Життєві історії

Петро з дружиною Уляною жили у будинку його батьків. Сестра чоловіка Катерина розлучилася і разом з дітьми вирішила переїхати до них. Петро з Уляною із самого рання збирали речі. – А що це ви робите?! – зненацька на порозі зʼявилася мати Петра. – Речі збираємо, – відповіла Уляна. – Катерина хоче жити тут. Ось уже майже і все. Зараз Петро ще дитячі меблі розбере… – Так Катерина могла б у іншій кімнаті жити, – сказала свекруха. – Нехай займає, яку забажає. Їй же тепер треба буде всім займатися. – Чим займатися? – ахнула жінка. Вона не розуміла, що відбувається

Уляна після весілля одразу переїхала жити до чоловіка. Жив він із батьками у великому будинку. Петро мав двох братів і двох сестер, він був молодший.

До моменту їхнього весілля з батьками ніхто не жив, усі роз’їхалися, збиралися лише на свята.

– Розумієш, все в сім’ї дістанеться молодшому, це завжди так було в нас. Батько молодший – все отримав від діда. А тепер я все отримаю.

Уляна була ще молода і раділа такому, її навіть не турбувало, що у майбутньому треба буде доглядати батьків чоловіка.

Тільки бабуся, коли Уляна розповіла їй все, посміялася.

– Внучко, ти ще не розумієш всього. Наплачешся ще… Ти слухай, але не вір кожному слову. Часи зараз інші. Ти в нас одна, якщо що, то є куди повернутися.

– Бабусю, навіщо так говорити?! Ми будемо жити довго та щасливо!

– Я ж не тому. Живіть. Але знай – будь-коли ми з дідом тебе приймемо, з чоловіком, чи без, але ти наша. Батьки твої в місті, та й не думаю, що ти туди поїдеш, коли пішла від них…

…Молода сім’я жила добре. Один за одним у них народилися хлопчик і дівчинка.

Уляна навіть зі свекрухою порозумілася. Все по хазяйству робила, на городі поралася.

Батьки чоловіка вже були на пенсії. Свекруха була слаба, багато робити вона нічого не могла, але й наказів не давала.

Уляна сама все бачила і робила. Батько чоловіка порався з хазяйством, часом ходив по гриби. У будинку завжди були м’ясце, яйця, гриби і ягоди. Решту купувала Уляна.

Літні люди свої пенсії нікуди не витрачали, складали. Наївна Уляна спочатку думала, що ця спадщина для них буде…

Все почалося згодом. Старші діти приїжджали у гості, і батьки щедро обдаровували їх.

Мало того, що продукти завжди відвозили, так ще й гроші останнім часом батьки їм давали.

Якось Уляна сама побачила, як свекруха дала гроші дочці. А потім почула розмову з іншою дочкою:

– Мамо, ну мені більше треба. сорок тисяч це зовсім ні про що. У вас же ж дві пенсії, мʼясце продаєте, Петро працює, та й Уляна теж.

– Ми їхніх грошей не беремо.

– Ну і даремно. Що їм у селі треба? Нічого! Нехай Петро в скарбничку складає.
– Вони й так за нами доглядають.

– Ой, мамо. Як може невістка доглядати! Невістка не дочка! Дочка завжди краще!

Не минуло й тижня, як Петро приніс зарплату вдвічі меншу. Він завжди її віддавав дружині, їм було так зручно. А вона сама розподіляла, що на дітей, а що на продукти та інше.

– А чому так мало? А коли решту видадуть. Треба зимовий одяг купувати дітям.

– Доведеться викручуватися. Мати сказала пігулки виписали їй дорогі. Тепер доведеться кожен місяць так, може, підробіток знайду.

– Невже на пігулки не вистачає двох пенсій?! Ти сам подумай.

– Ти ж знаєш, мені ніколи думати, я з ранку до ночі на роботі. Але напевно ти маєш рацію. А що ж вона тоді говорить.

– Та сестрам твоїм усі їхні пенсії йдуть! І гроші з хазяйства також. А корми, між іншим, ми купуємо. А їм і м’ясце, і гроші, і все інше без праці дістається. Я сама чула. Світлана приїжджала, казала що їй грошей мало мати дала. Ось вона і сказала ще з тебе брати. Утримуватимеш сестер тепер? А може, й братів теж?!

