Олечко. Все, все, я рот на замок…

– Ну, що, підемо до діда Макара розбиратися? – боязко запитала Олена.

– Треба б, та справ у мене сьогодні ще повно, – відповіла Ольга.

Діда Макара побоювалась навіть вона, вдачею він був строгий.

– Правильно, не варто. Головне, що розібралися ми, з’ясували, що обмовили тебе, Ольго. А я, не розібравшись прибігла до тебе…

– Гаразд, забудемо. Кожна жінка за мужика свого боротиметься.

– Значить, не збираєшся ти Федька мого відвести?

– Та ну тебе… Треба мені твій Федько…

На тому й розійшлися…

…Минуло кілька місяців. Ольга хотіла електроплитку увімкнути, як раптом у хаті згасло світло.

– Пробки, – вирішила Ольга. – Не лізти ж самій, боязко, не жіноча це справа – електрика.

Накинувши халатик, Ольга вийшла на вулицю, щоб попросити про допомогу якогось односельця. Ну як самотній жінці відмовити?

Повз паркан хтось ішов. Ольга придивилася – Федько.

– Пробки замінити і він згодиться, – вирішила жінка.

– Сусіде, допоможи! – гукнула вона. – Без світла я залишилася!

Світло того вечора в будинку Ольги так і не зʼявилося, а Федька з’явився вдома тільки під ранок.

А через деякий час він і зовсім перебрався до Ольги з речами.

Ольга на Федька натішитися не могла. Хороший мужик, хазяйський, на всі руки майстер.

Прибігала Олена, сварилася:

– Ах ти ж! Відвела все-таки! Відвела!

Ганьбила Олена Ольгу на все село, скрізь, де тільки можна – на роботі, в магазині, біля кожного паркану…

Люди тільки й відверталися.

– Ні, розбирайтеся самі, ми у ваші справи не вплутуємося. А то прийде знову Ольга сваритися. Нам то що? Відвела, так відвела…

А дід Макар тільки й посміхався хитро. Все таки правий він був, коли пісеньку ту Ольгину почув…

Вам також має сподобатись...

Марія поверталася додому. Жінка увійшла до під’їзду, ковзнула поглядом по поштових скриньках, її скринька була повна. Марія відкрила скриньку, серед рекламних листівок виднівся лист. – Хто зараз листи пише? Телефони є. – подумала Марія. Увійшовши до квартири, Марія пройшла на кухню, взяла в руки конверт. Марія прочитала листа і застигла. По щоках потекли сльози, вона плакала і не могла заспокоїтись

Юлі подзвонила дочка Настя – онук потрапив у лікарню! Юля терміново помчала туди. Виявилося нічого серйозного, але Настя не заспокоювалась. – Треба поговорити з лікарем, – казала вона. – Хай він зробить усе можливе! І Юля пішла до лікаря… – З хлопчиком все добре, – сказав той. – Можете сказати своїй дочці, що він у надійних руках. Юлі стало соромно, що вона забирає час у такої зайнятої людини. – Та годі вам, – заспокоїв її лікар. – Хочете кави? У мене якраз перерва. Як розцінювати таку пропозицію Юля не знала. Але зненацька для себе, погодилася. Вони попили кави, і раптом лікар сказав несподіване

В Андрія був день народження. Його наречена Зоряна з його матір’ю накрили стіл. Приїхали друзі батьків Андрія зі своєю дочкою Катею. Катя одразу кинулася до Андрія в обійми. – Привіт, Андрійку! – вигукнула вона. – Бажаю тобі щастя, удачі, ну і палкого кохання. Взявши Андрія за руку, вона посадила його поруч із собою за стіл. Всі розсілися, а Зоряна стояла й не знала куди їй подітися. Довелося прилаштуватися на куті столу… Коли гості вже збиралися йти, Зоряна раптом почула, що Катя щось шепоче Андрію. Дівчина прислухалася, й очі вирячила від почутого

– Не варто мені більше виходити заміж, – зітхнувши, сказала матері Софійка. – Невдачлива я. – Працюю важко. Коли вдома, то на городі і в будинку купу справ стараюся переробити, з дітьми більше побути. А якщо в рейсі провідницею, то ти допомагаєш. – Не знаю, – відповіла мати. – Ось виростуть твої діти, і поживеш тоді вже для себе… Софійка була в рейсі, коли в її купе для провідниць зазирнув пасажир. Чоловіки йшли повз і шукали вагон-ресторан. – Не підкажете, а ще далеко до ресторану? – запитав високий блакитноокий чоловік. Не встигла Софійка відповісти йому, як сталося несподіване