– Ні… Я ж не знав… Матері дав… Зараз я розберуся.

Мати спочатку все заперечувала, а потім зізналася:

– А що мені робити?! Світлані треба допомогти, дочка старша у неї кредитів набрала!

– А в інших якіпроблеми? Ти ж усім даєш. Одні ми багаті. Ще й від нас вирішили забрати. А онукам твоїм одяг зимовий потрібен.

– Вам же ж привезли.

– Те, що ні кому не потрібне привезли! А все добре вже через інтернет продали. Куртки затерті і розтягнуті шапки, в селі піде і так, мовляв!

– А звідки їм брати гроші? Ось і продають.

– Ми одяг не просимо, самі купимо, але й такі шкарпетки не треба. Світлана привезла того разу панчохи діряві і одяг запраний, тільки на смітник викинути. Самій не гидко все віддавати нам. В інших теж проблеми?

– У всіх різні. У Іванка іпотека, у Ромчика з роботою проблеми, у Каті з чоловіком. І взагалі – Катя з дітьми до нас переїжджає. Будинок великий, місця вистачить.

– Я так розумію, що працювати вона тут не буде.

– А де їй тут працювати? Проживемо, м’ясце, яйця свої. Картопелька є.

– Якщо гроші не на ліки, то давай назад. Внукам твоїм теж треба.

– Та я всі пенсії вже віддала їм. Тепер і на ліки не буде!

Петро махнув рукою й пішов.

– Так. Я й не знав, що мама всі гроші віддає їм. Батько мовчить, але й раніше завжди грошима розпоряджалася мати. І ще до нас їде Катерина з трьома дітьми жити. З чоловіком розлучається. Працювати не буде, тож готуйся їх утримувати. Що робити?

– А й добре, що вона їде. Ось нехай і доглядає за батьками…

– А як же я? Я молодший, повинен… Уже не знаю, що й повинен.

– Нічого ти нікому не повинен! Ми давно можемо самі жити. У моєї бабусі будинок не гірший. Вони з дідом мені його вирішили в спадок залишити. Діда вже немає, а бабуся мені вже оформила дарчу. Ми можемо хоч сьогодні до неї переїхати.

– І коли ти встигла?

– Сьогодні. Я просто не встигла розповісти тобі.

– І що робити будемо? Давай почекаємо хоч Катерину. Адже просто так батьків не залишиш…

– Я могла б приходити, прибирати. Але давай почекаємо, так і справді буде краще…

Катерина не змусила себе довго чекати.

Наступного дня до будинку під’їхала вантажівка, а потім і сама Катерина з дітьми на своїй машині.

Речі вивантажили. Діти бурчали так, ніби ніколи не бачили села.

Катерина з матірʼю сиділи на кухні. Вона обговорювала, які кімнати їм зайняти.

Катерина хотіла свою, де жила раніше, а там була донька Уляни й Петра.

Та й дітям треба по сусідству з нею бути, а там брат із дружиною.

Увечері, коли прийшов з роботи Петро, вона йому все озвучила.

– Без проблем, сестро. Ми все звільнимо. Завтра вихідний, от і переїдемо.

Катерина зраділа – оце швидко погодився брат.

– Тепер з усім погоджуватиметься! А що?! Він молодший, має слухатися сестру. І його Уляна, теж нехай не суперечить, – думала Катерина.

Не чекаючи поки всі прокинуться, Петро й Уляна зібрали речі. Їхні діти вже знали про переїзд і теж допомагали.

– А що це ви робите? – з’явилася зненацька свекруха.

– Речі збираємо. Катерина хоче жити у цій кімнаті, а діти її у тій. Ось уже майже звільнили. Зараз Петро ще дитячі меблі розбере і все.

– А меблі навіщо розбирати?

– Так легше виносити. А збираються вони швидко. А ліжко сусід допоможе винести.

– Так Катерина могла б й іншу кімнату зайняти…

– Нехай займає, яку забажає. Та ця й до кухні ближче, їй же ж тепер треба буде займатися господарством. Будинок, звичайно, великий, але й дітей у неї троє.

– Яким ще господарством? – ахнула мати.

Жінка не розуміла, що відбувається.

– Ну як яким?! Усім. Дітям сніданки, обіди, вечері готувати… Знову ж таки за вами доглядить, вона ж дочка. Дочка завжди краще!

Коли підʼїхала машина і речі були вже завантажені, прокинулася Катерина і її діти.

– А що це тут відбувається? – запитала вона. – Що в нас на сніданок?

– Все, сестричко, як ти й просила, кімнати вільні. А сніданок з сьогоднішнього дня готуєш ти, і обід і вечерю, і все по хазяйству робиш.

– Я?!

– Ти. Ти приїхала назавжди, ось тепер і господарюй. Та й за батьками доглядатимеш. Ти ж донька! А дочка завжди краща, ти ж сама говорила…

…Уляна, Петро та їхні діти переїхали. Все у них добре. Бабуся живе з ними.

Катерина так і залишилася в батьків. Ніде не працює, отримує хороші аліменти.

Наразі батьки купують продукти, пенсії вже не відкладають.

Все йде на родину Каті. Нікому з дітей вони більше не можуть допомагати.

Петро вже не сподівається, що будинок батьків колись дістанеться йому, та й Уляна теж.

Більше вже немає тієї наївної молодої дівчини… Вони тепер мають власний будинок, а головне – це сім’я.

Вам також має сподобатись...

Василя Михайловича не було видно вже декілька дні. Його знайома Ліза відчула недобре і запитала у сусідів, чи все гаразд зі стареньким. – Він у лікарні, – раптом сказали їй. – Донька його відправила туди. Але випишеться. Неодноразово вже лежав! Та цього разу Михайлович не повернувся додому… Його не стало. Дочка старенького запросила сусідів на поминки. Коли Ліза вже йшла, дочка Василя Михайловича підійшла до неї і дала його книжку: – Це вам він казав передати передостаннього дня. Мабуть, відчував, що не стане його… Ліза взяла книгу, розкрила її і заплакала від побаченого

Сергій посварився з матірʼю і пішов на цвинтар провідати свого батька. Його не стало рік тому… Було тихо. Сергій дістав із кишені цукерки й поклав поряд з хрестом. – Як же ж мені тебе не вистачає, тату, – промовив він. – Навіть порадитися немає з ким. Мати тільки командує. Тату, тату, от би з тобою поговорити… Сергій ще трохи побув на кладовищі і пішов додому маленькою стежкою. – Сергію! – раптом гукнув його хтось. – Почекай! Сергій обернувся і застиг від несподіванки

Марія прокинулася рано і одразу взялася готувати сніданок. – Ммм…, як смачно пахне, – сказав Сергій, зайшовши на кухню. – Ще трохи і будемо снідати, – усміхнулася дружина. Раптом у двері подзвонили. – Я відкрию, – сказав чоловік і вийшов в коридор. – Хто там Сергію? – спитала ніжним голосом Марія. Сергій не відповідав. Марія витерла руки, вийшла в коридор і побачила там незнайому жінку. – Привіт Марія, – раптом сказала вона. – Привіт. А ми знайомі? – здивувалася Марія. – Ні. Але нам давно пора познайомитися, – сказала гостя. Марія здивовано дивилася то на чоловіка, то на незнайомку, не розуміючи, що відбувається

Микола приїхав на ювілей до своєї матері. Гості гарненько посиділи… Вранці Микола з дружиною почали прибирати в хаті. Коли все вже було зроблено, раптом прийшла сестра Миколи Катерина. – А що ви тут робите?! – запитала вона з порога. – Посуд прибрали, перемили все, – здивувався Микола. – А-а-а, ви вирішили бути добрими, так? – єхидно запитала сестра. – Я прийшла все прибрати! – То все вже, – сказав брат. – Сідай, чаю поп’ємо і ми поїдемо. Катерина похмуро сіла за стіл. Микола з дружиною поїхали… А коли вони приїхали до матері через місяць, то ахнули від побаченого